24 години життя в тилу

15
5 вересня 2014

Долучитися до бодай якоїсь волонтерської діяльності на підтримку армії – тих живих і конкретних хлопців, які нині, саме в цю хвилю, усупереч усім зрадам і недоладностям нашої сирової держави зупиняють ворога на сході – хотів віддавна. Адже іще від останньої зими добре відомо, що найважче переживати тяжкі для твоєї країни події перед екраном монітора чи телевізора. А тут іще Іловайськ…

Пости-перепости, запити... Неофіційні – на сторінки міністерства оборони, безпосередньо пана Гелетея, президента, у соцмережах; офіційні – на електронну пошту МО. Запити без відповідей.

Відповіло тільки міністерство – у Facebook: "Для опрацювання Вашого запиту потрібен час – від 5 робочих днів. Це стандартна процедура, визначена законодавством". А друзі підказали, що розгляд електронних листів, згідно все того ж законодавства доби УРСР, взагалі не передбачений...

Отож нагода, урешті, трапилася вчасно. ГФ "Рабів до Раю не пускають" організовувало вже другий "гаражний розпродаж" у Палаці мистецтв зі збору коштів для забезпечення військових частин та добровольчих батальйонів, діючих у зоні АТО.

Активну участь у відповідній діяльності від її початків бере й мій особистий товариш іще "по Рубчака" – це вулиця у Львові, одна із чотирьох по периметру частини ВВ №4114, яку ми тоді блокували.

Відтак, Микола заїхав за мною о другій ночі: принесені людьми речі для розпродажу – книги, картини, одяг, предмети антикваріату, залишені на прилавках після першого дня акції, потрібно було пропильнувати до ранку. Черга Миколи випадала з 2-ї до 6-ї, і я склав йому компанію. Перший крок від монітору.

Їдемо. Глупа ніч, але Львів не спить. Молодь гуля – субота. На перехресті Коперника-Стефаника парубок із дебелим, але мішкуватим, оголеним торсом, шпортаючись, не дуже певно переступає широко розставленими ніжками. Б'є себе в груди й щось вигукує. Що саме, з машини не чути, проте, прямує яко на бій. Його безнадійно намагається стримувати дівчина із сорочкою хлопця в руках…

На ґанку Палацу також гамірно. Зграйка гіпстерів. Згодом перепитав в охоронця: дискотека в них тут, у п'ятницю-суботу-неділю.

До ранку п'ємо каву й правимо бесіди: про політику й хід АТО; про походження єгипетських пірамід та цивілізації майя; згадуємо зиму. Примарно й від того іще більш мальовничо здіймається інший палац – палац Потоцьких поруч і кричить сова десь у гущавині дерев.

Додому Микола завозить мене на світанку. Виходжу із собакою. Світлий і м'який ранок. Новий день вітає птаство зі своїми пташиними турботами. Іще можна побачити, між іншим, дорослих серпокрильців. Молодь вирушила у свій довгий шлях у заекваторіальний Вирій на початку серпня, а дорослі птахи затримуються до кінця літа.

...Ви знали про це? Я запитую, бо вони гніздяться просто у вибоїнах у глухій стіні навпроти мого балкону. І так повторюється кожної весни, але тільки цьогоріч, на 38-му році власного життя я довідався про те, що цей птах зветься серпок рильцем, або ж стрижем чорним і не має нічого спільного з ластівкою міською та сільською.

Після короткого сну повертаюсь до Палацу. Розпродаж починається о 14-й, я дещо запізнююсь. Либонь у покарання, а можливо й за те, що долучився до руху щойно тепер, симпатична дівчина, яка, вочевидь, усім тут заправляє – "Хлопчики! Хлопчики!" – видає мені пачку "флаєрів" для роздачі на вулицях Середмістя.

– Розпродаж на підтримку армії! Запрошуємо! Розпродаж на підтримку армії!

Більшість беруть. З особливим ентузіазмом – діти! Дехто навіть перепитує подробиці. Проте є й такі, які "дякують".

Трапляються європейці, які не розуміють української.

Трапляються знайомі. Ну що ж, тепер у мене є свідки, що і я вдома не сидів!

Трапляються "гопники". Вони вирізняються не спортивними костюмами, – їх зраджує погляд, який віддзеркалює злісне неприйняття "неправильного" світу. Їм я нічого не пропоную. Просто ніяк не звикну до контрасту, що його вони творять з історичною частиною міста.

Трапився чималий шмат плоті з високоорганізованою нервовою системою. З-під нахабних, салом лискучих очиць запитав, чи не має чогось "по цьому ділу": "Кама-сутри" там…"

"А що, дядьку, наздогнало?!" – перепитую у відповідь. Плоть бравурно жестикулює…

Траплялися випадки. Один чоловік, до якого підійшов уже надвечір, пошкодував, що з малими дітьми нікуди вже не встигне. Але запевнив, що допомогу армії надає й без того.

Інший, чимось саме заклопотаний, через плече відповів: "Я сам звідти"...

Немолода пара: чоловік італієць, дружина українка. На мою пропозицію жінка дякує й відмахується рукою. Розминаємось. Роблю кілька кроків і міркую: "А й дійсно, навіщо їй та війна в Італії. У неї вже й так усе добре". Аж раптом, до жінки доходить зміст моїх слів: "на підтримку армії", – вона наздоганяє мене й просить "флаєр" сама.

На Театральній, зустрічний, не розбираючись, вкладає до моєї простягненої руки іншу рекламу, якою його "обдарували" за два кроки перед тим. Щось про смачні страви в "нашому закладі".

Якийсь дивак, прочитавши: "гаражний розпродаж", відмовився, проказавши рипучим співом: "В мене машини немає…"

Натомість підбадьорив кремезний, сонячний чолов'яга – трапляється іще така порода! Я йшов йому назустріч і, вочевидь, усім своїм виглядом демонстрував сумнів. "Ну, що там у тебе?! Давай!" – випалив весело, не дочекавшись на мене.

*   *   *

Підсумки.

Тепер я розумію людей, які не відмовляються від реклами на вулиці. У свій час вони й самі перейшли через це.

Зауваження. На "флаєрі" щодо акції на підтримку армії – як, утім, і на будь-якім іншім – необхідно розбавляти текст візуальним рядом.

Почуття. Відчував ніби й безпідставну, але провину, коли підходив до сімейних, а особливо молодих пар. Так, неначе відправляв хлопця на війну. Оминав вагітних жінок. Шкода, але довгий список політиків по цілому світі, із Путіним на чолі, із цим "людським – за Чеховим – талантом" цілком успішно впорався.

...Дещо згодом, але того ж таки вечора, тендітна дівчина в колі волонтерів раптово почне лаятись – брутально, по-мужицьки, не відриваючи погляду від екрану ноутбука. А тоді її обличчям покотяться сльози. Надійшла іще не певна – як і все там, під Іловайськом – інформація про те, що її друга вбито…

За два дні розпродажу – з аукціоном, страйкбольним тиром, сеансом одночасної гри в шахи, майстер-класами – 30-31 серпня було зібрано загалом 41.000 гривень, 100 злотих, 10 євро, 12 доларів США і, що найцікавіше – 5.000 рублів РФ.

Додому повертався пішки вже за північ. У підсвіченій ліхтарями темряві навпроти Університету імені Івана Франка, неначе дивні нічні птахи, перегукувалися п'яні молоді люди: "Слава Україні! – Героям слава! Слава нації! – Смерть ворогам! Україна – понад усе!"

На сходинках крамниці, на розкопаній вулиці Куліша, сидів і, низько похиливши голову, спав чоловік років 30-ти. Обличчя чоловіка не налаштовувало до надання допомоги, до запитань, де він живе…

А наприкінці вулиці, з території будівництва чергового торгівельно-розважального форту, чутно шум води – чи то фонтануючої, а чи то спадаючої додолу. У будь-якому разі – потужним струменем. Від якої години невідомо, але до ранку – це напевне. Кілька кубів. Сума коштів…

У витратності електроенергії я розуміюся гірше, а проте тут же, навпроти будови, на пішохідному переході через перекопану вулицю, біля "припаркованого" під деревом екскаватора, старанно миготить світлофор, вираховуючи секунди. Червоний-зелений, червоний-зелений…

І все ж таки, остання зустріч цього дня – із жабою. Просто на асфальтованому майданчику, між насипом залізничної колії та палацом Хоткевича.

Гарна! Надзвичайне Боже створіння! Відколи людина опанувала вогонь і відігнала хижаків од своєї домівки, цілу свою історію вона зазнає лиха тільки від іншої людини. Проте й досі вірить у те, що може набратись якихось там бородавок від цієї ось прекрасної жаби.

Цього разу я вже не був такий здивований, бо мав подібну зустріч минулої осені узагалі перед самим парадовим входом до палацу. Тварина хвилюється, пручається, впираючись лапками – і звідкіля стільки сили! – надимається й сопе. Але звідси її все одно необхідно забрати, отож я проходжу іще сто метрів додому.

Дружина гладить і фотографує красуню – малому 15-ть, і він, наразі, "вже все бачив"! – після чого випускаю бідолаху в траву у великому подвір'ї будинку навпроти.

Добу завершено.

Дмитро Єльніков, Львів, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua