Моя служба сьогодні

20
1 липня 2014

З Єгором я познайомився три роки тому. Він прийшов на навчання у нашу антикорупційну організацію, знайомитись як проводити антикорупційний аналіз законів. Весь час критикував нас як організаторів за надмірну увагу до теорії, бо він потребував скоріше практичних порад.

Єгор виявився практиком до мозку кісток. Тролив мерію, організовував антиалкогольні рейди, стежив за тарифами на комуналку. Коротше, дістав він усіх. І одного похмурого вечора невідомі у міліцейській формі опечатали офіс громадської організації Єгора, вилучили всю техніку та відкрили кримінальну справу за використання піратського софту. А за показ малолітнім порно та порушення хто-зна яких "приємних" статей.

Друзі в хлопця зникли доволі швидко. Потім пішла і дружина. А кримінальна справа набирала все більших обертів з перспективою реального строку років на п'ять. Переказувати всі життєві перепеті Єгора доволі довго. Скажу лише, що боровся той близько року. За допомоги нардепів, адвокатів та активістів трохи не з усієї країни. Наприкінці 2013 Єгора виправдав суд. Справу закрили, а майно повернули. Без вибачень і без перспективи покарати насправді винних.

Та Єгор продовжив боротись за знеславлене ім’я та покарання насправді винних. Паралельно відновив і рейди, і тролінг. Під час Майдану весь також час був на передовій. Власне, як і тепер - сколотив невеличку групку хлопців та разом із ними пішов у Нацгвардію. Боронити власним життям майбутнє країни.

Ще час від часу Єгор просить гроші. Не собі, хлопцям. На броніки, каски, а ще на зброю. Щоб мати бодай якісь шанси вціліти на передовій. Каже, народ дає не охоче, прикриваючись філософствуваннями типу, не наша війна - не наші проблеми.Та Єгор вперто продовжує свою справу. І беззастережно служить державі, яку виборов.

Костіка я знав років із десять. Хоч ми ніколи і не були друзями, він регулярно з'являвся на обрії мого існування. Чим саме займався Костік, я точно не знав. Чув, що закінчив школу, пішов на істфак. Там загуляв і на другому курсі був спроваджений в армію. Відслужив і таки закінчив свій універ. Наче десь працював, наче навіть за спеціальністю.

Потім Костік десь виплив у громадсько-партійних рухах. Ходив увесь час у костюмчику та при краватці. Востаннє наче як керував секретаріатом місцевого осередку одної з парламентських партій. Кажуть, що з купою скандалів та масовими протестами членів.

І раптом я Костіка почув знову. Він в соцмережах писав про війну. Буденно так, по-домашньому. Про вилазки та втрати, про побут та військові потреби, про службу. Писав прямо з передової. З Донбаса. А ще Костік обіцяє неодмінно повернутись. Він хоче побачити мирну країну в кордонах, які вчив ще в універі. Заради цієї мрії і служить.

Я ж пішов записуватись у військо у понеділок 3 березня. Пригадую, яким забитим було тоді приміщення кіровоградського військомату. Під сотню чоловіків з самого ранку обліпили всі підвіконня прокуреного вестибюля, старанно записуючи свої дані на випадок призову. Лишивши свій номер мобільного та інші контакти, я вже повільно просувався до виходу, аж коли почув голосливі крики літнього добровольця. Той прийшов у військомат з мисливською рушницею, власними казанком та саперною лопаткою. Чоловік вимагав негайної відправки на передову, поки аж троє військових марно намагались йому розтлумачити, що мобілізація ще не розпочалась. Зрештою, чоловік грюкнув дверима та пообіцяв повернутись на танку.

Мені зателефонували з військомату ввечері 12 березня. Прямо посеред переговорів з новим міністром економіки про нову редакцію закону про державні тендери. Невідомий військовий прокричав у слухавку, що вже прийшов час та наказав приходити із речами зранку наступного дня.

Пригадую, як тоді я щиро пожалкував за своє емоційне рішення піти служити. Не тому що злякався. Просто я зовсім не знав, як пояснити дружині та трьом власним дітям, чому я іду у військо, не маючи ні дня військової підготовки та без будь-якого уявлення про тактику ведення бою.

Поки набирався духу аби повідомити рідним про звістку, мені подзвонили знову. Той самий військовий вирішив уточнити, чи я і є Олексій Хмара, що бореться із корупцією в українській владі. На мою ствердну відповідь він уточнив, чим саме я зараз займаюсь. Я щиро зізнався, що намагаюсь переконати міністра підготувати разом новий закон про закупівлі. І той, за умови ухвалення у парламенті, дозволить державі щороку економити до 10 мільярдів, просто закривши в тендерах основні корупційні діри. Відповідь невідомого військового мене вразила до глибини душі. Після короткого мовчання той по-військовому наказав: "Синку, а давай так. Ти там добре воюй з корупціонерами, а ми тут за тебе повоюємо за державу. Бо кожен має чим краще робити саме те, що він вміє".

Так я раптом усвідомив, що невідомий мені військовий фактично погодився віддати своє життя лише за можливість мені добре робити свою роботу. Бо вірив, що не на фронті я зможу зробити більше для порятунку країни.

Ось вже четвертий місяць я служу Україні. Без військової форми чи посвідки державного службовця. І такий я не один. Нас досить багато. Разом ми утворили громадську ініціативу Реанімаційний Пакет Реформ. У ній об’єднались понад 150 кращих в країні експертів, готових пропонувати владі головні реформи під ключ та вимагати їх негайного втілення. Мені з кількома партнерами випало відповідати за антикорупційну реформу держави.

До речі, ми ж таки примусили парламент ухвалити той самий закон про тендери. А ще про безумовний доступ до інформації, що створює держава, про люстрацію суддів, про визнання корупції суто кримінальним злочином і багато чого ще. Ми написали під ключ 10 головних антикорупційних законів країни, як то про правила роботи Національного антикорупційного бюро, сфокусованого на пошуку корупціонерів серед високопосадовців країни. Розробили ми і закони про розкриття інформації про реальних власників бізнес-компаній, про способи подолання конфлікту інтересів та багато чого ще.

Проте парламент за це голосувати не хоче. Бо тоді нардепи автоматично стають першими клієнтами нових антикорупційних законів. Саме тому доводиться на них постійно тиснути. Через мітинги, через зустрічі, через міжнародний вплив. І багато іще як. Без такого шаленого тиску реформи в країні просто не йдуть.

У цьому і є моя служба сьогодні – постійно пропонувати владі сбалансовані рішення, вимагати їх ухвалення та контролювати їх належного втілення. Чому я це роблю? Бо вірю, що Україна заслужила свій шанс стати державою, в якій буде комфортно жити усім. І я не маю жодного права дозволити будь-кому позбавити нас цього останнього шансу.

powered by lun.ua