Перемістили виші з окупованих територій. І що далі?

101
26 жовтня 2015

Ситуація з переміщеними вишів наочно демонструє той хаос, у якому знаходиться державна політика стосовно Донбасу. Пройшло більше року з того часу, коли 16 вищих навчальних закладів і 10 наукових установ Донбасу переїхали: хто до своїх філій на звільненій території регіону, а хто до Вінниці, Харкова, Кривого Рогу.

Майже 4 тисячі викладачів та понад 35 тисяч студентів разом із родинами вже стали частиною інших територіальних громад.

ВНЗ платять податки, створюють нові робочі місця і загострюють конкуренцію з місцевими університетами, що призведе до підвищення якості освіти.

Патріотично налаштовані викладачі розуміли неможливість працювати під дулами автоматів і, не замислюючись, залишили свої домівки. Але вони навіть не підозрювали, що обрали для себе і своїх університетів шлях повільної смерті.

Багато з них були готові платити ціну за свободу. Але вони не знали, що залишаться зі своїми проблемами наодинці, розраховуючи більше на свої сили та допомогу міжнародних організацій, аніж на власну державу, якої не зрадили.

І тут питання навіть не до чиновників з Міносвіти, питання до вищого керівництва країни, яке повинно вирішити, чи потрібна якісна освіта на Донбасі.

Першим нагальним питанням є відсутність доступного житла – і для студентів, і для професорсько-викладацького складу. Не рідкістю є ситуація, коли викладачі всю свою зарплату вимушені віддавати за оренду житла, а виживати за рахунок підробітку.

У Вінниці після переїзду сюди Донецького національного університету взагалі ціни на оренду квартир зросли майже вдвічі.

Харківські студенти-переселенці повідомляли, що просять викладачів прийти до гуртожитку і там прочитати лекцію, аби зекономити на проїзді.

Наявність місць у гуртожитках важливе ще для того, щоб забрати нашу молодь з окупованої території, де їй весь час промивають мозок.

Тільки уявіть: відсутність доступних місць для проживання – це головна причина, чому університети не набрали достатню кількість абітурієнтів, які могли самостійно фінансувати своє навчання, але не можуть дозволити собі дорогу оренду житла.

Впевнений, що держава заплатить значно більшу ціну, ліквідуючи наслідки того, що ми не здатні забезпечити умови вивезення своєї молоді на неокуповану територію.

На власні очі бачив у багатьох містах, де розташовані переміщені ВНЗ, гуртожитки, які при мінімальному ремонті та відновленні комунікацій могли б прийняти сотні студентів із окупованих міст Донбасу!

Варіантом вирішення проблеми могло б стати проведення аудиту житлового фонду гуртожитків навчальних закладів міст, у яких знаходяться переміщенні виші.

Це дало б змогу перевірити ефективність його використання і подальшого заселення студентів. Нагадаю, відповідно до закону "Про вищу освіту", студенти мають право на тимчасове, на час навчання, житло.

Кошти на ремонт таких приміщень можна виділити завдяки прийнятим змінам до Бюджетного кодексу, що дозволяють перерозподілити видатки місцевих бюджетів тимчасово окупованих територій.

Окрім того, ремонт або облаштування гуртожитків для студентів може бути гарним проектом для інвесторів або державно-приватного партнерства. Після переїзду вишу додому можна отримати готовий бюджетний хостел, який буде приносити прибуток.

Разом із тим, проблеми відновлення ресурсної бази є не лише матеріальними: не меншою мірою на ситуацію впливає і недосконалість правового регулювання. Відсутність окремих нормативно-правових актів або їх невизначеність робить неможливими придбання необхідних ресурсів навіть за наявності коштів.

Так, найяскравішим прикладом такої проблеми є історія з постановою Кабінету Міністрів №65 "Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету". Норми цієї постанови забороняють бюджетним організаціям витрачати гроші, зокрема, на придбання меблів та проведення ремонтів.

Така норма видається цілком раціональною, якщо маємо на увазі корумпованих керівників місцевих податкових та прокуратур, які кожен рік робили мільйонні ремонти державних будівель на папері.

Але для вишів, які переїхали з окупованих територій та змушені відбудовувати своє життя з нуля, можливість витрачати ВЛАСНІ кошти на налагодження навчального процесу є умовою виживання.

Так, президент и прем’єр дослухалися до проблеми, але це неприйнятно: чекати більше року і виносити питання на Нацраду з реформ для того, щоб відмінити бюрократичну процедуру, яка заважала переміщеним науковим установам.

Також значною проблемою стала незахищеність студентів переміщених ВНЗ. Деякі з університетів досі мають заборгованість перед своїми працівниками та студентами щодо виплат зарплат і стипендій, також вибірково проведена індексація.

Ще в січні цього року Кабінет Міністрів у місячний термін мав розробити порядок погашення заборгованості із виплат заробітної плати, стипендій, пенсій, що утворилася внаслідок проведення антитерористичної операції.

Але документ розроблений Мінсоцполітики загубився десь в урядових коридорах.

І наостанок. Коли Божою волею нам вдасться повернути Донецьк та Луганськ під український контроль, важливим напрямом стане реінтеграція ВНЗ, умови якої ми повинні розробляти вже зараз.

Треба зробити все, щоб ті, хто незаконно захоплював адміністративні будівлі, проголошуючи себе "ректорами" та "деканами", хто вводив в оману студентів, обіцяючи їм золоті гори, щоб вони не мали права ніколи більше займати керівні посади у ВНЗ, яка б амністія їм би не була гарантована.

А якщо серед них є фахівці, які залишились не через політичні погляди, а через форс-мажорні обставини, їхню долю повинні вирішувати ті викладачі та студенти, які зробили все для вивезення своїх університетів на підконтрольну Україні територію.

Треба надіслати чіткий сигнал: позбавити наукових звань та посад всіх псевдо-академіків та горе-докторів. Донести до студентів, що час, проведений у сепаратистських стінах, не дасть їм ані знань, ані дипломів державного зразка.

Впевнений, що українські роботодавці будуть дуже прискіпливими до кандидатів з дипломами з Ростова, Сімферополя або Донецька 2015 року випуску.

Інакше Донецьк та Луганськ ніколи не повернуться по-справжньому. Тільки через функціонування незалежних інституцій – освіти, медіа, громадського сектору можливо боротися за серця та розуми майбутніх поколінь.

Тому спроможність країни планувати стратегічно й інвестувати в майбутнє – це лакмусовий папір зрілості постмайданівської влади.

Текст підготовлено разом із командою Координаційного центру переміщених ВНЗ

powered by lun.ua