Історія одного визволення

43
5 серпня 2014

Наприкінці липня АТО дійшла і до мого рідного містечка на Луганщині – Первомайська. Вірніше, спершу, за тиждень до цього, туди докотилися сотні до зубів озброєних (в тому числі, важкою артилерією) терористів з зачищеного Лисичанська.

В інтернеті є купа відео, на якому видно, як вони бігають моїм рідним двором та кричать "аллах акбар".

Один зі своїх укріп-районів вони розташували на промисловій базі у житловому кварталі п’ятиповерхівок, де мешкає моя бабуся. Встановили зенітки, укріплення, були налаштовані вкрай рішуче. Тим не менше, моя 75-літня бабуся (як і решта її одноліток) від’їздити з міста відмовилася, мовляв "ніхто не іде, і я не поїду, на кого хату з городом залишу".

Там і лишилася вона в місті, сподіваючись, що за кілька днів терористи відступлять без бою.

Але сталося все не так. Нікому не потрібне місто (без сланцевого газу, працюючих промислових підприємств або потужної підтримки сепаратизму серед місцевого населення) перетворилося у фор-пост терористів після зачистки Попасної та Лисичанську, цю позицію вони не могли здати, тому що за Первомайськом лишалося "кодло" у Стаханові та Алчевську.

В один момент найманці і готові були бігти з міста, але до них "вчасно" встигла підмога з казаків, тож вирішили влаштувати в місті бойню. Фактично діяли як всюди – встановлювали вогневі точки у житлових кварталах, викликаючи вогонь на будинки, або й самі руйнували інфраструктуру міста, яку потім роками відновлювати.

Менше з тим. Головне, під цим дощем з куль, мін та снарядів опинилися мирні мешканці міста. Поступово в місті зникла вода, газ, світло, а на  третій день активного наступу АТО  в місті зник і мобільний зв'язок. Магазини не працюють, їжі та води немає.

Одного разу бабуся вийшла на зв'язок, сказала, що залишилося 1,5 літри води – а що потім робити, не знає. Так, 10 днів бойових дій в місті первомайці пересиджували у сирих  підвалах хрущовок та пятиповерхівок. Без світла. Без розуміння, що відбувається та коли це скінчиться. Судячи по фото в інтернеті, ландшафт міста став постапакаліптичним – вюди руїни, відновленню навряд чи підлягає.

І на відміну від Донецька та Луганська – евакуації з міста, як такої, не відбувалося. Лише кілька символічних автобусів на 50 чоловік ще до бомбування міста – і все. А коли почалася "жесть" - жодного централізованого транспорту, жодного гуманітарного коридору. В’їзди та виїзди з міста перекрито. Всі законсервовані разом з сепаратистами.

Ми в Києві (як мабуть і всі, хто має рідних у Первомайську) місця собі не знаходили – щохвилини вишукували новини в інтернеті, сподіваючись на звістку про звільнене місто. Натомість у новинах більше люблять говорити про ті міста, де нацгвардія здобула перемогу, а не про те, якою страшною ціною ця перемога дається та скільки виборюється.

За браком зв’язку та інформації зрозуміли, що на місті сидіти не сила, треба їхати рятувати. А в самих – машина з київськими номерами, прописка у паспортах київська – з такими точно дорога в зону АТО закрита, військові зупинять на останньому ж блокпості. Тож в місто самостійно не потрапити. Єдиний спосіб евакуації, який ми знайшли в інтернеті в умовах відсутності мобільного зв’язку з місцевими – це волонтери.

Жоден з них не давав гарантій безпеки, тому що самі свідомо йшли на ризик, вивозячи (хто на чому може) з міста людей. Крім того, під час такої добровільної евакуації діє "право сильного" - хто перший вскочив, той і поїхав. А це точно буде не наша 75-літня бабуня. Та і як їй повідомити де саме буде автобус?

Видзвонювали всіх волонтерів, чиї контакти знайшли онлайн, аби ті допомогли забрати бабуню з підвалу. Єдина, хто зголосилася за адресом забрати бабусю – була Наталя Поважная з Чугуєва.

По телефону пояснила – вже 3 місяці як звільнилася та, починаючи зі Слов’янська,  вивозить людей з зони конфлікту. Їй за 40, має трьох дітей (найменшому 5 років), чоловік військовий служить на кордоні з Росією. А вона, потай від нього, щодня ганяє "газельки" та легковушки в міста, де йде війна та вивозить людей на Харків.

Доведена до істеричного розпачу нинішньою владою, яка, на її думку, робить вкрай мало для евакуації мирних громадян. Тому і доводиться Наталії самій все організовувати –  шукати транспорт, супроводжувати його (паралельно то військовим цигарки закине, то сепаратистам якийсь гостинець привезе – все аби її пропустили куди їй треба).

Наталія сказала – "хочете вивезти бабусю, приєднуйтеся своєю машиною до колони та поїдемо, о 3 ранку маєте бути у Чугуєві". Батьки кинули все, стрибнули до машину та поїхали.

Дісталися вночі, познайомилися з Наталією. Її знервована поведінка видалася батькам підозрілою, та ще й обіцяна "колона" з кількох авто зірвалася. В один момент батьки навіть засумнівалися – а чи не в рабство до ЛНР їх везуть.

Швидко зібралися та поїхали до Первомайська самостійно.

Але як і очікувалося – на найближчому до міста українському блок-пості їх зупинили – далі їхати неможливо. Почали обдзвонювати всі телефони які мали – волонтерів, таксистів з сусідніх міст – аби хоч когось за винагороду попросити звільнити бабусю.

Коли водії чули про Первомайськ – просто істерично викрикували "Ви з розуму зійшли?! Там постійно бомблять, за жодні гроші не поїдемо!".

Так пройшло кілька годин поневірянь на трасі – коли точку призначення видно, а дістатися туди не можна… А в цей же час на тій же дорозі – в один бік безперервно йшов потік української техніки та військових, а назад поверталися поранені герої та підбиті автівки. Ніби десь там, у Первомайську, знаходилася гігантська "м’ясорубка", яка все це перемолювала…

Врешті, на тій же трасі батьки дочекалися Наталію – та знайшла транспорт та таки приїхала в Первомайськ як і обіцяла. Але цього разу їй вдалося знайти не традиційну "газельку" на 14 місць, а розбиту дев’ятку, якою можна було вивезти максимум трьох. За кермом дівчина років 20-25, поруч – Наталія.

Вони пішли нам на зустріч, зголосилися заскочити на нашу адресу та відшукати в підвалі бабусю. Погодилися, вскочили до авто та погнали "польовими дорогами" аби втрапити в місто.

Дорога в один бік займала щонайменше 2 години. Батьки почали відлік, відганяли дурні думки. За цей час до них не раз під’їжджав український патруль, цікавилися, що ті роблять на трасі.

Коли дізнавалися, що очікують на те, що їм волонтери рідню вивезуть, питали – що ж це за волонтери. Батько щиро відповідав – "Та є тут 2 відчайдушні жінки".

Військові з розумінням хитали головою – "А, знаємо цих дур!". І дійсно, нормальними їх не назвеш – покинули власні родини, аби рятувати чужі, без жодної матеріально винагороди ризикують  життям, йдуть у самісіньке пекло, куди і чоловіки відмовилися поїхати!

Нам пощастило. Наталія з тією молодою дівчиною (навіть її імені не знаю) врятували нашу бабусю. А чиїсь рідні і зараз там. І за відсутності централізованого виведення людей з боку влади, надія – лише на таких відчайдух, як Наталія.

І повірте, мені все одно з ким вона вміє домовлятися аби вивезти людей з міста – з гвардійцями, сепаратистами чи дідьком лисим! Головне для мене – що так вона рятує життя. І єдине, що їй потрібно – це великі автобуси, аби вивезти з-під куль за раз не 3, не 14, а хоча б 50 людей.

Натомість "Донбас" і досі (вже більше 10 днів) знаходиться на підступах до Первомайська.  Намагаються взяти його з найменшими втратами військових та мирного населення. Говорять, що терористи в нашому місті стали "смертниками" - до сусіднього Стаханова їм не дають втікати їх же колеги по ЛНР, просто відстрілюють.  Тому стоятимуть там до останнього. А це не відомо скільки ще днів та ночей неспокою для мирних людей, які стали заручниками свого ж міста.

powered by lun.ua