Моя планета, моя країна, мій прапор

142
23 серпня 2014

Мені 32. З них 23 роки я живу у державному утворенні під назвою "Україна". І лише 8 місяців - у країні, яка є справді моєю. Мені подобається називати її загадково - Новою Країною, і мислити без прив’язки до кордонів. Якоюсь мірою моя нова країна - це вся планета, бо ми живемо на ній так тісно, і цінності та правила співжиття важливіші за кольори прапорів та географічні карти. 

Рік тому я повернулась із піврічної стипендії у сусідній Польщі - і впала у типовий культурний шок повернення. Дороги, корупція, несмак і далі по списку. Хотілось змінити країну або змінити країну. Нещодавно я знову повернулась з Європи, й заплакала від радості. Хоча потреба змінити країну усе ще нагальна. 

Я можу тут місяцями нічого не робити. Вірніше, я вже місяцями не можу тут нічого робити. Тільки спостерігати і думати, ловити уривки фраз, уламки деталей. Щоб скласти з них образ своєї нової країни. Я ж філософ. Робота у мене така. 

У моїй країні немає більше усталених значень. Реальність змінюється - і наповнює поняття новим змістом. Жодна теоретична рамка не працює.

Якщо йти вслід за теоріями, створеними кимось колись, будеш недобачати те нове, що стається тут і зараз.

Візьмімо прапор. Наш, жовто-блакитний - національний символ. Зараз в Україні прийнято вважати, що націоналізм - це добре, бо ми патріоти, і боремось за свою державу. Держава тим часом - корумпована система влади - активно бореться проти народу. Народ веде національно-визвольну війну проти російської агресії.

Агресія здійснюється руками іншої частини того ж народу, яка ставить ті ж майданівські соціальні вимоги, але чомусь під прапором іншої держави. Вірніше, не чомусь, а тому, що пропаганда про фашистів-націоналістів-бандерівців зробила свою справу. Разом з кричалками "хто не скаче, той москаль".

Отже, націоналізм це погано, тому що він ділить світ на своїх і чужих, наших і ворогів, творить як образ демонізованого Іншого, так і чіткий набір вимог до "правильного" свого. Тим часом дівчата з Добровольчого корпусу Правого сектору говорять, що "готові віддати життя .. за те, щоб всі народності і національності, які проживають на території України, жили в добробуті і щасті", а дехто кричить "За Україну! Аллаху акбар".

Ще кілька місяців тому на Майдані ультраправі нападали на феміністок і лівих активістів, які тим часом волонтерили у медичних службах. Я вже так довго живу у реальності, яка подібна на відьомський котел, і де немає нічого однозначного. 

Сказати, що націоналізм це добре або погано - це надто просто. Для цього також вартувало б розуміти, що таке український націоналізм сьогодні. Адже нація - це уявлювана спільнота. А спільнота ніколи не є даністю - це сукупність людей, громада, об’єднана спільною дією. І ми дієво будуємо нову країну - в яку вбудовуємо свої серця і душі, такі різні, різні ми.

Наша країна сьогодні - це велика українська рулетка. Ніхто не знає, що буде на виході. Давайте ж погадаємо на значеннях нашого прапора, адже вони також бувають дуже і дуже різні. 

 

Прапор у моїй школі. Я росла у 90х у Львові, коли навіть там ще не було круто розмовляти українською і носити вишиванку. Це були атрибути бідних тіток і ура-патріотів, нудного офіціозу і шароварщини. 

Прапор на зібраннях ВО "Свобода". Але ми вже наче призабули про ВО, і свобода - просто свобода. 

Прапор на першому мітингу за єдину Україну у Донецьку, у березні 2014 року. Три тисячі людей які ризикнули вийти й ошаліли від щастя, що вони у цьому місті є, і можуть говорити разом. Багато світла. 

Прапор на антивоєнному мітингу у Москві, у тому ж березні. Українські прапори у столиці держави-колонізатора, як символ опору диктатурі... 

Серпень 2014, хода за Україну у звільненому Краматорську. Прапори підозріло нові, підозріло чисті. Підозріло подібно на першотравневу демонстрацію десь з 70х. 

Десь на Сході у жовто-блакитні кольори розмальований пам’ятник Леніну, підписано знаменитою цитатою: "правильным путем идете, товарищи". Мені подобається така грайливість у поводжені зі знаком минулої ідеології. Це якось здоровіше, ніж поспішно валити скульптури. 

 

Перемальована зоря на сталінській висотці у Москві, за якою пішов шквал фотожаб з перефарбованим Кремлем, який стоїть на площі Степана Бандери (2015 рік). Це не лише жест героїзму у серці Мордору. Для народу, який кілька століть колонізували і виснажували, така зміна способу мислення від комплексу меншовартості до пасіонарності продуктивна і значима. 

Фото з інтернетрів, на якому дівчина тримає в руках дві цеглини, з підписом "Будуємо нову країну. Спочатку в себе, потім ще сусідам поможем".

 

Це не експансіоністська, домінуюча пасіонарність, яка стирає відмінності і панує над іншими. У такому жесті є співчуття і розуміння, вміння розділити корумпований владний режим і народ. Власне те, що ми вже місяцями робимо у себе вдома. А також винайти і плекати демократичні цінності, ділитись ними... 

 

У Відні, на квір-феміністичному фестивалі, моя подруга Надя, культурна менеджерка і кінокритикиня, у жовтих шортах і синій футболці. На футболці принт з жінкою, яка каже "I don’t have a plan", такі принти роблять художниці тут же. Я такий теж хотіла, але не зробила, коли мене спитали "о, ти також любиш таку то?" - "а хто це?" - "ну героїня серіалу L-world".

Я не схотіла носити на грудях образ з комерційного серіалу, хай і лесбійського. А Надя каже, "я ношу цю футболку, тому що я from Ukraine. I don’t have a plan. У мене в країні війна, може ми взагалі всі завтра помремо". І я знаю, що вона вдягнула жовті шорти не просто так. Бо на мені жовта сукня. І блакитна сумка. 

А у Відні і так все жовто-блакитне. Дизайн реклами, оформлення вітрин, чашки в кафе, антифашистські постери. Я знаю, що це одна з помилкових форм сприйняття, коли мозок починає відслідковувати значиму з якоїсь причини інформацію і звертати увагу саме на неї. Але жовтий і блакитний - це не найкраще кольорове поєднання, особливо, для одягу. 

 

На зупинках громадського транспорту - великі постери віденського фестивалю сучасного танцю. Це карта Європи у дзеркальному відображенні, з нечитабельним шрифтом, з якої біжать на глядачів динамічні постаті. Постаті, звісно ж, жовто-блакитні.

Думаю, за останні місяці ми так зафонили світу своїм прапором, що він став підсвідомо асоціюватись зі зміною і свободою, боротьбою і світлом. 

Мій прапор. 

Під ним гинуть.

Під ним вбивають.

Під ним нічого не змінюють. 

Під ним крадуть.

Під ним ненавидять і відчувають себе кращими за інших.

Під ним моляться.

Під ним люблять.

Під ним допомагають і рятують життя. 

Я дивлюсь на дівочі ноги у київському метро. Лак на нігтях - жовтий і блакитний. Дівчина усміхається. 

Подруга дивиться на ноги дівчини у потязі Київ-Донецьк. Лак на нігтях - жовтий і блакитний. Дівчина ховає ноги під стіл. 

Художниця Аля говорить на відкритті великого фестивалю сучасного мистецтва у Росії. У неї на плечах хустка, з написом - жовтий жовтий жовтий. Блакитний блакитний блакитний. Художниця Маша роздягається десь там же і накриває себе прапором. Ми багато мертвих накрили вже цим прапором. Надто багато. 

 

Я пишу і знаю, що кількома поверхами вище, над моїм будинком, розвівається прапор. Це прикольно. Це як жити на кораблі. 

Ви жили колись в країні, прапор якої вивішують на будинках і балконах, носять на собі, цінують і люблять? Ну так, у нас все рівно корупція, капіталізм і патріархат, і він нічого не змінює. Але ви вже жили в такій країні? Я ні. Я з нею разом росту. 

Сивочолий дядечко грає у фрісбі з жінкою у київському парку Шевченка. Він у цих смішних тапках-кроксах, один синій, інший - блакитний. 

 

Якось під час Майдану приятель писав, що якби в Київ приїхали реально стрьомні вершники апокаліпсису, їм би показали де палатка і сказали записуватись у сотню самооборони. Я не здивуюсь, якщо завтра до нас прилетять іншопланетні гості і біля моєї дачі буде космодром. Хто знає, може з відстані світлових років це саме так виглядає - жовте сонце, блакитна планета.

powered by lun.ua