Не такий страшний "доцент", як його малюють

Якщо ви хочете виграти змагання зі стрибків у довжину – візьміть одного спортсмена, який стрибає на 6 метрів, а не 6, які стрибають на метр (китайське прислів'я).

У січні цього року сталася подія, яка може суттєво вплинути на рівень вищої освіти – Міністерство освіти й науки прийняло новий порядок присвоєння вчених знань. МОН нарешті взяв на себе сміливість і встановив високий, проте не нездоланний поріг для отримання вчених звань.

Однак нові чіткі критерії оцінки науково-педагогічної роботи викладача збурили частину академічної спільноти, представники котрої наввипередки поспішали заявити про "неможливість", "зависокість" і навіть "нелюдяність" вимог.

Особливо поетичні натури навіть стверджували, що ці вимоги не відповідають вітчизняній освітньо-педагогічній культурі.

Однак, як виявилося, нові вимоги не такі гнітючі й цілком здійсненні.

Я мав змогу переконатися в цьому особисто. Адже цьогоріч Атестаційна колегія прийняла рішення про присвоєння мені звання доцента – за новими вимогами. Вимоги, з якими я зіштовхнувся, були цілком співмірними званню, на яке я претендував, та відповідали міжнародній практиці.

Прийняття нового Положення призвело до того, що кількість присвоєних вчених звань впала в рази. Багато хто називає його дискримінаційним. При цьому, як це часто буває, народжується чимало міфів: від "МОН лобіює інтереси мовних курсів" – до "таким чином заощаджують бюджетні витрати на викладачів".

Одразу виникли пропозиції зробити вимоги "людянішими". Багато хто вважає, що вони штучні й для багатьох не матимуть практичної користі.

Чи справді це так? Поглянемо на них детальніше.

І.

Головні баталії викликали вимоги високого рівня володіння англійською мовою – на рівні B2. Багато хто нарікає, що сертифіковані тести є дорогими (вартість коливається від 1500 до 10000 гривень), а англійська мова не завжди потрібна фахівцю.

Подивимося на цю проблему детальніше. Дескриптор рівня В2 передбачає, що носій: "Може розуміти основні ідеї тексту як на конкретну, так і на абстрактну тему, у тому числі й дискусії за фахом. Може вільно спілкуватися з носіями мови. Може чітко, детально висловитись на широке коло тем, виражати свою думку з певної проблеми, наводячи різноманітні аргументи за і проти".

Погодьтеся, не такі вже і захмарні вимоги для університетського викладача у ХХІ столітті.

Окрім того, для професорів замість сертифікату можна показати наявність 10 статей у журналах, індексованих Scopus чи Web of Science.

Окремо варто відзначити, що сертифікат про знання мови може знадобитись для викладача також для участі в конкурсах на академічні обміни, стипендії та стажування.

Володіння англійською необхідне для того, щоб викладач міг:

1) ефективно займатися науковою діяльністю – абсолютна більшість наукової періодики та монографій видається саме англійською мовою;

2) отримувати найсвіжішу інформацію – англомовними є найбільші енциклопедії світу, понад 75% всіх масових відкритих онлайн курсів та 53 % всіх інтернет-сторінок;

3) спілкуватися з іноземними студентами та колегами – кількість іноземних студентів в Україні становить понад 50 тисяч, від рівня володіння мовою їхніми викладачами – напряму залежить репутація України як країни, де варто навчатися;

4) також мова потрібна для того, щоб бути бажаним візитером в закордонних установах під час стажування.

Я свій сертифікат отримав унаслідок участі у Проекті Британських Рад в Україні – "Англійська для університетів", у результаті якого вже сьогодні понад 400 викладачів ВНЗ змогли взяти участь у тренінгах кращих британських тренерів та поширити свій досвід у 15 університетах країни.

ІІ.

Вимога друку 2-3 статей в міжнародних базах даних – це типова вимога до аспірантів в європейських ВНЗ. Звичайно, в Україні все складніше, але ж принаймні одну-дві статті людина опублікувала при підготовці дисертації. Отже, певний досвід має.

Загалом в Україні щороку виходить понад 8.500 статей у виданнях, що індексуються Scopus, кожна із яких, як правило, має декількох авторів. Зрозуміло, що продуктивність залежить від галузі – але такі статті є у всіх, без винятку, науках.

Тож, якщо поставити перед собою відповідне завдання, то 2-3 статті можна протягом 3-4 років надрукувати навіть у найінертніших галузях.

ІІІ.

Також скарги викликала вимога досвіду участі у міжнародних програмах, стажуваннях, обмінах.

Зараз українські ВНЗ мають чималі можливості для безкоштовного, а то й із наявністю дуже пристойної стипендії, стажування закордоном. Такі стажування можуть також підтримуватися міжнародними двосторонніми науковими проектами і партнерськими програмами обміну.

Так, лише у програмі Erasmus+ у 2015 році взяло участь понад 490 українських викладачів ВНЗ.

Крім того, норма є доволі широкою, і стажування можна замінити керівництвом міжнародним проектом або участю у міжнародній конференції.

Звичайно, формат та вимоги щодо такого стажування визначає ВНЗ, і саме йому належить підібрати таку модель, яка буде найбільш зручною для здобувача та корисною для самого навчального закладу.

Для мене місячне стажування в університеті міста Лодзь за програмою Erasmus Mundus в листопаді 2015 року стало незабутнім досвідом інтенсивної роботи, а спілкування з польськими студентами дозволило переглянути ставлення до багатьох аспектів навчання сучасних студентів.

ІV.

Також, щоб стати доцентом, потрібно мати педагогічний стаж 5 років і 10 для професора.

Раніше до цього додавалася вимога пропрацювати саме на посаді доцента (професора) протягом року. Ця норма, на мою думку, була несправедливою з трьох причин.

По-перше – вона не залежала від самого науковця – адже для виконання цієї вимоги потрібно було щонайменше, щоб ця вакансія була. А це вже залежить від адміністрації ВНЗ та чинного законодавства, а не від самого науковця та його кваліфікації. По-друге – у сучасних реаліях, навіть при великому бажанні керівництва, створити вакансію для певного бажаного працівника технічно складно. По-третє, вимагати від працівника виконувати роботу вищої кваліфікації без жодних гарантій, при цьому не доплачуючи йому протягом року, – не зовсім справедливо.

Зміна цієї норми дозволила великій кількості викладачів, які достатньо довго працюють на "нижчих" посадах, також претендувати на звання доцента.

Це усунуло дійсно дискримінаційну залежність отримання звання від сприятливої ситуації у виші – натомість змістивши фокус уваги на зусилля та кваліфікацію викладача.

Що критично важливо – більшість із введених критеріїв є об'єктивними, хоча й не завжди легкодоступними. Це суттєво зменшує можливість "порєшать" питання.

* * *

Поява нових доцентів та професорів на ринку праці суттєво змінює кадрову політику вишів. Поки що таких осіб в Україні менше трьох десятків, але з часом їх ставатиме більше.

І навчальним закладам, які повинні бути зацікавленими у високій кваліфікації своїх співробітників, залишиться 2 виходи – або "перекуповувати" таких кандидатів, або готувати своїх.

Обидві ситуації, як бачимо, вигідні кваліфікованому доценту. Я вже мовчу, що виконання вимог МОН робить доцента цілком конкурентоспроможним і на міжнародному ринку праці.

І насамкінець, при обговоренні доцільності нових вимог ми, як небайдужі члени суспільства, повинні спитати себе: чи ми хочемо, щоб в наших університетах викладачі вільно володіли англійською, публікували статті у престижних виданнях і мали міжнародний досвід?

Переконаний, без таких викладачів – ми не можемо говорити про ефективні зміни в системі вищої освіти та розвиток науки в університетах.

Юрій Халавка, спеціально для УП.Життя