Велосипедом по М’янмі: як витратити лише 65 доларів за 28 днів

8845
16 вересня 2016

Нас рідко цікавлять протоптані туристичні місця (ну хіба що стежки майя, де, правда, ми ще не були), натомість ми завжди шукаємо щось первинне та незвідане.

Одним словом, колорит, навіть якщо це повний треш чи супербездоріжжя.

Ми прагнемо все "винюхати" та побачити на власні очі те, про що жоден туристичний путівник чи гламурний глянець не розкаже.

Тому М’янму, країну, в яку ще й досі багато людей остерігаються їхати, ми просто не могли оминути.

Кажуть, в цій країні править військова хунта.

Кажуть, ця країна дуже бідна.

Кажуть, тут страшна корупція.

Кажуть, тут храми вкриті золотом.

Кажуть, тут дуже дешево.

Що з цього правда, а що ні, ми дізналися з власного досвіду, пробувши у М’янмі 28 днів наприкінці весни 2015 року.

Ярина Квітка: "Ми прагнемо все "винюхати" та побачити на власні очі те, про що жоден туристичний путівник чи гламурний глянець не розкаже"

Як ми отримали візу?

Гадаю, візове питання – одне з найважливіших для українського мандрівника, бо не в усі країни українці мають безвізовий в’їзд.

У М’янму нам віза потрібна, як, зрештою, і громадянам більшості країн світу. Ще кілька років тому будь-якому туристу потрапити до цієї країни було надзвичайно важко, кордони були практично зачинені. Проте зараз ситуація змінилися, хоч і не є ідеальною.

Якщо ви зібрались у М’янму летіти, то з цим у вас не виникне жодних проблем. Якщо ж вирішите в’їхати в цей азійський край на велосипеді, то ось тут і почнеться усе найцікавіше…

Розкажу, як було з нами.

В лютому 2015 року ми з чоловіком прибули у Делі, столицю Індії. Саме там вирішили зробити дві візи до наступних країн нашого веломаршруту з України до Австралії – непальську та м’янмарську.

З першою все вирішилось швидко й гарно, а от з другою...

Отож, одного чарівного туманного ранку, що є цілком характерним для індійської зими, ми зібравши всі необхідні документи (перелік тут) й направилися у посольство М’янми, що в Делі на 3/50 F, Nyaya Marg Chanakyapuri.

Після мальовничої Азії ми збиралися до Австралії, для цього, крім Індії, потрібно було проїхати Непал і М’янму

Дочекавшись своєї черги, підійшли до мікроскопічного заґратованого віконечка, що виходить з будівлі просто на вулицю, в якому було видно лише пальці, шию і фрагмент підборіддя, до того ж віконечко це знаходилось десь на рівні нашого живота.

Пояснивши свою ситуацію, що ми веломандрівники і літаємо лише в супербезвихідних ситуаціях і що, зрештою, перельоти не співпадають з ідеєю нашого проекту, ми намагалися подати документи на розгляд.

Натомість кусок підборіддя нам відповів, що вони не можуть прийняти наші документи, що спочатку нам треба написати листа кудись у Янгон та отримати дозвіл на в’їзд в цю країну з Індії наземним транспортом.

Ми трохи засмутилися, але робити було нічого. Взявши потрібного імейла, ми почимчикували шукати інтернет, що в Індії не з легких завдань, аби написати того листа.

В ньому ми описали всю суть проекту "Двоколісні хронічки", вислали в додатку й опис самого проекту, прикріпили лист підтримки з Міністерства культури (бо для бюрократії то вкрай важливо) і почали чекати…

Очікування тривало рівно півтора місяці.

За той час ми проїхали на велосипедах з Делі на північ в індійські Гімалаї, заїхали в Непал і вже в Катманду перед нами постала серйозна проблема подальшого пересування (аби їхати через китайський Тибет, потрібно було 2000 доларів з особи).

За цей час ми ще кілька разів писали того листа у М’янму, проте з кожним разом надія на бодай якусь відповідь розчинялася, як ранковий туман над Гангою.

Тож з огляду на печальну ситуацію з візою в Делі, в Катманду ми вирішили піти трохи іншим шляхом.

В тутешньому м’янмарському посольстві ми з Володею вже нічого не казали про велопроект, ночівлю в наметі і т.д., просто прикинулися багатими іноземними туристами-пляжниками, мовляв, летимо, хочемо потусити, показали заброньовані квитки й резерв в готелі.

І – вуаля! – через два дні наша м’янмарська віза красувалася в паспортах.

Коштувала вона лише 20$. І тепер ми мали законні 28 днів перебування в колоритній М’янмі!

Заховавши наші паспорти з візами якнайдалі, ми знову перетнули кордон з Індією, в’їхали в штат Біхар та стрімко рушили на схід, у напрямку М’янми.

Тоді ми ще були щасливі від візової удачі і не знали, яким буде перше знайомство з цією країною…

В останній день закінчення індійської візи, залишивши позаду тридцять чудових днів в північно-східних штатах, ми вже були на пропускному пункті індо-м’янмарського кордону, що в містечку Море.

Але у М’янму нас не впустили!

Виявляється, візи недостатньо. Потрібен ще додатковий дозвіл на перетин кордону по суші саме в цьому пункті!

І, звісно ж, він не безкоштовний.

Що за чортові інновації!? Який же тоді сенс у візі?

Отакі пляжі є у М’янмі, узбережжя бенгальської затоки

Ми вирішили йти на пролом, бо в Індію повернутися не можемо – цієї візи вже нема.

Взяли тактику чемного прохання й пояснювання, проте м’янмарці були незламні.

Тоді ми твердо заявили, що якщо нас не пропустять, то ми вимушені розбити табір просто тут, на кордоні, оскільки не маємо виходу. Ця фраза привела пузатого прикордонника в традиційній м’янмарській спідниці просто в озвіріння.

– Без спеціального дозволу не пропущу, забирайтеся геть звідси! Назад в Індію! – повторював завчену фразу англійською прикордонник і кричав на нас, наче на тварин, мало що іскри з нього не сипалися.

Незабаром він залишив нас на самоті з паспортами й візами, а натомість прислав гінця, аби той вламав мене з чоловіком на дозвіл за 150 баксів з особи.

Ми гнули лінію, що не маємо грошей та й індійська віза закінчилась.

Врешті нас виперли з м’янмарського кордону назад через річку в Індію.

Ми були шоковані, бо такого ще з нами не було. Бачили всяке: як індійські полісмени луплять людей палицями, наче худобу; бачили бійку на ножах розлючених іранців; бачили різне, але коли на власній шкірі відчули лють, нахабство і зухвалість м’янмарського прикордонника – оце, скажу вам, відчуття!..

Ми повернулись в Індію. Індійські прикордонники здалися нам ангелами після м’янмарців. Це, як сказали вони, часте явище: багато мандрівників не знають про той дозвіл, бо ніде немає про це офіційної інформації, їх ставлять перед фактом просто на кордоні.

Тому, хоч як прикро, нам таки доведеться робити той папірець.

І це справді виявився не більше ніж папірець…

Ми змушені були продовжити індійську візу, повернувшись для цього до міста Імпал, що за 100 кілометрів, адже потрібен був час на отримання дозволу.

Ми змушені були продовжити індійську візу, повернувшись для цього до міста Імпал, що за 100 кілометрів

Є три варіанти його зробити: перший – найдорожча тур агенція в Янгоні видасть його за 3 дні і коштуватиме це 150$ з особи, другий варіант – дешевша тур фірма – лише 100 $ з особи і очікувати доведеться тиждень, третій – туристична фірма "Екзотик", лише 50 баксів з особи, але чекати треба 2-3 тижні.

Просто так віддати 300 баксів, за які можна жити в Азії цілий місяць, не хотілось. Тому ми обрали найдешевший варіант, плануючи використати цей час з користю.

Написали листа в туристичну агенцію "Екзотик", де вказали наш маршрут М’янмою, що є обов’язковою умовою отримання дозволу і стали очікували.

Індійські прикордонні поліцейські в місті Море дозволили нам просто в них на території відділку стати з наметом на кілька тижнів, за що ми їм надзвичайно вдячні.

Дні очікування пролетіли для нас досить швидко і цікаво – ми здійснили поїздку до прекрасного озера Лактак, знімали кліп та записували музику.

Дозвіл прийшов через два тижні на імейл о 14:30, а його дія закінчувалась о 16:00! Добре, що в той момент ми були на місті… Встигли зібратися і перетнути кордон.

Цього разу нас знову зустрів той самий злий прикордонник. Але тепер він був люб’язний, побачивши той дозвіл. Нас одразу пропустили, навіть не перевіривши сумки!

Папірець…

Обмін валют

Перетнувши кордон з М’янмою, через 3 км ми потрапили в перше містечко –Таму.

Сонечко саме котилося заснути, але в нас залишалася ще одна не вирішена справа: потрібно було обміняти десь долари аби мати хоч трохи м’янмарських к’ят, бо далі самі села, а до наступного великого міста Кале щонайменше 150 км. Туди нам крутити педалі 2-3 дні, бо дороги жахливі й спека страшна.

Спитаєте: "А чого ж ви ще в Індії не придбали м’янмарські гроші?"

А тому, що це нереально. Там їх не продають.

 Отакий вигляд мають м’янмарські села, ясно що банкоматів тут немає

Але й тут, в першому прикордонному містечку, на наш неабиякий подив, не виявилось ні банків, ні навіть обмінників, в готелях теж не міняли.

Головне не панікувати, а шукати!

Ми почали просто запитувати у людей на вулиці. За півгодини один дядечко нам таки поміняв 20 доларів на 23 000 к’ят.

Це великі кошти в цій країні. Приміром, за 1000 к’ят можна двом особам пообідати у вуличному кафе.

Надалі знімали кошти з картки у великих містах. З банкоматами негусто, але на відміну від Ірану, жодних проблем не було.

Як ми харчувалися у М’янмі?

М’янма, так само як Індія, країна контрастів. Тож, як кажуть, на кожен товар свій покупець.

Що маю на увазі?

Якщо ви гидуєте їсти у вуличних кафе в Азії, тоді вам підійдуть ресторани для іноземців або ж доведеться купувати продукти на базарі й готувати самотужки.

Варто наголосити, що вишукані ресторани для іноземців є лише у великих містах, а їх у цій країні не так вже й багато. Вони комфортні, затишні, з кондиціонерам, але там все у 5-10 разів дорожче ніж у вуличних кафешках.

Якщо ж ви збираєтесь об’їхати М’янму на велосипеді, як ми з чоловіком, то для вас найкраще підійде вулична їжа. Насправді вона тут дуже смачна та дуже дешева.

До того ж, після брудної Індії, М’янма видається доволі чистою і антисанітарія в численних маленьких кафе виглядає нижчою.

Якщо ви гидуєте їсти у вуличних кафе в Азії (а на фото саме воно у М’янмі), тоді вам підійдуть ресторани для іноземців

Першого ж дня ми з чоловіком спробували мухінгу – традиційні макарони, перемішані з бобовим борошном, олійкою та овочами: білокачанна капуста, помідори, зелень, інколи туди ще додають морепродукти і обов’язково приправляють традиційним соусом. Потім дослідили, що це може бути й суп.

Ми злопали аж по 2 порції, така то була смакота! Заплатили лише 800 к’ят, себто 80 центів – менше долара! У ресторанах така мухінга коштуватиме 5000 к’ят. За смаком та об’ємом порції нічим не відрізняються.

В наступні дні ми здивовано зрозуміли, що закупляти продукти на базарі й готувати самим, як ми це робили в інших країнах – не завжди вигідно, інколи й дорожче, та й базарів не так багато на шляху.

На ринках вигідно закупувати багато продуктів, але ми ж на велосипеді, без холодильника, тому це не для нас.

Для нас же – стріт-фуд – це й дуже смачно й дешево.

А от екзотичних фруктів всюди вдосталь, також доволі дешево. Наприклад, на 1 долар можна було купити гілку бананів (це десь 18-20 штук) та 1-2 папаї. Звичні нам, українцям, яблука чи груші тут екзотика, тому й дорого.

На 1 долар можна купити гілку бананів (це десь 18-20 штук) та 1-2 папаї

З напоїв популярними є свіжовитиснутий сік цукрової тростини з лаймом та чай зі згущеним молоком. Останній напій зазвичай дуже солодкий, варто попросити аби давали менше згущика.

До речі, традиційний зелений чай з жасмином є на кожному столику, він безкоштовний.

Серед солодощів – різні види пляцків домашнього приготування, основою яких є рис, як головний продукт в Азії. Такі десерти – неймовірна смакота!

Шматочок солодкого пляцка коштував 100-200 к’ят, тобто 10-20 центів. Щоб наїстися десерту вдосталь вистачить 2-3 шматочки.

А ще у М’янмі їдять всіляких смажених жучків, личинок, коників-стрибунців, хробачків... І це доволі смачно. Щоправда, я заплющила очі, коли куштувала це.

Де ночували?

У М’янмі є офіційний закон: всіх іноземців – в готелі!

У нас з чоловіком під час мандрів світом на велосипеді протилежне правило: ніяких готелів!

Тому практично щовечора у нас були цікаві, інколи небезпечні пригоди з пошуком місця ночівлі та "розборки" з місцевою поліцією.

Перша ніч. Як я вже писали вище, ми затримались в прикордонному містечку Таму, бо намагались поміняти долари на місцеву валюту. Відповідно покидали його вже в сутінках. Розраховували, що за містом буде якесь поле чи фруктовий сад аби поставити намет, але почались села. То ж ми вирішили питати в людей чи можна в них на подвір’ї поставити намет.

В першим же дядечком нам пощастило – він знав англійську. Сам живе в Янгоні, але зараз гостює в батьків. В них на подвір’ї чимало місця, тому вони без проблем погодились прийняти нас.

Але найперше треба піти в поліцію і спитати дозволу!

Уявляєте, поліцейські вирішують, можна чи не можна людям приймати на ніч іноземців!

Уявляєте, у М’янмі поліцейські вирішують, чи можна людям приймати на ніч іноземців, навіть у дворі

Я залишилась з господарями, мені налили солодкого чаю, а чоловік, сівши з хлопцем на мопед, поїхав в поліцейський відділок.

Через півгодини повернулися з невтішними новинами: поліцейські категорично заборонили!

Мотивація була дуже дивною: "Ми турбуємося про вашу безпеку, вночі вас можуть непокоїти місцеві люди, якщо ви ночуватимете не в готелі".

Чоловік їм чітко пояснив, що послугами готелів ми не користуємося практично ніколи, оскільки маємо намет. Але вони наче й не чули: їдьте у готель і все…

Законослухняний чоловік перепросив нас і ми поїхали далі в ніч шукати, де поставити намет.

Проїхали трохи і зупинилися біля того ж таки відділку. Поставимо намет просто на узбіччі серед дерев неподалік, на виду у поліції, відповідно у безпеці.

Поліцейські були дуже здивовані, що ми не поїхали в готель і коли ми запитали чи можна поставити тут намет, вони так розгубилися, що не знайшли відповіді. Звісно, для нас це означало "так".

Але щойно ми з Володею почали розкладатися, як прийшли двоє охоронців закону і попросили перейти до будинку, що стояв зачинений поруч і там на ганку поставити наш намет. Що ж, це краще, ніж просто у кущах…

Місцеві люди з ближніх будинків, які за твердженням поліції мали нас усю ніч турбувати, принесли нам у відрі води, аби помитися з дороги, і взагалі поцікавилися, чи нам щось потрібно. Але нам потрібно було лише одне – хороший сон.

Надалі такі ситуації були звичними. Навіть в буддійських храмах було заборонено ночувати. Знову мотивація одна: "Це небезпечно".

Щоправда, в храмах все залежало від монахів. Якщо вони просто хороші люди, то нас впускали переночувати і поліції ніхто нічого не повідомляв.

Також ми помітили, що чим більше золота на пагоді і чим вона пишніша, тим частіше нам відмовляли переночувати в них, посилаючись на поліцію.

Чим більше золота на пагоді і чим вона пишніша, тим частіше нам відмовляли переночувати в них, посилаючись на поліцію

Протягом нашої подорожі у великих містах ми часто користувалися всім відомим Couchsurfing.com. Це некомерційний сервіс, де люди по всьому світу можуть допомагати один одному з ночівлею та перебуванням в тому чи іншому місті, країні.

Проте, для веломандрівників це погано працює у М’янмі, знову ж таки, через дурнуватий закон про готелі (які, між іншим, коштують у 6 разів дорожче, ніж для місцевих).

Є небагато людей, які наважаться прийняти іноземців, але так, аби не бачили сусіди, бо ті можуть донести поліції, а цих проблем нікому не треба.

Цікаві (для нас) місця

– Колоритні села та загалом місця, де звичайні туристи не їздять – у чистому вигляді автентика з минулих століть.

– Старий Баган – стародавнє всесвітньовідоме місто з тисячею пагод, ступ, монастирів, храмів. Древня столиця однойменного царства.

– Узбережжя Нгапалі, що омивається Бенгальською затокою – кокосовий рай, чудові пляжі.

– Янгон – прекрасне місто, в якому гармонійно співіснують розвинута цивілізація та автентична культура.

Варто знати

З питною водою у М’янмі, на відміну від сусідньої Індії, немає жодних проблем. У кожному селі та містечку цієї країни, навіть між населеними пунктами при дорозі стоять невеличкі будки на високих ніжках, в середині яких знаходяться два-три глиняні глеки з питною, чистою водою.

Зазвичай вода прохолодна навіть у спеку, оскільки глиняний посуд запобігає нагріванню тривалий час. Глечики накриваються мисочкою, на якій завжди є горнятко.

У кожному селі та містечку М’янми стоять невеличкі будки на високих ніжках, в середині яких знаходяться два-три глиняні глеки з питною, чистою водою

Травень – найспекотніший місяць у М’янмі. З 9-ї ранку до 4-ї по обіді крутити педалі доволі важко, краще цей час перечекати у затінку.

Практично у кожному селі можна знайти загальні бані, де всі миються та перуться. Це звичайні криниці з додатковими ємкостями для води. Ми теж ними користувалися. Це чудовий порятунок від екстремальної спеки в цих краях, а також надзвичайне задоволення поринути в процес з місцевими людьми.

М’янма дуже дешева країна. Ми за 28 днів перебування в ній витратили лише 65 доларів з особи.

Ярина Квітка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua