До бібліотеки зі спальниками

9
24 листопада 2014

Все почалося традиційно і доволі безневинно. Я отримала запрошення на німецький літературний фестиваль. Втішилася, погодилася, а потім почали надходити ці дивні листи із питаннями, яких раніше мені організатори літературних фестивалів не ставили.

Питання були приблизно такі: "Скільки максимально глядачів можуть прийти на ваше читання?", "Що плануєте робити, окрім того, що читатимете?", "На яку вікову групу розраховані ваші тексти – заповніть будь-ласка табличку унизу: назва, тематика, вік".

Згодом з’ясувалося, що це фестиваль дитячої та юнацької літератури, і що всі ці питання зовсім не випадкові.

Заповнюючи табличку, я зловила себе на думці, що і мені постійно бракує такої інформації, коли вибираю у книгарні книги для своїх дітей, адже далеко не завжди вікову категорію можна визначити за анотацією і кількома першими реченнями, не кажучи вже про загадкові формулювання на зразок "для дітей молодшого і середнього шкільного віку".

Моїм дітям 7 і 11 – це ще молодший чи вже середній?

"Дорослі" німецькі письменники, які мають досвід писання і читання для дітей, ставляться до цього дуже по-різному. Одні, почувши, що у мене протягом 3 наступних днів – щоранку по кілька виступів перед дітьми, казали: "Жах який! Співчуваю". Інші навпаки: "Заздрю тобі дуже, діти – це чудова публіка".

І, як виявилося, і перші, і другі мали рацію.

Бо німецькі діти – справді чудова і дуже вдячна публіка, якщо наполягти, щоб їх було не більше 30, і щоб їхній вік чітко відповідав тому, на який розраховано текст, і якщо текст справді ретельно розрахований на чітко окреслену вікову аудиторію, а ще коли крім "просто читання", через кожних 2-3 речення звертатися до когось із найбільш непосидючих із запитаннями, втягуючи їх у розмову, а потім влаштувати показ малюнків, які мали увійти до книги, але не увійшли, влаштувати квест, гру чи вигадати ще щось – моя більш адаптована колега з Берліна, з якою ми разом снідали перед першою презентацією – готує спеціальні фокуси і навіть танцює, і все це опів на восьму ранку, по три читання щодня протягом двох тижнів і з незмінним захопленням.

Але діти можуть бути і дуже жорстокою публікою, скажімо, якщо організатори поставляться до справи не надто відповідально і зберуть в одній залі 50 п’ятирічних дітей, яким текст цікавий, і ще 40 другокласників, які вже з матеріалу давно виросли, а мікрофон у вас буде працювати не надто добре, і що найгірше – буде прив’язаним на шнурку, то читання перетвориться на справжнє випробування, і навіть фокуси з танцями не врятують.

Ще важче "догодити" підліткам – читаючи для 14-15-річних, уже не відбудешся "несподіваними" запитаннями про улюблену м’яку іграшку, треба дуже чітко розуміти, які саме теми можуть зацікавити таких дітей, а які залишать байдужими.

І тут варто враховувати дуже багато факторів – навіть географічний. На один і той самий текст, у якому розповідається, скажімо, про якісь пострадянські реалії і їхній вплив на життя підлітків, 15-річні школярі у Берліні реагуватимуть жвавими запитаннями і розповідями про те, як їхня сім’я пережила падіння муру.

Але вже у Бонні на вас лише дивитимуться з недовірою, а вчителі ввічливо пояснюватимуть, що найсхіднішою точкою, де бували ці діти, наразі був Берлін західний, до східного вони ще так і не доїхали, а до існування СРСР на уроці історії ще не дійшли, тож навряд чи діти розуміють, про що ж у тексті йдеться.

Саме тому літературні акції для дітей бувають "примусовими", і тоді їм розповідають про якісь химерні реалії космічно віддаленої Східної Європи чи ще щось дивне і архаїчне, чого насправді ніколи не існувало у природі.

А бувають читання "добровільні", і тоді йдеться  про моббінг у соціальних мережах, трилери з елементами популярних комп’ютерних ігор чи якісь інші гостроактуальні теми. А якщо учні пожертвують кількома годинами вільного часу, то їх "преміюють" звільненням від кількох уроків.

І ще бувають читання нічні, на них запрошуються діти зі спальниками. Вони приходять до затишних і сучасно обладнаних бібліотек звечора, п’ють чай, бавляться у настільні ігри, спілкуються з автором або бібліотекарками, потім їм довго читають, так довго, аж поки діти не заснуть.

А вранці годують сніданком.

Бібліотекарі та тітоньки із юнацьких центрів при містечкових церквах скаржаться на брак державного фінансування і зізнаються, що іноді доводиться "навіть" збирати по 5 євро з дитини, аби заплатити авторові.

І я подумала собі, що вже багато років здаю гроші на різні шкільні та позашкільні культурні та господарські ініціативи – театр, який приходить до школи, похід у музей, перегляд мультфільму у наметі з картою зоряного неба замість стелі, гімнастику, танці, туалетний папір, реставрацію вікон, парт, інший дрібний і не дуже дрібний ремонт і сакраментальні штори, яких у школах, зуживають якусь неймовірну кількість, але ще жодного разу не здавала грошей на гонорар якомусь дитячому письменнику чи письменниці, який чи яка прийде, почитає, заспіває, покаже фокуси.

Але з приємністю здам. Навіть спальний мішок у нас є, якщо шо. 

powered by lun.ua