Медична реформа: to be or not to be

Українська медицина є спадкоємницею радянської медицини моделі Семашка, яка створювалася в 30-ті роки минулого сторіччя, а найбільшого розквіту набула вже після Другої світової війни десь у середині 70-х.

Радянська система обліку передбачала, що громадяни жили осіло, шість днів на тиждень виходили на роботу, а коли й хворіли, то зазвичай недовго або дуже тяжко. Бо якщо важко – то ніхто не рятував, та й не міг. Бо не знав як. Переважна частина медичних заходів була спрямована на ліквідацію інфекційних хвороб, які були основною причиною смертності та захворюваності.

Держава "турбувалася" за своїх людей, будувала їм типові лікарні та типові поліклініки.

Але – оскільки жили ми тоді в постійному очікуванні нападу на наших західних сусідів, – то медичні заклади найчастіше розташовувалися чітко та рівномірно, як і все в умовах планової військової економіки. А раптом війна та доведеться поранених кудись дівати, на полі бою ж їм допомогу не надаси, а в тил везти дорого? А через те що СРСР мав бути попереду всього світу, то все в нас мало бути найбільшим.

Ось так і з'являлися лікарні на 9-12 поверхів посеред міста, або величезна кількість медичних вузів, які щороку штампували лікарів для цих лікарень.

Проте, десь у ті самі 70-ті, з'явилися нові тенденції в медицині, передусім пов'язані з технологіями та медикаментами. І виявилося, що післяопераційний період може складати не десять днів, – а три. А частину хвороб можна лікувати без перебування в стаціонарі за умови їхнього вчасного діагностування – як, наприклад, гіпертонічна хвороба.

А потім виявилося "раптом", що й громадяни почали жити довше, і не боялися вони вже дифтерії чи холери завдяки широкому застосуванню вакцин та антибіотиків.

Але лікарні продовжували будуватися й звітувати про успіхи.

Для того, щоби завантажити надмірну кількість лікарів, запровадили диспансеризацію. А через те що переважна більшість їх після закінчення навчання осідала в містах, то придумали ще й ставки ділити – "гінеколог на чверть ставки", – або посилати у віддалені села для профілактичних оглядів.

Лікування ліжками

Саме таку систему охорони здоров'я Україна отримала в спадок: велика кількість лікарень із надмірною кількістю ліжок, які потрібно наповнювати, щоб отримувати зарплату.

Фактично, ліжко – це єдине, що пацієнт, який потрапляє до лікарні сьогодні, може отримати безкоштовно від лікарні.

За все інше, починаючи від ліків та закінчуючи туалетним папером, доводиться платити: благодійними внесками, грошима в конвертах чи шкарпетках, у які просять часто сховати гроші одиноких людей перед операцією. А то ще помруть на операційному столі – і хто ж тоді заплатить за "роботу"?

Недосконалими є технології, орієнтовані на стаціонарне лікування та тривале перебування в стаціонарі. В Європі середня тривалість перебування хворого на ліжку складає 8 діб, тоді як в Україні ця цифра на 50% більша й складає 12 діб. Існує надмірна кількість підготовлених спеціалістів, ряди яких продовжують поповнюватися за відсутності позиції довіреного або сімейного лікаря.

У 2013 році фінансування всієї системи охорони здоров'я з державного бюджету складало близько 52 мільярдів гривень, або 1.200 гривень на одного українця. Ще стільки ж, за даними національних рахунків охорони здоров'я, які готуються Державною службою статистики, ми платимо із власної кишені переважно за медикаменти та оплату послуг лікарів і медичного персоналу.

Невідоме майбутнє чи старий конверт?

Завжди, коли ми говоримо про зміни, то маємо лише два вибори: або повернутися в минуле, або рухатися в майбутнє. Минуле знайоміше нам: хай погане, але своє, рідне. А майбутнє – невідоме, страшне. Але коли ми обираємо минуле – залишаємося без змін. А, обираючи майбутнє, ми стоїмо на порозі невизначеності.

То чи варто змінювати систему?..

Більшість соціологічних опитувань показують, що українці хочуть змін. Запит на реформи та зміну системи дуже високий. Але мало хто з людей, які відповідають "Так" на запитання "Чи хочете ви змін?" – розуміють, що будь-які зміни на своєму початку болючі.

Що потрібно змінювати в медицині?

У першу чергу, механізм перерозподілу бюджетних коштів – коли левова частка медичних грошей іде на утримання лікарень, а не на медичну допомогу.

Друге – якість послуг в умовах дефіциту коштів. Україна не може утримувати акушерське відділення, де проходять одні пологи на тиждень. Вони в таких відділеннях можуть бути небезпечними як для жінки, так і для дитини. Закордоном, для прикладу, якщо лікар приймає менше 400 пологів на рік, він може не отримати ліцензію.

Третє – необхідно зруйнувати монополію держави в галузі медицини. Тільки запровадження конкуренції на медичному просторі – через надання рівних можливостей державним, комунальним, науковим та приватним лікарням конкурувати за державні кошти – реально покаже, хто має найвищу довіру.

Чи підуть на це політики, чи готові вони ламати систему, яка десятиліттями вибудовувалася та консервувалася радянською владою? – Питання відкрите.

Це будуть непопулярні рішення, і хтось повинен буде взяти на себе за це відповідальність. Взяти на себе відповідальність, бути чесним із людьми та відверто сказати, що безкоштовної медицини в Україні немає – є тіньова.

У нас немає лікарень – у нас є ліжка, а все інше, як-то користування обладнанням, чи ліки – доводиться оплачувати окремо.

Вам не зроблять безкоштовного УЗД, чи не видадуть ліки – за все треба платити.

І найгірше те, що тіньова медицина ніколи не забезпечить відповідальності. Адже ви не зможете вимагати відповідальності там, де ви платите неофіційно: фактично даєте хабар.

Нам потрібна нова якість країни та нова якість медицини. Це не лише те, за що стояв Майдан, це те, що потрібно кожному українцю. Якщо ми в короткі терміни не вирішимо питання з медичною системою, наша нація дуже швидко вимре.

Ми сьогодні входимо до ТОП-10 найшвидше вимираючих націй світу. За попередніми оцінками Світового Банку, до 2025 року нас стане менше ще на 11 мільйонів. Допустити цього не можна.

Тому питання медичної реформи – це не довгострокова перспектива. Вона зараз має стати найпріорітетнішою в країні, реформою номер один для політиків.

Володимир Курпіта, голова Стратегічної дорадчої групи з розробки медичної реформи в Україні, спеціально для УП.Життя