Які вони молоді поляки і ті, що колись жили?

– Хтось тут, часом, не шукає співмешканки від березня? Дозвольте відрекомендуватись. Можемо разом подивитись котів у ютубі, випити пиво (багато пива), а в неділю приготую таку яєшню, що жоден бодун нестрашний.

Я не вперта і час від часу мені, навіть, вдається сказати щось смішне. Працюю, мене довго нема і я платоспроможна. Якщо б могла, то сама із собою би почала жити – беріть поки є!

– Привіт. Шукаю чогось простого, але зі смаком, щоби почувати, що це мій дім. Хто я? Письменниця і блогерка. Експериментую з мистецтвом. Увага: палю багато свічок, співаю мантри, займаюсь йогою, а у вільні хвилини готую виставу. Займаюсь високим мистецтвом, але це не означає, що я дивачка і їм обрізки нігтів паличками. Просто в мене "естетичні вимоги".

Крім того, я направду мила особа, люблю спілкуватись і ціную свою та чужу свободу. Пацифістка. Увага: це не оголошення з розряду "вона шукає його" (ха-ха).

Навіть, якби мені непотрібно було б шукати квартиру в Варшаві, я все одно б затримався на цій фейсбучній сторінці, щоби просто познайомитись із тим, якими молоді – бо це 90% саме молоді – поляки є у побуті, у звичайному житті.

Вони, виявляється, у більшості дуже дотепні і взагалі справді "милі".

Прогулюючись вулицями міста чомусь майже не бачу людей старих чи навіть середнього віку. Таке враження, що це місто суцільних студентів, музикантів, журналістів, молодих науковців.

І їм таки є де реалізуватись. Навіть не уявляю, яка тут кількість музеїв, галерей, бібліотек.

Так бібліотек! В більшості вони модернізовані, скрізь є інтернет і система видачі книг максимально проста та комфортна. Як і місця для роботи з літературою, які, переважно, зайняті, знову ж таки – молодими людьми.

Лютнева Варшава без тих літніх натовпів туристів розкриває своє правдиве обличчя...

Але до питання пошуку квартири. Однокімнатні, що називаються "кавалєрками", коштують близько 450 доларів на місяць, плюс ще з 50 треба буде заплатити додатково за газ, світло, воду, ТБ та інтернет, і, крім того, власники беруть "кауцію", чи плату за останній місяць. Тобто виходить доволі велика, як для українця, сума.

Власне, тому і шукаєш чогось доступнішого на сторінках, дописи з яких я тут навів.

Зняти двокімнатну квартиру з кимось, кому "вдається сказати щось смішне" і з ким ще й можна "подивитись котів у ютубі", не тільки приємно, а й коштує вдвічі дешевше.

Цікаво, як сприймуть те, що я з України мої можливі співмешканці?

Якусь неприязнь до українців я зустрічав лише на вкрай правих польських сайтах та у маргінальних газетах. Вона, звісно, є, але далеко не така велика, як це було, приміром, десь у 90-х.

Може приймуть поспівати разом мантри?

Повонзкі. Найвідоміший варшавський некрополь. Походжаю ним в компанії моїх двох польських приятелів Франека і Войтек, з якими звів Майдан.

Довжелезні алеї у шаховому порядку, жодного сміття і практично всі могили доглянуті.

При цьому кумплі кажуть, що цим кладовищем дуже погано опікується парафія Карла Боромея, якій воно належить; що тут трапляються крадіжки і навіть вандалізм.

Я помітив лише один нещодавно розбитий надгробок, тож щось таке справді має тут місце.

Підходимо до родинного склепу Францішека. Бачу, що один з родичів помер у вересні 1944.

– Це мій прадід. Загинув під завалами одного будинку, в якому переховував зброю. Прабабуся ніби знала, що так станеться. Ні за що не хотіла відпускати чоловіка; коли ж він загинув, збожеволіла і невдовзі померла. Інший прадідусь опинився серед тих, кого німці поставили до стінки. Коли стріляли, він підняв руку, інстинктивно захищаючи обличчя, і куля потрапила в годинник. Удав, що мертвий і вночі виліз з-під купи тіл.

Найсмішніше, що за якийсь час знову попався німцям, які знову поставили його до стінки і знову вижив. Дожив до 80-ти. Помер таки не своєю смертю, а під колесами мотоцикла.

Ідемо далі, до Алеї Заслужених.

Франек і Войтек майже водночас розповідають про чи не кожного тут похованого. Якби не морозна погода, це б розтяглося на години.

Мені соромно, але я зі своїми ніби непоганими знаннями історії Польщі, практично нікого не знаю. Хіба поетів Збіґнєва Херберта і Болеслава Лесьмяна та письменників Владислава Реймонта і Болеслава Пруса.

Слухаєш оповіді і думаєш: "Як же вони укорінені в своєму минулому".

Напевно, Польща взагалі є однією з тих країн, які переважно живуть минулим?

Чи це мені просто так здається, і мої друзі є дуже освіченими, але таке враження, що це тут для всіх в порядку речей. Хоча, може я не ходив ще на якийсь футбол, аби побачити когось типу наших гопніків.

Наступного разу мене запрошують на православну частину Повонзків, де поховані українські діячі уряду Петлюри. Боюсь, що і там я знатиму набагато менше за моїх варшавських провідників.