Перехід

31
13 жовтня 2014

Дорога "Кам'янець-Подільський – Львів" лежить через галицькі села та містечка. Реальність значно змінилась – усі мости перефарбовані в жовто-блакитний та червоно-чорний, а подекуди й придорожні стовпи, на роздоріжжях, поруч із хрестами, стоять якісь геральдичні штандарти із тризубами й прапорами.

Мене вже було почало дратувати це жовто-блакиття обабіч ямистої дороги, але на одному з мостів око вихопило напис – ВОЛЯ, із сердечком поміж двома складами. У Львові, на такому ж патріотичному мості, кривуватими літерами красувалось "Людина це свобода".

Я ще раніше думала, чому саме мости? Адже їх першими взялись розфарбовувати.

Міст – це місце переходу, зміни, через який ми покидаємо один берег і прибуваємо на інший. Ми й справді в такому транзитному стані, і оцей напис із сердечком, який мене розчулив, пояснює його суть – похід за волею.

На початку Майдану ми багато дискутували про гасла. Чому "Слава Україні", а не "права людини – права кожної"? Але в самій реальності питання прав не стояло, адже права забезпечуються соціальними інституціями, які в Україні здеградували в муляжі. Стояло питання – воля або смерть. Українці та українки обрали волю й заплатили за неї життями, тому вони герої. А героїням – слава.

Куди ж ми прямуємо? Що на тому березі?

У свободи є сестра – відповідальність. Перефарбувати мости, носити футболку "хутін пуй" красиво, але не складно. Складніше зробити так, щоб соціальні інституції працювали, і були справедливими.

Після Майдану я не раз чула: от, люди загинули, а нічого не змінилось. Ніби від самого факту чиєїсь смерті раптом мають переписатись закони й зникне корупція. Ніби чиясь смерть звільняє всіх інших від необхідності усвідомлювати, у якій реальності вони живуть і як вибудувана система влади, від обов'язку брати дієву участь у творенні своєї країни.

Ці нарікання нагадували бажання мати Лідера на початку революції. Тобто, того, хто сам усе вирішить і все зробить – "а ми підтримаємо".

Нещодавнє опитування показало, що більше половини українців симпатизує авторитарному президенту Білорусі Олександру Лукашенку. Після всіх випробувань та змін значна частина суспільства все ще хоче "доброго царя", який усе "порішає". Усе ще в нього вірить. Але добрих царів не буває.

Звідки береться цей запит – і одночасна недовіра до будь-кого, наділеного владними повноваженнями? Оці типові: "Усі рвуться до годівнички", "Хто дорвався, той і крастиме", "Вони всі однакові", "Ти нічого не зможеш змінити". "А, та що це дасть!", "Що ж поробиш, нас ніхто не питає", "Там наверху вже давно все вирішили", "Ти що, сама розумна?", "Хоче бути не такий як усі".

Ця омертвляюча недовіра, скепсис, пасивність і безініціативність, відмова брати на себе – усвідомлювати свою особисту – громадянську відповідальність за власне життя та країну, та бажання перекласти її на когось, кого потім можна буде любити чи ненавидіти.

Я відчитую їх як настрої з минулого, які не так уже й просто залишити на тому березі, який ми покидаємо.

Вони – зі свідомості людей, яким сьогодні 50-70 років, тих, чия молодість припала на 1970-ті роки в Радянському Союзі, і які виховували сьогоднішніх 20-40-річних.

Згадаймо: тоді соціальні ліфти так-сяк працювали, освіта й медицина були безкоштовними, квартирне питання поволі вирішувалось, а товарний дефіцит можна було пережити: маси не були голодними. Громадська активність була або неможливою, або керованою, а "влада" належала номенклатурі. Оскільки рішення спускалися "згори", то пересічний громадянин чи громадянка бачили "владу" насамперед як доступ до кращих споживчих благ, а людей, наділених "владою", як осіб, що прийшли споживати, а не урядувати.

Переділ власності в 1990-х дався так легко тому, що в громадян/ок не було ні прожитого навику й усвідомлення спільного володіння та порядкування майном, ні особистісних ресурсів на будь-що крім виживання, ні уявлення про чиновників як про ефективних і підконтрольних керівників спільними справами. Усе, що за дверима, "нікому не належало", починаючи від під'їзду. Вірніше, належало державі, а держава була недосяжною абстракцією за межами щоденного досвіду.

"Свідомість 70-х" не знає таких понять, як самоорганізація й громадянська позиція. Абсурд стає закономірністю, якщо врахувати, що як у Радянському Союзі, так і в незалежній Україні людей офіційно запевняли, що вся країна – їхня, але реально вони не мали ані доступу до управління її ресурсами, ані можливостей висловлювати власну думку та вільно творити. Це найкраще щеплення проти ідей, що країна – таки твоя, і що від твоїх, звичайної людини, рішень та дій залежить реальність.

Для такої свідомості світ здається незмінним – адже влада надто страшна й непереможна у своїй тотальності – а зміни рівнозначні смерті: щоб уявити краще майбутнє, бракує ресурсів. Будь-яка влада має майже містичний характер, є незрозумілою, непрозорою – і, у будь-якому випадку, видається фігурою, несказанно більшою та могутнішою за особу, а не тим, чим насправді є в реальності: складним та неоднозначним балансом різних сил, який змінює конфігурацію внаслідок навіть незначного тиску.

З початком евромайданівських подій обриси влади, її структурне місце у свідомості громадян стало чітко видимими – саме у вигляді такої Великої Фігури.

Влада як "доступ до годівнички", що лише опосередковано впливала на повсякдення пересічної громадянки чи громадянина, перетворилася на Злого Царя, який через вторинний переділ майна акумулює блага, не даючи нічого взамін, і прямою агресією придушує протест.

Влада стала ще страшнішою, але, водночас – і ближчою та відчутнішою, адже захотіла перетворити всіх на рабів.

Тих, у кого можна забрати не лише майно – але й життя.

Є одне відео проекту "Вавилон 13", "Соло", з першого дня сутичок на Грушевського.

Товстенький дядечко, зовсім не бравий вояка, невміло, і, водночас ризикуючи своїм життям, жбурляє пляшку із запалювальною сумішшю. За начебто незграбним і смішним танцем стоїть особистий жест світозмінної ваги, дія, значення якої набагато більше за прямий результат (влучання в стовп).

Суть її – у виході з усталених стосунків "я – влада", смерть "свідомості 70-х".

"Коктейль Грушевського" – це опір владі від звичайної людини, який переростає в атаку. Влада перестала бути недосяжним колосом-царем, а стала нарівні із громадянами й громадянками, як щось функціональне, що можна контролювати й змінювати.

Можливо, перемога Майдану в лютому була зумовлена саме тим, що критична маса людей кинули свій коктейль – не в міліцію, а у фігуру влади у своїй власній свідомості.

Для тих, хто кинув свій коктейль, влада більше не персоніфікується в постаті лідера, хорошого чи поганого, не є цілісною, тотальною й монолітною – а сприймається як хитка конфігурація інтересів різних груп, на яку можна впливати. Об'єднавшись на Майдані в сотні різних ініціатив, люди створили силу, у яку ніхто не вірив, адже творилася вона вперше. І яка спромоглась на тиск і згуртовані дії, що були непередбачувані й неконтрольовані елітами.

Це досвід, новий для України. Він збільшив відсоток пасіонаріїв у суспільстві, скажімо, з 5 до 20. Але скільки ж ще досі кажуть "то нічого не дасть" і вдягають вишиванку, так і не дійшовши до берега відповідальності?!..

Consuetudo est altera natura, звичка – друга природа, казали древні. Свідомість, яка мала б замінити "свідомість 70-х" – назвемо її свідомістю космоукраїнців, на противагу вишиватникам, починається з навику громадянської активності, хай невеликої, але постійної.

Регулярно робити щось, що не є безпосереднім професійним чи сімейним обов'язком чи особистим хобі, щось, що виходить за межі звичного ритму життя та його маршрутів, дозволяє розширити свідомість, здобути нове знання чи вміння, допомогти іншим, зустріти нових людей та спілкуватись з ними.

Робити щось разом заради спільного блага – облаштувати прибудинкову територію, оптимізувати систему контролю за місцевими державними структурами, допомагати армії, займатись з дітьми. Бажано – робити по трішки й різне, по ротації з іншими активістами й активістками, щоб не вигорати, і не боятись власного незнання чи відсутності досвіду в новій сфері.

Учитись. Ставати багатофункціональними.

А чим більше розмаїтого досвіду, тим більше розуміння логіки довколишньої реальності, а отже – упевненості в собі та внутрішнього спокою. 

А отже – простіше приймати усвідомлені політичні рішення – на виборах чи в повсякденні – і змінювати світ.

Так просто, так складно, і, як заведено в Україні, трішки прекрасно.

Тамара Злобіна, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua