Кілька тез про реальну доступність активного відпочинку

2883
19 жовтня 2016

В Європі доступність активного відпочинку – це не прерогатива лише молодих та здорових. Це реальна можливість для людей провести вільний час на лоні природи.

Просто для людей. Без поділу за віком чи фізичними можливостями.

Поодинці чи парами, цілим сімейством чи дружньою компанією від 3 до 18 людей, європейці максимально використовують продумано прокладені серед мальовничої природи веломаршрути, річки для сплаву на човнах та байдарках.

Під час нашої нещодавньої велоподорожі Європою, коли ми проїхали з півсотні міст та містечок у трьох країнах за 15 днів, одним з найбільш мальовничих та багатих на враження маршрутів був відрізок з чеського містечка Усті-над-Лабем до німецького Дрездена.

Вперше в житті я їхала дорогою, на якій так часто хотілося плакати і сміятися водночас.

Спершу неймовірно захопила краса довкола – плавні вигини Ельби, багато мостів та ще більше паромних переправ, охайні та привітні будиночки, замки на високих скелях, – все це серед надзвичайної зелені лісів, невеликих пагорбів та дивовижних скель, які звеличувалися над усім цим розмаїттям.

А потім мені пригадалися не менш гарна природа України, повноводні річки, запашні поля та сосново-листяні ліси. І стало прикро, що ось тут змогли, захотіли перетворити буденність на казку, а в нас – ні.

Щоб усвідомити проведену роботу й докладені зусилля, варто згадати, що ріка Ельба не завжди була такою привабливою – у 1990 роках екологи винесли річці "смертельний вирок", назвавши її однією з найбільш забруднених у світі.

Ріка Ельба не завжди була такою привабливою – у 1990 роках екологи назвали її однією з найбільш забруднених у світі

Наступне, що помічаєш відразу за природньою красою – це люди. А точніше, люди на велосипедах.

Зустрічалися також подорожуючі з трекінговими палицями, місцеві на роликах та самокатах (мами на роликах, які таким чином везуть дітей у колясках, особливо ефектно виглядають), але справжній король цієї блаженної і вільної від авто території – велосипед.

Проїжджаючи повз містечка, бачили, як сім"ї, старші люди парами, припаркувавши авто, діставали ровери з багажників та вирушали маршрутом у нашу чи протилежну сторону.

Невеличкі кафе вздовж дороги (без вульгарної кількості реклами, парасоль з логотипами алкоголю та огорожами довкола) ідеально вписуються в навколишнє середовище, а за столиками чи просто на лавочках сидять туристи та місцеві, прихиливши свій двоколісний транспорт до велопарковки та перепочиваючи від поїздки.

Невеличкі кафе вздовж дороги ідеально вписуються в навколишнє середовище, а за столиками чи просто на лавочках сидять туристи, перепочиваючи від поїздки

Ось ми уповільнюємо свій темп і обганяємо чудове подружжя – бабуся та дідусь віку черепахи Тортили їдуть на велосипедах, щось між собою обговорюючи. Так, у них електровелосипеди і середня швидкість, мабуть, 12 км/год. Але ж як це прекрасно, що вони зараз ось тут, на природі, серед інших людей, проводять активний відпочинок разом і відчувають себе повноцінними членами суспільства.

Далі ми обганяємо велосипедистів вже іншої вікової категорії – попереду їде батько, а за ним, наче каченята, їдуть кожен на своєму роверику троє дітей – 5-7 років. І всі такі завзяті, по обличчях видно, що задоволені бути поруч з дорослими і що ті ж дорослі сприймають їх тут за рівних.

Картина, яка є майже класикою: попереду їде батько, а за ним, наче каченята, кожен на своєму роверику, троє дітей – 5-7 років

Якщо ж малята ще не доросли навіть до біговелів, то багато батьків тут возять їх у велоприцепах чи велокріслах.

Часто зустрічали сім`ї, які подорожували з вантажем і діти обов'язково теж мали хоча б невеликий, але велобаул – досить правильний, як на мене, розподіл речей та обов'язків, бо навіть на таких дрібницях будується цеглинка за цеглинкою поняття чогось тривкого й міцного у підростаючого покоління.

Проте найглибше враження справила на мене інша ситуація. Доріжкою їхали двоє друзів – один з хлопців був без ніг, тому руками крутив педалі спеціального велосипеда.

Попереду їхала ще одна пара – спеціальної конструкції велосипед, де замість переднього колеса прикріплений інвалідний візок. У візку сиділа жінка, яку таким чином на велосипеді віз чоловік.

Коли ці люди на дорозі порівнялися, а тоді хлопець, сильніше крутнувши руками, обігнав цю пару, моя душевна рівновага похитнулася.

Ситуація, яка справила на мене найглибше враження

На власні очі я побачила, як люди, яких у нас всі називають з обмеженими можливостями і рідко коли помічають, в Європі мають звичайні можливості здорових людей. Я не уявляю, де я могла б побачити аналогічну ситуацію в Україні, а в Німеччині, наприклад, це норма.

Так само, як і зручні, придатні до використання пандуси, робочі ліфти для людей з інвалідністю та кнопка виклику співробітника установи, щоб той вийшов і або допоміг людині піднятися всередину, або надав усі необхідні послуги біля будівлі.

Я подумала про цю пару, де жінка-інвалід прикута до візочка. Ми не знаємо про її минуле і ситуацію, яка призвела до такого, проте чітко видно теперішнє, де ця людина не зобов'язана у сонячний день сидіти у чотирьох стінах та ще й через це не дати можливості чоловікові приділити час своєму хобі. Ні, вони обоє їдуть тією ж дорогою, що й сотні, а то й тисячі інших людей і розділяють всі доступні переваги веломаршруту.

Мами на роликах, які таким чином везуть дітей у колясках, особливо ефектно виглядають

У той момент мені стало надзвичайно прикро за наших людей з додатковими потребами.

Відсутність повноцінного здоров'я – це дуже боляче і важко, як їм, так і рідним та близьким. Але щоденне нагадування про це непристосованістю українських міст – це страшна жорстокість.

Жорстокість з боку влади, яка не хоче помічати таких людей (хоча, тим не менш, пишається їхніми здобутками на Паралімпіадах), яка не усвідомлює необхідності створювати доступну інфраструктуру, зручний громадський транспорт, не травмонебезпечні підйоми та з'їзди та купу інших дрібниць, які є реальними та непереборними перепонами.

У нашій країні відправитися за продуктами чи в аптеку важко, не кажучи вже про подолання сотень кілометрів веломаршруту власними силами.

Тому висновок напрошується лише один – нікому серед тих, хто має вплив та можливість приймати рішення, не потрібні зручні та комфортні міста, зелені зони, чисте повітря, пристойний громадський транспорт та продумана інфраструктура.

Зручність, як кажуть, не снилася й здоровим людям. Що ж казати про людей з інвалідністю, пенсіонерів, ба, навіть мам з візочками.

І доки таким залишатиметься стан справ, доти українці будуть захоплюватися європейською раціональністю, практичністю та містами, зробленими для людей. Без поділу на можливості.

Ірина Ярошенко, ІТ-спеціаліст, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua