Вибір українського лікаря: між жебраком і рекетиром

517
29 лютого 2016

Перед тим, як стати громадським активістом, я 8 років пропрацював асистентом кафедри педіатрії. Оскільки кафедра клінічна, тобто вчить лікувати, – то й працівники кафедри мусять бути клініцистами, тобто практикуючими лікарями.

Із клінічною базою мені поталанило особливо, позаяк я потрапив у Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр – це для українського педіатра те ж саме, що для баскетболіста потрапити у NBA.

Ця лікарня унікальна у багатьох відношеннях. Наприклад, відбір лікарів на роботу проводився не головним лікарем, а таємним голосуванням усього лікарського колективу. Таким чином, за два десятки років селекції у цій лікарні були зібрані кращі з кращих у своїх напрямках. Пацієнти приїжджають лікуватись з усієї України і навіть з-за кордону, здебільшого східного.

Отже, я потрапив у прогресивну лікарню, яка працює у регресивних умовах українського сьогодення. Умови ці наступні.

Відповідно до Конституції, "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно..." Тобто, держава Україна, успадкувавши гасла Радянського Союзу, зобов'язується забезпечити громадянину усю необхідну медичну допомогу – починаючи від лікування нежиті у поліклініці і закінчуючи пересадкою серця в Інституті Амосова – безоплатно.

Жодна країна світу не може собі позволити такої розкоші.

А якщо врахувати те, що з бюджету, зібраного з наших з вами податків, держава виділяє на рік аж 50 доларів на одного українця, то ці обіцянки ні що інше, як популізм, узаконений Конституцією.

Але закон є закон. І плата за медичну допомогу в державному і комунальному закладі охорони здоров'я – це порушення конституційних прав громадянина. Відповідальність за це порушення лежить на медиках із жалюгідними зарплатами.

В університеті нам, майбутнім медикам, розповідають: ти обираєш професію лікаря, щоб "горіти самому, освічуючи своїм вогнем шлях іншим". Доволі романтичний образ, у який дуже хочеться вірити: виходить, ти ж рятівник людських тіла й душі! Але до цього нерозривно прив'язаний елемент безкорисності: "пацієнтові гроші для лікаря – брудніше за перитоніт".

І цей збірний образ зоветься клятвою Гіппократа.

По закінченню ВНЗ молодий лікар-інтерн із перспективою заробітку в 80 доларів на місяць потрапляє в медичну спільноту, де люди – і на іномарках, і не бомжі зовсім. Тобто, якось заробляють, і заробляють непогано.

Навчаючись лікувальній роботі, інтерн паралельно придивляється й до "нагальних" питань. Із часом приходить розуміння, що варіантів у нього як лікаря лише два:

– або полікувати й сподіватись на "віддяку" пацієнтів (жебрак-стайл);

– або назвати суму й лікувати після (гангстер-стайл).

Варіант "не брати гроші взагалі" можливий, але, у такому випадку – це ідіот-стайл.

Бо ніхто, окрім тебе, це не оцінить. А пацієнти думатимуть, що вони тобі мало запропонували, а ти зажрався і такі копійки не береш.

Власне, так і сталось із моїми першими пацієнтами. Коли мені вперше спробували запхати "подяку" до кишені накрохмаленого халату, я скривився чи то у здивованій, чи то незадоволеній гримасі й демонстративно вийшов з палати. Пацієнтів тих (маму з дитиною) я тоді бачив востаннє. Більше вони жодного разу не звернулись до мене за допомогою.

Старші колеги порадили не "грати вар'ята" і не ображати людей, які хочуть тобі "віддячити" за вилікувану дитину.

Перші чесно нажебрані 5 доларів я отримав за кілька днів після інциденту, коли виписував зі стаціонару маму з грудною дитиною. Гроші до кишені халату ніяково запхав молодий батько.

Помалу я почав сприймати такого роду "подяку" як такий собі бонус за добре зроблену роботу (роботу я таки робив добре) і потихеньку почав обростати пацієнтами-клієнтами.

Із часом, окрім стаціонарних, у мене з'явились амбулаторні пацієнти – ті, що потребують лише консультації і приймають лікування вдома. Виявилось, що отримувати подяку можна не лише за стаціонарних пацієнтів, "пропахавши" над дитиною тиждень-два, аналізуючи купу обстежень, змінюючи динаміку лікування, пишучи купу необхідної й не дуже макулатури.

Ці ж самі пацієнти звертались повторно при перших ознаках хвороби. Я обстежував дитину і прописував лікування. Батьки з дитиною ішли лікуватись додому, я ж отримував свою "подяку". При цьому "подяка" не дуже-то й різнилась від тої, яка була після стаціонарного лікування.

Я зрозумів, що батьки "дякують" мені не за об'єм роботи – а за факт її виконання, скільки б часу і зусиль вона мені не вартувала.

Інша сторона цієї справи теж вразила: пацієнти звертались за найменшої потреби, тому до стаціонару справа доходила вкрай рідко. Питань із вакцинацією не виникало жодних, позаяк рівень довіри до лікаря, якого обираєш самостійно, зростає на порядок.

Результат усіх влаштовував: у пацієнтів "свій" лікар, рання діагностика й профілактика, як наслідок – лікування на ранніх етапах, зазвичай вдома; у мене – нескладний пацієнт і "подяка". Нерідко лікував і батьків (педіатру абсолютно нескладно лікувати дорослих).

Згодом "подяка" почала сприйматись як щось невід'ємне: це вже не бонус за добре виконану роботу – а справедлива плата за твої послуги. І коли пацієнт іде з "наразі дякую", в тебе виникають неприємні відчуття, що тебе "кинули". Ти роботу зробив, а де ж пісня?

Звичайно, якщо твої пацієнти з далекого села та не мають грошей навіть на ліки, то ти і подяки не очікуєш, і гроші на ліки можеш у фонду попросити (благо, фонд на такі речі грошей ніколи не жалів). Але ж якщо твоїх пацієнтів привіз тато на новому Audi і наприкінці прийому ти отримуєш лише "спасибо, доктор", то інакше ніж "кидком" ти це не сприймаєш.

Далі ще гірше: підсвідомо чи свідомо ти починаєш ділити пацієнтів на "нормальних" і "не дуже".

Поступово з'являються "дуже нормальні", до яких не лінь і в позаробочий час навідатись, і рухає тобою зовсім не клятва Гіппократа, а природнє бажання заробити грошей. Коли ж тобі дзвонять інші, що "не дуже", то ти без докорів сумління відмовляєш, бо у них є свій дільничний, і "чому я маю за нього робити роботу, за яку йому платить держава". А держава в цьому випадку сказала своє вагоме слово: "Ніякої плати в українській медицині немає ".

Таким чином, я став неформалізованим сімейним лікарем, як і тисячі моїх колег у стаціонарах країни. Загальний об'єм подяк у грошовому еквіваленті за амбулаторних пацієнтів став моїм основним чесно нажебраним заробітком.

Пацієнти фактично перекладали функцію свого сімейного лікаря – на мене, з тією лише різницею, що за свою амбулаторну допомогу вони платили самі.

Гроші ж, що були розраховані на таку допомогу у держбюджеті, ішли в якусь поліклініку за місцем їхнього проживання.

Усіх усе влаштовувало: пацієнти отримали сервіс, я "подяку", дільничний не думав про їхні пригоди, позаяк це ніяк не впливало на його заробітну плату. Проблем було лише дві: усе це суперечило Конституції ("у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно"), а також здоровому глузду (пацієнт платить мені за послуги, за які держава заплатила комусь іншому).

Чи є це для когось новиною? Думаю, ні. Ми всі це розуміємо, і ми всі з цим живемо.

Отак і живуть тисячі українських лікарів і мільйони українських пацієнтів.

Отак жив і я, поки не поїхав на Майдан. А після зрозумів, що не хочу повертатись до цієї ж системи та вдавати, що нічого не відбувається.

Мене просто дістало.

Звертаюсь до вас, колеги у білих халатах. А чи не дістало вас обирати собі роль між жебраком і рекетиром, маючи ще додаткову опцію – ідіот?

Звертаюсь до вас, пацієнти. А вас не дістало сприймати працівників найблагороднішої професії як жебраків або рекетирів? Про опцію ідіота не питаю.

То, може, ми всі почнемо нарешті ставити незручні питання тим, хто б'є себе в груди перед виборами?

Пропоную почати з таких:

Питання перше. Коли держава припинить перекидати відповідальність за свої нездійснені обіцянки на лікарів?

Записавши в Конституції право громадян на безкоштовну медицину – реалізовувати це право держава вимагає у медиків з мізерними зарплатами і не забезпечуючи ні медикаментами, ні умовами для реалізації цього самого права.

Обіцяючи все, держава не ґарантує нічого.

На мою думку, вихід лише один: потрібно чітко вказати, що оплачується бюджетним коштом, а за що громадянин платить з власної кишені або платить страховий фонд, якщо людина застрахована.

Питання друге. Чому у нас не "гроші ходять за пацієнтом", а "пацієнт ходить за грошима"?

Тобто, лікаря для українця обирає невідома рука чиновника, користуючись не волею громадянина, а совковим нормативом і власним баченням чи інтересом. Українцеві ж залишається спеціальна опція "гроші ходять з пацієнтом": хочеш обирати собі лікаря самостійно – плати з власної кишені.

Чому б громадянину самостійно не обирати собі того, хто допомагатиме йому не хворіти, тим самим створюючи конкуренцію в медицині.

Може, таки дозволимо лікарям і пацієнтам укладати угоди, по факту виконання яких держава одним платитиме кошти, а інші не помиратимуть на 11 років раніше за європейців?

До речі, за прикладом не треба їхати до Європи: досвід подібних контрактів уже є в українському місті Вознесенську. Тут зробили акцент на профілактиці і ранній діагностиці захворювань, і закріпили відносини між лікарем і пацієнтом письмовими договорами. Перевели управління й фінансування охорони здоров'я в електронний формат – і отримали чудові результати. При цьому з бюджету не було виділено жодної додаткової копійки.

Питання третє. Чому через чверть століття після розпаду Радянського Союзу українська медицина залишається у дрімучому совку, з гаслами "Все для народу безоплатно!"?

У тому ж, що дійсність не відповідає гаслам – "винні вороги". У нашому випадку – медики.

Змінити цей конституційний абсурд мала б парламентська коаліція "За Європейську Україну". Проте, у мене склалось враження, що єдине, чим займались парламентарі коаліції, це спочатку шукали ворогів реформи, а потім – винних у відсутності реформ.

Для того щоб задавати ці та інші незручні питання політикам, нам варто об'єднувати свої зусилля.

Пропоную робити це тут: fb-група РПР медична реформа.

Олександр Ябчанка, менеджер групи медичної реформи РПР, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua