Проводжали Героя

46
13 серпня 2014

Хоч на Харківщині немає безпосередніх збройних протистоянь, але війна тут є.

Вона перекочовує з вуст у вуста у вигляді різноманітних жахливо-безглуздих чуток про бомбування міст та забирання людей у Нацгвардію прямо з вулиць, гуде в повітрі військовими літаками й гелікоптерами та привозить у трунах загиблих односельчан.

Якось так вийшло, що першим з села Плоске (Харківська область) віддав своє життя на війні, яка була відома мешканцям суто з телевізійних екранів, мій двоюрідний брат Дмитро Посохов. Він, десантник 25 повітряно-десантної бригади, загинув від мінометного обстрілу в Шахтарську 31 липня.

Це звістка стала справжнім шоком не тільки для батьків, але й для всього села. У дні, коли відбувались приготування до поховання, Плоске та загалом весь район заповнився чутками про різноманітні версії загибелі Дмитра, що обростала все новими й новими "подробицями", брутальність яких скоро стала зашкалювати.

Дмитро Посохов 

Дехто панікував і за традицією звинувачував у смерті Дмитра Порошенка, Коломойського, мовляв, "вони там гроші ділять, а наші хлопці гинуть".

Один із близьких знайомих мого брата з упевненістю доводив, що на Донбасі Росії немає і взагалі там воюють тільки найманці. Коли я згадав, що наші війська обстрілюють з території Росії, то чувак задумався. Потім стало відомо, звідки він бере такі дані — сільські чутки та російське телебачення, яке ніхто не блокує і його можна при бажанні дивитись у кожній хаті. Що треба зробити, щоб викинути з їхніх голів міфи про "братній народ"?

 

удинок Дмитра. На порозі мене зустрічає його мати, котра ледве тримається на ногах і від горя не може сказати жодного слова, лише махає рукою на відчинені двері кімнати, з якої видно жінок у чорних хустках та кут коричневої труни…

Труна закрита. Можна тільки здогадуватись, якої жахливої смерті зазнав Дмитро. Проте на фото він досі живий і з віна труни спокійно дивиться на душну кімнату, на зіжмакані від поту та сліз носовички в руках жінок, на похмурі обличчя чоловіків, на свічки, на життя.

Згодом труну виносять у двір та ставлять на хиткі табуретки. По двору ходить дідусь Дмитра, який тільки зітхає і не знає, де себе подіти. Батько постійно кудись відходить, з кимсь вітається, загалом намагається не думати про горе.

Б

атюшка починає читати молитву, махає кадилом, вимикає телефон, що дзвонить якоюсь церковною мелодією, жінки починають голосити, а маленька дівчинка грається з цуценям.

Ураз люди розступаються і до труни підходять солдати з потертими автоматами. Присутні бачать зброю і чути: "От за що він загинув? За що?".

Приїжджає бусик, у який вантажать труну. Навколо нього — море людей. Багато незнайомих облич, трапляються мешканці райцентру та сусідніх населених пунктів. Біля паркану в очах рябіє від вінків.

На трасу виходить солдат з прапором, позад нього караул несе портрет Дмитра та хрест. Бусик вирушає, за ним йдуть люди, військовий оркестр повільно грає щось схоже на романс, який у такому виконанні звучить тяжко й натужно.

Спекотно. Сонце нещадно палить голови. Процесія під сумну музику повільно суне селом, яке ніби вимерло. У тиші віддаються чіткі кроки солдат, на плачі з дворів виходять люди, котрі завмирають і проводжають ходу очима.

Процесія проходить селом, йде парком і опиняється на кладовищі, котре з кожним роком розростається дедалі більше. Починається короткий мітинг, місцеві чиновники висловлюють жаль з приводу смерті Дмитра, називають його героєм і обіцяють установити пам’ятний знак на його честь. Бойовий товариш називає його людиною, яка була професіоналом своєї справи, друг Максим висловлює співчуття батькам і кусає губи.

Насамкінець звучить трикратний залп з автоматів, труну несуть до ями, слідом за нею йдуть люди, щоб кинути землю.

Важко зараз щось підсумовувати, але хочеться вірити, що смерть мого брата буде недаремною. Вона вже консолідувала громаду села, яке ще донедавна не знало, потрібна йому Україна чи ні. Вічна пам’ять Герою!

powered by lun.ua