Правоохоронний "волейбол": навіщо інваліду спадщина?

Олена Шинкаренко могла народитися звичайною дівчиною і мати звичайні, як в усіх 20-річних дівчат, "страшні" проблеми – погана зачіска, невдалий манікюр, сварка з коханим і таке інше.

Проте доля підготувала для Оленки зовсім інші складнощі.

Від народження вона людина з обмеженими можливостями і потребує сторонньої допомоги, оскільки не може пересуватися самотужки – ДЦП (дитячий церебральний параліч) робить складним завданням навіть простий рух.

При цьому Олена дуже сонячна дівчина, яка посміхається кожному і до безтями любить своїх батьків.

Від народження Олена - людина з обмеженими можливостями і потребує сторонньої допомоги, оскільки не може пересуватися самотужки

Її мати, яка сама виховувалася у дитячому домі, обожнює доньку.

Батько Петро Шинкаренко народився у великій родині. Разом з братом Василем, після смерті своєї матері, він успадкував великий дім у селищі Беремицьке Чернігівської області, на березі річки Десна.

Дві родини відпочивали там разом кожного літа, поки Оленці не виповнилося 12 років. Потім у неї помер батько і все змінилося.

Дівчина із матір'ю важко переживали втрату близької людини. У Олени погіршився стан здоров'я.

Тож ні про яку спадщину батька, який офіційно не був одружений із матір'ю, вони не думали.

Навпаки, були дуже вдячні братові батька, який запропонував їм свою допомогу в оформленні спадщини на Олену.

Мати повністю довіряла єдиному родичу та віддала всі документи свого цивільного чоловіка його братові.

Скінчилось все дуже банально: брат батька оформив спадщину на себе, надавши нотаріусу завідомо недостовірну інформацію щодо відсутності у померлого спадкоємців першої черги, а тим більше дитини-інваліда.

Після оформлення свідоцтва на спадщину, Василь Шинкаренко здійснив перепродаж земельних ділянок та домоволодіння декільком особам, у тому числі членам своєї родини, а саме – власній дочці та її чоловікові.

Тривалий час Олена та її матір навіть не цікавилися спадщиною.

Жінку не наштовхнуло на підозру недоброго навіть те, що брат чоловіка неохоче відповідав на телефонні дзвінки, увесь час швидко закінчував розмову словами, що необхідно бігти у справах, уникав особистого спілкування.

Лише через 2 роки жінка випадково дізналася, що її улюблена донька позбулася спадщини через злочинні дії рідного дядька.

Ще рік мати Олени самотужки намагалася урегулювати конфлікт, умовляючи брата цивільного чоловіка повернути дочці-інваліду земельну ділянку, будівлю та грошові вклади у банку.

Добрі люди та друзі родини знайшли юристів, які домоглися справедливості у суді – свідоцтва про право на спадщину були визнані недійсними. Це була важлива перемога справедливості.

Однак несподівано у гру вступила система державних органів: прокуратура та міліція.

У грудні 2014 року мати Олени подала заяву про злочин до ГУ МВС України в Київській області.

При цьому особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, зареєстрована та перебуває безпосередньо у місті Бровари Київської області.

П'ять місяців працівники міліції перенаправляли заяву між райвідділами.

Лише 8 травня 2015 року відомості про кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудового розслідування слідчим Броварського МВР ГУ МВС України Київської області Дзюбою. Це відбулось після скарги начальникові ГУ МВС України в Київській області.

17 вересня 2015 року на особистому прийомі у прокуратурі Київської області була подана скарга на недотримання розумних строків при досудовому розслідуванні кримінального провадження.

Її скерували для розгляду до Броварської міжрайонної прокуратури Київської області.

Наприкінці жовтня 2015 року в.о. заступника Броварського міжрайонного прокурора Бургела О. відповів, що місцем вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1-ю 190-ї статті КК "Шахрайство і заволодіння чужим майном" є Голосіївський район Києва.

При цьому сама скарга "по суті" розглянута не була і постанова не винесена по теперішній час.

Тобто півроку досудового розслідування прокуратурою та органами слідства міліції попиралися права потерпілих – Олени та її матері, а обвинуваченій особі надавалася можливість і надалі вчиняти незаконні дії щодо дитини-інваліда та її спадщини.

Отже, наразі ситуація виглядає так:

Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, зареєстрована та перебуває безпосередньо у місті Бровари Київської області.

Документи, які належали батьку дитини, його брат обманним шляхом отримав у Деснянському районі міста Києва.

Недостовірну інформацію надано злочинцем до Київської державної нотаріальної контори у Голосіївському районі міста Києва. Проте, на теперішній час нотаріальну контору було реорганізовано шляхом ліквідації і всі права передані до Київської державної нотаріальної контори, яка знаходиться у Святошинському районі міста Києва.

Об'єкт нерухомості та земельна ділянка за спадщиною знаходиться у Чернігівській області.

Інше майно за спадщиною – грошові вклади з відповідними відсотками та компенсаціями, які знаходилися у філії Деснянського відділенні ВАТ "Державний ощадний банк України" – у Деснянському районі міста Києва.

Цей спір між прокурорами щодо підслідності може тривати довічно.

І єдине, що він показово визначає, – це те, що слідчі та прокурори ігнорують свої функції сторони обвинувачення, тим самим свідомо або в силу своїх "професійних" здібностей позбавляючи захисту осіб, які його найбільше потребують.

Не було пред'явлено підозру особі, яка особисто надала нотаріусу завідомо неправдиві докази.

"Ми з адвокатом вимушені відвідувати кабінети правоохоронних органів, прокуратури, у зв'язку з тим, що одна я зовсім нічого не можу зробити, – розповідає мати Олени. – У мене навіть не приймають документи! Я не могла примусити, наприклад, прийняти у мене документи державного нотаріуса Матвієнко.

Тільки після другої скарги на її дії до Міністерства юстиції України від адвоката, вона виконала свої посадові обов'язки!

На прийомі документів в прокуратурі Київської області у мене відмовились приймати документи кілька разів, і тільки після того, як приїхала адвокат, мої скарги прийняли без проблем".

Останнім часом без адвоката жінка нікуди не ходить.

"Страшно подумати, – говорить вона, – з чим стикаються люди, у яких немає друзів, які можуть допомогти найняти юриста для вирішення правових питань, навіть таких простих, як подача до канцелярії державного органу скарг.

Іноді руки зовсім опускаються: над нами знущаються і родичі, і державна система, яка має нас захищати! На кого ж можна покластися тоді?"

Справа Олени та її матері показує ситуацію від якої на сьогоднішній день, попри всі заяви у "високих" кабінетах, практично немає захисту – якщо ти маленька людина із великими проблемами, належиш до соціально незахищеного прошарку нашого суспільства, – ти будеш нецікава системі.

Якщо тобі нема чого запропонувати або чимось зацікавити людей, які законом повинні вчиняти все можливе для захисту своїх громадян, ти ризикуєш на довгі роки застрягнути у "спорах щодо підслідності", зіткнутись із порушенням всіх можливих та розумних процесуальних строків та весь час стикатись із "великою завантаженістю" правоохоронних органів.

І розрахунок таких "правоохоронців" стає зрозумілий: через деякий час людина просто опускає руки та підкорюється системі.

Система корумпованих та байдужих чиновників, державних владних осіб творить зло чорніше, ніж злочинці, від яких вони повинні захищати громадян.

Приклад Олени Шинкаренко та її матері – на жаль, не єдиний, коли люди не можуть досягти справедливості та захисту через свавілля та байдужість системи.

Проте, попри всі негаразди, сама Олена налаштована рішуче: "Я можу матусі допомагати тільки морально, на превеликий жаль. Та я не думаю підкорюватись – навпаки, ми разом будемо і надалі боротися та докладати всіх зусиль, аби змусити систему захищати людей, які опинилися у схожій з нашою ситуації".

Оксана Рибіна, адвокат, спеціально для УП.Життя