У столиці Мордору

15
15 квітня 2015

Чому мені довелось їздити до столиці ворожої держави, я писав ще минулого разу, у статті "Інформаційне айкідо". Цього разу вирішив описати свої емоції та враження від візиту до міста.

Таксисти

Довелось поспілкуватись з кардинально різними людьми. Усі вони прихильно ставляться до українців і до України, однак на всіх по-різному позначилась кремлівська пропаганда.

Перший був доволі скептично налаштований до діючої влади, аргументовано її критикував, однак ідеальним керівником держави для нього виявився... Сталін. А Нємцова, на його думку, убили якісь міфічні "англосакси".

Другий, як згодом з'ясувалось, чудово розуміє, що вбивство відомого опозиціонера не могло відбутись без участі "тих, хто сидить у Кремлі". Він навіть сам зголосився провести мені екскурсію, показав, де саме було його вбито, звідки він вийшов, і де він жив. Але на Донбасі, на його думку, на боці Києва з росіянами й "ополченцями" воюють "американці, поляки й литовські снайперші".

Третій виявився українцем, родом із Сум, який досі має український паспорт, хоча вже тривалий час живе в Москві. Там він отримав освіту, знайшов непогану роботу, одружився, і якихось істотних проблем, пов'язаних зі своєю національністю, не відчуває. Проте йому дуже боляче через те, що відбулося в Криму й на Донбасі.

Розмова почалась з того, що він намагається не слухати місцевих новин, не підтримує ані дії Росії, ані нинішньої української влади. Проте, він більше питав і слухав ніж говорив. І погоджувався.

Виявилось, він відчував, що Донбас окупований російськими військами, але не знаходив тому підтверджень, адже звідусіль говорять про зворотне. Під кінець розмови він подякував за об'єктивну інформацію й зізнався, що відчуває сильне бажання кинути все й повернутись на батьківщину...

Четвертий виявився підкреслено аполітичним. Він був здивований присутністю росіян на Донбасі, здивований тим, що саме РФ розв'язала війну, здивований тим, що замовником убивства Нємцова міг бути і його президент... Щоправда, після цього він до мене більше не говорив, мовчки проїхавши півдороги.

Екскурсія

Перед від'їздом, вирішив оглянути місто. Біля Київського вокзалу прогулявся по скверу. У його центрі стоїть каменюка з таким написом: "Здесь будет сооружён монумент в честь 300-летия воссоединения Украины с Россией 1654-1954". Якщо вірити російському прислів'ю, обіцяного варто чекати 3 роки – тож можна вже й не сподіватись на спорудження такого монументу. Російське міфічне "возз'єднання" з Україною завершилось ще 59 років тому. Причому, з російського боку.

 

Хоча знаків української присутності в Москві залишається чимало. Клумби, паркани, стовпчики, вітрини магазинів, пофарбовані в синьо-жовті кольори – чи випадково вони з'явились в центрі російської столиці?..

 
 

А загалом, місто дуже гарне.

Паралельна реальність

Але відчуття, що ти потрапив у "задзеркалля", ні на мить не покидає. Адже з кожної газети, з кожного телеканалу чи радіостанції щохвилини чути бодай одну маніпулятивну тезу про "фашистську" Україну, "підлу" Америку та "слабкодуху" Європу, що перебуває "під гнітом" тої ж таки Америки.

Розумніші та свідоміші намагаються не слухати цієї пропаганди, проте це неможливо. Навіть якщо не дивитись телебачення, ти можеш мимохідь почути новини по радіо чи прочитати якусь новину на інтернет-сайті. Тому практично кожен російський громадянин інфікований такими інформаційними вірусами в тій чи іншій мірі, стаючи ретранслятором російських фейків і заражаючи оточуючих.

Зрадники

В ефірах російського телебачення беруть участь дві "сторони" – представники Росії та представники України.

І якщо з першими все зрозуміло, то Україну, на ряду з патріотично-налаштованими експертами, представляють опальні політики режиму Януковича й активісти проросійських організацій. Частина з них постійно живуть у Москві й отримують чималі зарплати за антиукраїнську пропаганду.

Хоча, загалом, і Януковича, і його соратників у Росії зневажають, вважаючи боягузами й нікчемами.

Розмова із пропагандистом

Після ефіру розговорився з ведучим. Мене цікавило, чи вірять російські пропагандисти у власну брехню, яку вони так упевнено озвучують із телеекранів.

Виявилось, що ні. Усе значно гірше. Вони брешуть абсолютно свідомо.

Вони переконані російські імперіалісти, впевнені у величі Російської держави, у її непереможності і унікальності. Вони знають, хто воює з нами на Донбасі, і гаряче підтримують. Згаданий пропагандист був одним із тих, хто публічно закликав свою владу окупувати Крим ще в розпал подій на Майдані.

Вони заробляють своєю брехнею чималі гроші, які витрачають на європейських курортах, і їм абсолютно байдуже, у яких злиднях живуть їхні менш успішні співвітчизники, і яке походження тих грошей, за які вони жирують. Ситий голодному не товариш...

Вони зневажають європейців, які не живуть на "широку ногу", не купують своїх же дорогих автомобілів, надаючи перевагу економним моделям. Вони щиро переконані, що європейська економіка побудована на російських туристах, і без них ЄС загнеться.

Вони щиро не розуміють, навіщо європейці ввели проти РФ економічні санкції, адже це економічно не вигідно жодній зі сторін. Єдиним поясненням для них є тиск США. Останні, на їхнє переконання, намагаються ослабити й РФ, і ЄС.

Існування незалежної Української держави вони не визнають. Для них Україна – лише тимчасове непорозуміння. Будь-який опір із боку українців для них є безперспективним і призведе лиш до збільшення кількості жертв.

Патріотичний телефон

Під час свого першого візиту до Росії (у Вороніж) я розповідав про одну з функцій мого телефону – автоматичного визначення столиці держави перебування та часового поясу. Функція справно працювала й у Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в Німеччині... але в Росії мій телефон уперто вважав столицею Київ.

Так от, у Москві нічого не змінилось. Не знаю, від чого це залежить, але мій телефон вважає Київ – столицею всієї РФ.

Може, розумній техніці відомо більше ніж нам?..

"В Хохляндію"!

На перетині кордону з Україною у Брянську прикордонники, перевіривши паспорти усіх двох пасажирів, виходячи з вагону, вигукнули: "Всё, пускай едут к себе в Хохляндию!"

Після цієї звичної для прикордонників фрази вкотре переконуєшся – ми ніколи не будемо братами...

Дмитро Сінченко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua