Час збирати каміння: Мінкультури реформує збереження пам’яток
У жовтні цього року в Міністерстві культури України відбулася прес-конференція на тему "Концепція реформ у сфері збереження нерухомої культурної спадщини". Участь у ній взяли Віце-прем’єр-міністр - Міністр культури України В’ячеслав Кириленко, голова ГО "Андріївсько-Пейзажна ініціатива", юрист і пам’яткоохоронець Марина Соловйова й авторка цього тексту - директор Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень.
Віце-прем’єр міністр В’ячеслав Кириленко повідомив про основні напрямки Концепції реформування сфери збереження культурної спадщини. Він наголосив, що реформи, політично спрямовані на децентралізацію та дерегуляцію в адміністративній сфері, передбачають водночас посилення фахового компонента в пам’яткоохоронній діяльності. Було анонсовано декілька найважливіших складових, на яких ґрунтуватимуться реформи.
Ця заява несподівано спричинила появу в інтернеті публікацій, пронизаних повним несприйняттям без винятку всього, що запропонували міністр і деякі пам’яткоохоронці.
Можна було би назвати це науковою дискусією (що є цілком нормальним: думки вчених можуть різнитися), якби не зневажливий тон і специфічний ілюстративний ряд, який супроводжує деякі публікації.
Очевидно, на думку їхніх авторів, супровід у вигляді заяложених "крилатих" висловів на кшталт "Авгієві стайні" і несумісних з елементарною етикою картинок має додати переконливості змісту. Втім, саме це викликає сумнів у шляхетності мети публікацій.
Залишимо зацікавленим особам аналіз мовної стилістики й персоналій (а разом з цим і доречне питання – "кому це вигідно?"), котрі "звалили" на нову Концепцію нищівну критику.
Проаналізуємо зміст запропонованих реформ і причини, з яких вони є на часі.
Отже:
1. Надати пам’яткам державну гарантію на збереження завдяки спрощенню та децентралізації процедури внесення їх до Державного реєстру.
Зарегульованість процесу формування Держреєстру з боку центрального органу охорони культурної спадщини, яким від 2006 року є Міністерство культури, продемонструвала повний провал.
За 10 років до Реєстру внесено лише 7550 об’єктів всіх видів, з яких лише 66 пам’яток архітектури та 434 пам’ятки археології національного значення. Весь же потенціал України фахівцями обчислюється (і то лише приблизно) у понад 146 тисяч пам’яток.
За 10 років Мінкульт лише двічі вносив Кабінету Міністрів проекти постанов щодо надання пам’яткам охоронного статусу (у 2009 і 2012 роках). Неефективність такого "централізованого" алгоритму формування реєстру є очевидною.
Отже, пропонується прискорити цей процес, активно задіявши місцеві органи охорони культурної спадщини.
2. Створити єдину державну електронну базу даних пам’яток культурної спадщини України.
Вже понад 10 років Державний реєстр є таємницею "за сімома печатками". Об’єкти з’являються в ньому і невдовзі зникають. Ноу-хау Міністерства культури взірця 2000-х років було законодавче запровадження поняття "предмет охорони" пам’яток культурної спадщини. Це дозволило вивести з реєстру сотні об’єктів.
"Пошуками" предмету охорони пам’яток плідно займався підвідомчий Інститут пам’яткоохоронних досліджень, заробляючи саме на тому, що нічого не знаходив. Завдяки цій псевдонауковій діяльності, яка вповні задовольняла Міністерство культури, кількість пам’яток в Україні значно зменшилася.
Пропонується створити сучасну і прозору систему державного обліку і реєстрації —
базу даних, організовану на засадах сучасних інформаційних технологій і відкриту для суспільства. До формування бази даних пропонується залучити всі фахові сили на місцях.
3. Децентралізувати пам’яткоохоронну систему, спростити процедури погодження документації, скасувати дублюючі дозволи.
Сьогодні на місцевому рівні пам’яткоохоронна вертикаль практично відсутня: так було запрограмовано попередньою владою. Відколи 2006 року Мінкультури дістав повноваження центрального пам’яткоохоронного органу, дієву вертикаль, свого часу вибудовану Держбудом, було зруйновано. Натомість нову Мінкульт так і не вибудував.
Тоді поняття "охорона спадщини" трактувалась чиновниками Мінкультури як "управління спадщиною", а ключовим словом була централізація. Усе, що проектувалося і будувалося в історичних містах України (а це сотні і сотні об’єктів), слід було погоджувати в Міністерстві культури.
Централізована дозвільна політика Мінкульту і недовіра до місцевих органів, позбавлених права впливати на процеси збереження спадщини, призвела до забудови "висотками" і до захаращеності рекламою більшості історичних міст – від Києва до Одеси.
 |
| Вулиця Басейна – історичний центр Києва. Фото автора. |
Пропонується децентралізувати пам’яткоохоронну систему, водночас створивши вертикаль пам’яткоохоронних органів з тим, щоб їх функція була не імітаційною, а дієвою. Цю вертикаль слід вибудовувати, оскільки на місцях немає достатньої кількості фахівців. Безперечно, система не запрацює відразу. Однак процес слід починати вже.
4. Реформувати правову базу збереження нерухомої культурної спадщини на засадах створення прозорого і фахового закону прямої дії.
Закон "Про охорону культурної спадщини", ухвалений 2000 року, віддзеркалює пострадянський тип суспільних відносин і побудований за принципом "охорона пам’яток = управління пам’ятками". Роль головних "охоронців" відводиться чиновникам із гіпертрофованою сферою повноважень.
Водночас, закон хибує на те, що й більшість вітчизняних законів: він не має прямої дії, апелюючи до здебільшого відсутніх підзаконних актів. Через це в ньому існує безліч можливостей для маніпуляцій.
Будівельний бізнес, який за останні 15 років інкорпорувався у владу, вимагав легітимізації незаконної будівельної діяльності через зміни законодавчого поля. П’ятнадцятиразові упродовж 15 років поправки, які щорічно вносились до закону, мали на меті узаконення de jure спотворених de facto історичних міст.
Саме лише Мінкультури після набуття повноважень в охороні культурної спадщини вносило поправки 11 разів. Як показує практика, вони були ефективно використані не на користь культурної спадщини. З правової точки зору закон після внесення такої кількості поправок набув вигляду "мутанта" з безліччю внутрішніх неузгодженостей.
Отже, пропонується змінити змістовне наповнення поняття "охорона культурної спадщини" (пасивної дії — спостереження і фіксації порушень), замінивши його поняттям "збереження" (фахових заходів щодо реставрації, музеєфікації, регенерації). Також пропонується сформувати фахову групу для розробки нового Закону "Про збереження нерухомої культурної спадщини" та створити прозорі правові умови для тих, хто захищає пам’ятки і хто роками виборював у чиновників право працювати за фаховими нормами.
У справжній професійній діяльності не буває антагонізму. Ми відкриті до співпраці з усіма зацікавленими фахівцями. На цьому ґрунтується позиція міністра, який розпочав реформу пам’яткоохоронної сфери і має твердий намір цю реформу втілити в життя.
***
Ольга Пламеницька — директор Наково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури України, кандидат архітектури, доцент, член Національної спілки архітекторів України, Лауреат Міжнародної премії в галузі ревалоризації пам’яток Польського національного комітету ICOMOS.