Развалілі

"Їдемо до Ташкента. Далі у бік Самарканда, тобто вже на шляху додому. Сьогодні вранці прокинувся з відчуттям нудоти й підвищеної температури. Чи перегрівся, чи перемерз. Вода у водосховищі Чарвак, де ми купалися, холодна, як у карпатських річках.

Ще, може, отруївся. Дивно, але хоча воно все й смачне, відчуваю огиду, як згадую тутешні супоподібні пельмені, голубці, лаґман. Капець нудить. І ще більше від водіїв із їхнім втраченим СССР та незмінним розчарованим: "Развалілі!"

З іншого боку, я розумію, звідки ця туга. Так само розумію, чому середньоазійський світ тягнеться до Росії, чому вчити російську мову тут необхідно й престижно.

– Та щоб я своїх дітей в узбецьку школу віддав?! – казав Доніяр. – Ні. Вони в мене в російській". (Зі щоденника. 2 серпня 2013, електричка від Ходжикента до Ташкента)

Якщо людина, котра любить Узбекистан, захоплюється узбеками (сам він етнічний казах), робить усе, аби в нас залишилося приємне враження від його країни – і висловлюється аж так(!), то мусить бути цьому причина. Не те, що мусить – вона є.

Тим більше, тут усе на поверхні.

Попри те, що узбеки неабияк мені подобаються, що в їхній країні я почуваюся куди затишніше і безпечніше, ніж у наших східних сусідів, Узбекистан – сувора, тоталітарна, бідна й відстала держава. В порівнянні, звісно. Але навіть порівнюючи з Росією, до якої мої симпатії важко применшити, різниця величезна. І вона не тільки у рівні впливу режиму на кожного окремого громадянина.

Узбекистан – це країна надлишку чудес і нестачі звичайних матеріальних благ; цивілізації, як ми звикли казати.

Ну, гаразд, тут немає бензину і всі їздять на газі, годинами простоюючи в чергах до заправок (далекобійники взагалі виживають як можуть зі своєю солярою; часто рятуються пальним із Туркменістану).

Гаразд, тут перед Днем незалежності міліція обачно забирає в мисливців зброю.

Гаразд, тут регулюють народжуваність у такий спосіб, що після четвертої дитини жінкам примусово ставлять спіраль.

Гаразд, по телевізору тут паралельна реальність, а карточку мобільного зв'язку можна придбати лише на узбецький паспорт.

Гаразд, інфляція призвела до того, що найбільший номінал національної валюти приблизно дорівнює нашим трьом гривням, тобто навіть невеликі суми грошей – це вже товста пачка купюр: коли, наприклад, водій автобуса йде на заправку, то бере з собою кілька таких скріплених гумкою жмутів – і це виглядає, як у кримінальному кіно. З цим ще якось простіше.

Гаразд, з усім примирився.

Але це ще не все. І останнє, про що згадаю, дещо прояснює ситуацію. Це купол на храмі карімовського режиму:

Жодного разу я не здибав тут людини із книжкою! Ніде: ні в містах, ні в селах, ні в громадському транспорті.

Звісно, є різні прошарки суспільства, мусять бути інтелектуали чи просто люди, які люблять читати. Мусять – але мені такі не траплялися.

Друковану продукцію на митниці треба вписувати у декларацію окремим пунктом. Збірку есеїв Анджея Стасюка, що я собі взяв на дорогу, прикордонники перевіряли кілька разів. Так-так, питали, ЩО це, гортали і пильно вдивлялися в сторінки. Відкладали її, а потім знов поверталися.

Або так (а заодно і ближче до теми, тобто Росії, "цивілізації" та всього цього пізнання в порівнянні). Часто мені доводилось чути тези приблизно подібного змісту. Одна з них: "Білорусь – це вже та сама Польща (і навіть вам не Росія). Там дороги, газончики, усе вилизане. Бацька зарплату нормальну дав". При спробах посперечатися я завжди програвав, принаймні в очах співбесідників.

Сам лишився із висновком: чим менше людина знає, тим твердіше вірить у власні переконання.

Діалог, як правило, неможливий. Ти можеш або погодитись, або – неправий і крапка. Аргументи цього: "я знаю" або "ти не знаєш".

І про Польщу та Білорусь – я не дуже й дивуюсь таким порівнянням. Бо коли ти живеш у країні з описаними чудасіями і твій президент править ще з часів Союзу (як і керманичі більшості сусідніх держав, із похибкою у кілька років), і часто-густо він вважається класним, бо "сильний мужик", такий собі Чингізхан – то різниця між Польщею і Білоруссю зовсім не очевидна.

Разом з тим відмінності між Узбекистаном і Росією не помітити важко.

Там більше грошей, туди їдуть на заробітки, себто по хліб, і звідти видовища – телевізійний шоу-бізнес. Збіса велика різниця в тому, що мелькає перед очима – одяг, машини, торгові центри – як між нами і тою ж таки Польщею наприкінці дев'яностих. Врахуйте, що узбеки бачать Росію переважно столичну – Москву і Пітер, де найбільше будують.

То як би дивно це не звучало, але Росія для Центральної Азії є чимось таким, як для нас Європа – також не райська, але значно краща.

Одна інтелігентна й освічена жінка, з якою ми розговорилися на автобусній зупинці, сказала, що вчилася в Європі. "Де?" – "У Санкт-Петербурзі!"

Незвична для нас Європа, чи не так?

Але все вірно. А Західної Європи тут або не існує, або вона споганена "тихим" російським слівцем.

Щодо неіснування, то уявіть собі Японію для пересічного Українця: кіно, кімоно, гейші, чайна церемонія, переповнені міста, хитромудра малесенька техніка і надто це все далеко, аби бути реальним. Це не Польща, де родичі і збір полуниць, не Німеччина, звідки возилося несправні холодильники й телевізори, і навіть не Італія або Іспанія.

Щодо слівця, то процитую далекобійника родом із Підмосков'я: "Украина и Россия всегда были вместе, а теперь Европа хочет себе забрать. Гнилая Европа! Да какой-то поляк всегда пастухом был, а хочет Украину у России украсть. Не пустят! Никто Украину не пустит! Да и зачем. Вот греки сейчас голодают, в Испании безработица… Я так все подсчитал (!), с Таможенным Союзом вам будет лучше".

Сперечатися, звісно, зайве, бо він ЗНАЄ, хоч кіл на голові теши. Подібного я багато наслухався.

Можу зрозуміти й імперські амбіції наших сусідів. А чого тут не розуміти? Варто лиш глянути на карту світу – й усе стає ясно. Штука ще й у тому, що прийнято так дивитись. Так-так, покоління, тяглість…

* * *

…Починав із нудження від "развалілі", а завівся про зовсім інше. Далі про Союз, точно.

Скажу лише, що ця послідовність цілком доречна, бо коли про російську велич говорять здебільшого самі росіяни, то слово "развалілі" можна з чистою совістю розділити на більшість із п'ятнадцяти покинутих, сирітських, а колись і совєтських республік. Здається, тільки в прибалтів із цим усе гаразд.

Союз "развалілі" – але нічого до пуття на його місці так і не збудували.

Огорнуті ностальгією країни й міста – це зони совєтської матерії, яка ще не встигла остаточно розкластися. Заводи зупинилися, общєпіт уже не годує, союзпєчать не друкує… Лишились приміщення – від газетних кіосків до цілих промзон – і примарне уявлення про те, як вони можуть бути використані.

Звідки, з тих же вкорінених уявлень і звичок, маємо союзного штибу бюрократію, медицину, освіту, соціальну сферу. І залишилось відчуття, що якось воно не так.

А як може бути? Цей ровер ніколи добре не їхав. Просто спочатку його збирали (руки в шмірі й мозолях від інструменту), потім він був новим і блистів, котився так-сяк, людям хотілося вірити, що транспорт добрий і манера ним керувати – також.

Але підшипник заклинив. Та й чого чекати, коли той агрегат збиралося з великої кількості більших, менших, рихлих старих деталей, а головне – різнорідних і крадених. Залізо почало ржавіти, розпадатися, і замість того, аби викинути цей "лісапєд", його все підкручують, підтягують. На стару раму чіпляють дешеве китайське причандалля, аж скоро й до GPS дійде.

Чи корито. Було старе, тому й тріснуло, почало текти, потім геть розлетілось – але замість викинути, його скрутили дротом і продовжують лити туди помиї. Льоха жере! Половина харчу витікає, корито що далі, то менше придатне. Корпус загнив і на ньому завелась цвіль…

Ясно, що з тим коритом, але воно лишилося у основі, хоч з'являються авта, пригнані з-за кордону, техніка, супермаркети, макдональдси, старфудси, снікерси й кока-кола.

І можна таке хоч до кого пришити. Було собі в Узбекистані Бухарське ханство, потім прийшли комуністи і взялися розбудовувати Узбецьку ССР, тобто УзССР, майже УССР. Не було б України, мали би узбеки нашу злощасну абревіатуру.

Пішли в хід заводи, колгоспи, союзпєчать, общепіт і всіляка ідеологічна пурга: братні народи, Расія-мать, Масква-сталіца. Потім – "развалілі!"

І на місці розвалу почав приживатися дешевий пластик. Старе відібрали, нове розвалилося, а натомість – нічого.

Країна живиться недогнилими рештками уламків окраїн імперії. Це трохи нагадує "теорію перманентного по%*їзму" з Жаданового "Депеш мод". Це на прикладі Узбекистану.

Але пам'ятаймо про "з".

* * *

Ми повертались додому.

Зі слів далекобійників пересвідчились, що роздруковані заздалегідь мапи вкотре брешуть – і добиратися з Астрахані до Ростовської області через Калмикію куди ближче через Волгоград. То від місць, де Волга впадає у Каспій, ми взяли курс майже точно на схід, на Елісту – калмицьку столицю.

Раніше я не знав, що зовсім близько від України є республіка, де переважаюча релігія – буддизм. Це й цілком нелогічно, тим більше її громадяни, правдиві монголоїди, живуть від нашого кордону не далі, аніж відстань зі Львова до Києва; поміж Ставропольським краєм, Астраханською і Ростовською областями – загалом на заході Російської Федерації. Ще одна домонтована до ровера запчастина.

Там нам востаннє траплялися верблюди. Там сухо, спекотно, і пожовклий, схожий до казахського степ ріденько поцяткований селами з красивими назвами. Хулкута, Яшкуль, Улан-Ерге, Лола, Бага-Бугул, Троцкоє, Целінний, Обільноє, Заливной...

На щастя, все ж таки більшість населених пунктів тут мають назви подібні до тих, що на початку переліку. То вже далі, за кордоном Калмикії, в напрямках, звідки приїхали і кудою верталися, почався комуністичний розгул.

У дорозі я розглядав мапи цих місць задля розваги й покращення настрою. Біля Астрахані – Трудфронт, Оранжерєї, Сєлітрєноє. Вище по Волзі – Удачноє. Південніше від Калмикії невеликі містечка – Ізобільний, Дівноє, Свєтлоград, Благодарний, поміж ними села – Бєзопасноє, Октябрьскоє, Сольоноє, Овощі, Раґулі.

У Ростовській області – Рємонтноє, Заветноє, Сіротскій, Сємічний, Прісальний, Пролєтарск, Сальск, Целіна, Зєрноград. У Краснодарському краї, яким колись їхали на Кавказ, вже недалеко від гір, не боячись нетутешності, як хлопці в чужому клюбі, тісняться станиці Совєтская, Бєсскорбная, Упорная, Спокойная, Удобная і навіть Ахмєтовская.

За рік до цього ми з Ланкою їхали тією ж дорогою в бік Кавказу і водій, дагестанець Ґаджи, раптом: "До весёлой жизни совсем немного!" Мене це аж насторожило, але за хвилину-другу бачу: "Весёлая Жизнь – 3 км". Там зупинилися біля придорожнього кафе, і Ґаджи пригостив нас чаєм.

Назви закріплені міцно, як і вся великоросійська ідея.

Пригадую дорогу через Казахстан із далекобійником Владіміром. Траса Тараз-Шімкєнт. Села одне за одним: …-Баба́, …-Баба́. "А що значить, – питаю, – те Баба́?" – "Баба?! Баба есть Баба! Вот раньше Високое было, а сейчас тут Шакпак-Баба! Совсем оборзели!"

Росія розчинена в цім "комунізмі". Калмикія – поглинута ним і нею.

Як заповідник часів, "когда была уверенность в завтрашнем дне", Еліста може числитися в одному списку з Волгоградом, чи то пак Сталінградом. Здається, вона завмерла в очікуванні комунізму.

Совєтська архітектура, порожній скляний стенд із гордим написом "Республика строится!"

На центральній площі (імені відомо кого) – Лєнін, що дивиться на па́году, а за двісті метрів – ресторан "Ностальгія", де на вивісці букви "с" і "т" зображені серпом і молотом.

Заходимо досередини: бюст вождя, червона зала й тому подібний голлівуд: шикарний, дорогий ресторанисько зі старою дешевою плиткою, ніби в бані або на станції метро "Нивки".

Питаємо в офіціантки, чи нема поблизу їдальні, може, недорогого кафе. Спочатку не розуміє, чого ще нам, туристам, треба, але вже за кілка секунд розгублене обличчя вибухає прозрінням: "А, чебуречная!?"

Спекулюють на безглуздій ностальгії й породжених нею міфах. "Была уверенность…"

Та яка там впевненість могла бути?! Як прийшов час – "развалілі". На щастя, це було неминучим. Впевненість існувала хіба в межах системи, яка й вселяла віру, ніби та впевненість є, а на завтра – взяла і вмерла разом із міфом про власне безсмертя. Як "Титанік".

Чую то "развалілі" і від близьких людей. Мовляв, робота, ціни, путівка на море… Якось Василь Карп'юк сказав на це, що добре було траві, але погано деревам. І така метафора мене влаштувала. Стало усе зрозумілим; хоча й прикро.

В Києві культивація ностальгії підсилилися за яких двадцять років після розвалу СРСР.

Неможливо було би множити сов'єт стайл, плекати його і спекулювати на нібито райській дійсності, поки вона не забулася. В якомусь дев'яносто третьому, поки ще свіжа пам'ять про дефіцити й занепад, поки вона добре клеїться із дійсністю, де безгрошів'я, кравчучки та щоднини вимикають електрику – нікому би міфологізація совку на думку не спала.

Коли вже минула двадцятка – трохи попустило, біди мають властивість забуватися – то можна помріяти, а значить, і ностальгувати. Це, по суті, одне й те саме, тільки в іншому напрямку.

Але чому так тяжко побачити зміст перехідної точки 91-го року?

Кажуть, "развалілі", нібито й справді щось добре, дієве зламали. Чому ті, хто так думають, не беруть до уваги, що ровер, бідово склепаний, іржавий, прогнилий – сам розламався, вмер, і нема чого його підрихтовувати?

Інакше, повторюся, не могло бути. Впало сухе дерево, ніхто його не рубав зеленим. Прогнила стара миска, розсипалась поточена шашелем халабуда, згоріло поношене шмаття, заглух "Москвич-412", якщо хочете.

* * *

На сході Узбекистану, неподалік Даштабада, нас запросили у гості добрий чоловік Артик із дружиною Сарою. Мила сільська сім'я, діти, дід – старійшина роду.

Господарі виявили щиру гостинність, ми в них повечеряли й заночували. Багато спілкувалися. Артик водив мене селом і розказував, як тут люди живуть. Показував їхній побут, господарство, худобу. Здавався мені щасливою людиною, хоча й дивно меланхолійною в своєму щасті. Серед іншого, стоїть на його подвір'ї старий понищений білоруський трактор, що виглядає на груду металолому. "Бачиш, колись давно такий би на брухт пішов, а мій ще працює. Мусить".

За сніданком до столу підсідає дід у національному узбецькому строї. Високі шкіряні чоботи, заправлені в них штани, сорочка, довгий халат і на голові чотирикутна гостроверха тюбетейка. Колориту додає традиційна узбецька борідка.

Як найстарша людина в домі, дід постійно припрошує нас до їжі. Питається, звідки ми. "Украина!? Свои!"

А потім приказує: "Где ж ты, союзушка, подевался? Ищу союзушку, а всё нету…"

Богдан Ославський, спеціально для УП.Життя