Коли все життя складаєш до спортивної сумки

Зараз такий час, що крутяться в голові паралельно з іншим, різні думки. Одна з них про вимушених переселенців.

Так, вони бувають різними.

Я спостерігала, як в ресторанчику на оболонській набережній сиділа родина, вони спілкувалися телефоном та голосно розповідали про київський фашизм. І як тихо та спокійно були зроблені зауваження, в тому числі і мною, і скільки галасу: "Вот нас прямо сейчас будут резать, Вадик, не отключайся, будешь свидетелем!" ми почули у відповідь. Вони сиділи в столиці України, в ресторані, матюкали киян і брехали фактично нам в обличчя.

Я чула, як одна вродлива й молода жінка розповідала, що подруги її кличуть до Москви, працювати офіціанткою, але вона хоче підчепити чоловіка в Києві, котрий утримував би її, вона про це говорила подрузі: "Таня, та я не про то, що мне нравится тут жить, мне тут все чужое, тут у меня сестра, денежку дает, и мужики тут лошистее чем в твоей Москве, покручусь пока тут".

Ще одна жінка кричала мені в обличчя: "Заберите от нас своих мужиков, пока наши их всех не перебили, чтоб я спокойно вернулась в свой дом и жила так, как хочу, без вашей бендеренщины".

Я так само знаю, як моя знайома пішла влаштовувати дитину до школи, там їй сказали, що "ми не хочемо брати до нас когось звідти, шукайте щось простіше". Так сказали дитині, котра відмінно вчилася в гарній донецькій школі.

Мати цієї дитини – лікарка, котра закінчила курси масажистки. І я чула, як їй говорили: "За час массажа мы вам заплатим 100 гривен, ну мало ли, что это стоит больше, какой у вас выход вообще?" "А мужик твой где, у бородачей сраных воюет? С чеченами наших парней кастрирует?" А вона не знає, що відповісти, вона втратила з ним зв'язок, і не знає, з ким він, де він і що, і вона опускає очі додолу. Бо нема чого відповісти. Бо потрібно виживати. І відповідати зараз за себе та доньку. І все.

А деякі менеджери телефоном відразу говорять, що в них немає місць для тих, хто звідти.

Втім, ці випадки не скасовують те, що кияни допомагають, збирають кошти, годують, влаштовують, доглядають дітей та співчувають. Щодня.

Але варто хоча б раз поставити себе на місце тих, хто звідти. Коли в тебе руйнується життя. Як і будинок. Як і місце роботи. Як і твої ідеали, сподівання, теперішнє та майбутнє. Коли ти відчуваєш тваринний страх та безпорадність. В таких обставинах – обмаль людей починає шукати свою вину або ж провину, навіть якщо знайшов це, хіба може це усвідомлення захистити твоїх дітей? Саме зараз. Від того, що відбувається?

А ще більше людей взагалі ні в чому не винні. Бо таке життя, було, є, і невідомо, чи буде. Не можна вимагати від всіх бути таким, якими є ви. Свідомість та волелюбність самі обирають, в кому народжуватися. Як і містечковість, заздрість та злість.

І неважливо, ким ти є (я кажу про мирних мешканців, звичайно, не про ополченців та активних сепаратистів). Жертвою обставин. Пасивним спостерігачем. Зацькованою людиною. Тим, то підтримує Путіна. Тим, хто хоче жити в Україні.

В тебе обмаль грошей, а подекуди зовсім немає. Збереження вкрали, ти сам витратив, загубив. Ти не можеш нікому вірити, бо немає такої звички. В тебе немає друзів, а все твоє життя, здобутки та скарб поховані в могилах, в підвалах, в бомбосховищах, у руїнах.

Ти не знаєш, як молитися, або і знаєш, але раніше це не допомагало, або знову ж таки просто немає звички. Тебе ніщо не заспокоює, телевізор множить твої страхи, і не важливо – віриш ти йому чи ні, бо ти чуєш снаряди – і вони переконливіші. І ти знаєш, що зникають люди, хто і куди їх забирає – укри чи ополченці – неважливо, бо ти більше ніколи їх не побачиш.

І ти думаєш, все треба тікати. Але куди і як. Як вмістити в одну дорожню сумку все життя родини? Випускний клас сина. Нового хлопця доньки, що пристав на сторону ополченців, а вона його любить і ридає і нічого не хоче знати. Як вмістити витрачені "похоронні" кошти старенької мами, як і її ішемію, цукровий діабет та руки, що постійно тремтять. Чи то від віку, чи то від страху, чи то від бомбування, чи то від ненависті. Як вмістити амбіції діда, котрий вже підготував план по посадці картоплі, та й слухати не хоче, що нічого цього вже немає.

І це ще легше, коли вони всі разом. А важче, коли ти сама з дитиною. Ти сама з цукровим діабетом. Ти сам зі СНІДом. Ти сама зі старістю. Ти сам з хіміотерапією. Просто сама чи сам зі своїми страхами, упередженістю, необізнаністю.

А ще ти думаєш, як повертатися, і що ти повернеш. З того, що мав, нажив, заробив. І починаєш керуватися страхом та інстинктами, і зневірюєшся в тому, чи взагалі коли-небудь мав розум.

І якось важко, але дуже потрібно в цей час навчитися протягувати та сприймати протягнуту руку – виключно як руку, що допомагає. Не як ту, що випрошує. Не як ту, що вимагає. Не як ту, яка вбиває, забирає та краде. Не як ту, що може вдарити.

І мені зараз важко збагнути, чи витримаємо ми всі цей виклик. Хоча, кажуть, що Бог завжди дає кожному по силах.