Як я відмовилась бути куратором Венеційської бієнале

70
24 лютого 2015

Україна представляє свій національний павільйон на Венеційській бієнале з 2001 року, і кожного разу – з більшими або меншими проблемами. Всі вони пов’язані з непрофесійністю державних керівників у сфері культури та небажанням усвідомлювати важливість участі України у престижних міжнародних культурних форумах. 

За 14 років української присутності на Венеційській біенале, ніхто з чисельних очільників Міністерства культури навіть не спромігся розробити просту та прозору процедуру відбору учасників, не кажучи вже про їх кваліфіковану організаційну підтримку. 

Як результат - цього року також не вдалося уникнути прикрої ситуації.

Перш ніж ми спробуємо відтворити хронологію подій, потрібно пояснити одну важливу деталь. 

Річ у тім, що проекти такого масштабу обов’язково окрім куратора(ів), що запрошуються для розробки інтелектуально-художньої складової проекту, мають також комісара – інституцію або уповноважену особу, що забезпечує належну організаційну підтримку та гарантує можливість втілення задуму кураторів. 

Отже, пристрасті довкола нашого багатостраждального павільйону завирували влітку 2014 року, коли часу для підготовки проекту вже залишалося мало. Держава спочатку запропонувала бути комісаром Національному художньому музею України, а після його відмови – Фонду Ізоляція, і на початку вересня затвердила останню в цій ролі.

Проте вже за місяць, у жовтні, ситуація докорінно змінилася, і Міністерство культури зрештою перебрало на себе функції комісара павільйону

Це означало, що Міністерство брало на себе відповідальність за організацію, фінансування (частина коштів з держбюджету, плюс пошук додаткових коштів) павільйону, а також транспортування, страхування, виготовлення (за необхідності) творів.

Колегією Міністерства культури була затверджена кураторська група у складі Михайла Рашковецького, Бйорна Гельдхофа і мене.

Бйорн тоді відмовився у зв’язку із запланованим PinchukArtCentre власним проектом, що традиційно відбувається під час бієнале вже кілька років поспіль. Але можливість повернення Бйорна до роботи в кураторській групі залишалась відкритою.

Ми почали працювати вдвох з Рашковецьким. Була сформульована ідея, написана і обговорена концепція, велися переговори з художниками.

21-22 жовтня під час поїздки до Венеції я побувала на зустрічі національних представництв з директором і куратором бієнале, оглянула з десяток запропонованих для українського павільйону приміщень.

Як відомо, Україна не має власного стаціонарного павільйону (збудований на кошти Богдана Ханенка павільйон після розпаду СРСР відійшов Росії), тому левова частка бюджету має витрачатися на оренду приміщення. Зрештою після консультацій з Михайлом та комісаром нами було відібрано два варіанти, щодо яких почалися переговори.

Взагалі, варто зазначити, що Міністерство культури під керівництвом Євгена Нищука дуже активно підключилося до організаційного процесу, постійно ініціювало зустрічі, обговорення та ін. І наприкінці жовтня воно домоглося від уряду гарантування оплати оренди павільйону найближчим часом, що було життєво необхідно в ситуації нестабільності гривні. Основи для нормальної роботи були закладені.

Разом з комісаром ми дотримувалися всіх термінів, які отримували від дирекції бієнале. Часу на повноцінну організацію українського представництва цілком вистачало.

Після зміни керівництва Міністерства ситуація "підвисла". Кілька тижнів минули у важкій мовчанці. Сама участь України в бієнале опинилася під загрозою через нерозуміння новим керівництвом значення цієї події, при тому, що формально Міністерство все ще залишалося комісаром (у всякому разі, про зміну цієї ролі ніхто не знає), і в умовах стиснених термінів підготовки проекту, необхідності нагального вирішення питання з орендою павільйону, комісар мав би негайно зустрітися з нами, кураторами.

Але процес стали затягувати з невідомих причин. Потім стало зрозуміло чому – через переговори з РАС, щоб перекласти на нього всю відповідальність і самоусунутися від процесу.

Ми з Рашковецьким про це дізналися завдяки поверненню в групу Бйорна. Ми були раді відновленню первісного формату кураторської групи, у якій погодилися працювати на самому початку.

Оскільки мені неодноразово доводилося співпрацювати з Бйорном та РАС у різних проектах і це завжди була дуже продуктивна колаборація - перспектива спільної роботи над  проектом національного павільйону була обнадійливою. Крім того, ми розуміли, що у пригоді стане й досвід участі РАС в проектах під час Венеційської бієнале, також буде задіяно професійний та фінансовий ресурс великої мистецької інституції, що, на відміну від Міністерства культури України, переймається своєю репутацією. Враховуючи, що часу залишалося просто катастрофічно мало, це здавалося вдалим рішенням.

Зустріч у Міністерстві відбулася тільки на початку січня, і закріпила групу в складі 3 осіб. Також, щоб ухилитися від будь-якої відповідальності за національне представництво, Міністерство, формально залишаючись комісаром, вигадало дивне формулювання про "організатора" – РАС.

Так виникла інституція, якої від початку не було, навіть коли Бйорн Гельдхоф запрошувався увійти до складу кураторської групи.

Від представників Міністерства в якості аргументу навіть пролунала така фраза, що крім РАС в Україні немає більше інституції, що займалась би сучасним мистецтвом, що вже красномовно свідчить про фаховий рівень співробітників Мінкульту. 

Після згаданої зустрічі з’явилася надія на швидке підписання контракту між Міністерством і РАС, де не тільки були б прописані всі умови співпраці між комісаром і організатором, але й був би зазначений формат нашої з Михайлом Рашковецьким участі в кураторській групі за нових обставин, які права і обов’язки делегує нам держава і яку відповідальність в умовах домінування приватної ініціативи вона на себе перебирає. 

Цього контракту немає до сьогодні. Ми продовжили працювати, спираючись на попередні домовленості (якщо немає нових): група з трьох кураторів, фінансування (хоч і мінімальне, з боку держави) і Міністерство в ролі комісара. 

Бйорн  і PAC відмовилися від стаціонарного павільйону, питання з орендою таким чином стало не актуальним. Тепер потрібно було отримувати дозволи від мерії Венеції на нові задуми. Ми продовжували працювати інтенсивно, але не переходячи в авральний режим.

Цей процес проходив на тлі повного ігнорування нас з боку Міністерства. Я кілька разів говорила Бйорну, що ситуація вкрай ризикована для проекту, непередбачувана, що єдиний вихід – відмовитися від кулуарних переговорів і винести все на публіку. Що потрібно провести прес-конференцію, з Міністерством чи без, повідомити про все громадськість.

Та згодом виявилося, що держава взагалі відмовилася від фінансування, навіть у тому мізерному обсязі, який минулим складом Міністерства вже було погоджено з Кабінетом міністрів. 

І ми з моїм колегою Михайлом Рашковецьким опинилися в дуже дивній ситуації, коли ми, по суті, обслуговуємо інтереси приватної інституції, яка отримала право на представництво держави на Венеційській бієнале тільки з однієї причини – держава не хоче і не бачить необхідності цим займатися. 

Причому звістка про те, що держава не дає грошей, дійшла до нас як непевна чутка від Бйорна, а також завдяки дзвінкам зацікавленої частини громадськості на "гарячу лінію" з міністром. Тобто, ми дізналися про проблему з фінансуванням не від комісара, який зобов’язаний інформувати нас про все, пов’язане з бієнале, а якимось незрозумілим шляхом. 

Ситуація буквально "виштовхнула" мене з кураторської групи. Ця історія тривожна не тільки тим, що в сфері культури немає ані поваги до рішень попередніх складів Міністерства (при чому своїх же політичних однодумців), ані усвідомлення державного управління міжнародними проектами, неприпустимість їх повної передачі в приватні руки, ані бачення культури як потужного речника України на міжнародній арені.

Як не прикро це визнавати, але Міністерство культури України – це цілком репрезентативна частина сучасної української державної системи, просякнутої безвідповідальністю, непрофесійністю, зневагою до людей та їхніх зусиль, що керується виключно мотивами зведення особистих рахунків.

Не дивно, чому західні фонди не прагнуть фінансувати наші проекти - будь-яка ініціатива розчиняється в байдужості, нехлюйстві та схильності до непрозорості у веденні справ.

powered by lun.ua