"Ну все, я тепер мужик!" або Чому жодних правил у війнах такого типу не існує

5359
28 листопада 2016

Шість розрахунків (в тому числі й мій) було відправлено з навчального центру до бойової частини.

Уранці ми вишикувалися, повантажилися в машину і поїхали на командний пункт у Старичі, де нас уже чекали офіцери.

Автобусом ми прибули до Львова, а звідти потягом до Запоріжжя – у 55-у окрему артилерійську батарею.

Усю дорогу більшість курсантів бухали по чорному. Нас було близько сорока осіб, ми заповнили майже весь вагон, а ті кілька пасажирів, що мали нещастя їхати з нами, пережили, мабуть, одні з най неприємніших моментів свого життя.

І ось усі ці люди після доби п’янства у потязі вивалилися на перон запорізького вокзалу.

Нас зустрів замполіт 2-го артилерійського дивізіону (до якого ми були зачислені), маленький непоказний майор Сан Санич, сам, очевидно, наляканий такою кількістю неадекватних людей.

Коли ми прибули в частину, на так звані "Уральські казарми", – багато хто, протверезівши, здивовано і перелякано роззирався навкруги, не розуміючи де він і що з ним.

Справді, сідали на поїзд у Львові, а тепер уже не Львів, а якісь незнайомі військові морди і, взагалі, фізна-що!

Оформлення документів зайняло кілька годин, за цей час більшість встигло відійти, а деякі знайшли "добавку" і знову нализалися.

Врешті, десь близько 17-ї години нас усіх доправили на полігон "Близнюки", де, власне, й відбувалося формування 2-го дивізіону.

Погода стояла неприємна, кілька днів падали дрібні дощі, земля розкисла і в цьому болоті стояли півтора десятка наметів, по яких нас розселили, розкидавши по батареях.

Наш розрахунок залишили в тому ж складі, в якому ми прибули з "учебки", і передали 6-й батареї.

Так розпочалася моя служба у складі 6-ї артилерійської батареї 2-го артилерійського дивізіону 55-ї окремої артилерійської бригади, яка тривала рік і кільканадцять днів – аж до демобілізації.

6-та артилерійська батарея 2-го артилерійського дивізіону 55-ї окремої артилерійської бригади

Як нам розповіли пізніше, 2-й дивізіон і його структурні підрозділи почали формуватися у травні 2015 року.

Він мав на озброєнні установки "Гіацинт" – важкі гармати калібру 152 мм, які почали використовуватися з 1979 році.

"Гіацинт", а також однакова калібром "Мста", є одним з найважчих зразків ствольної артилерії у Збройних сил України.

Важчі від них тільки гармати "Піон" (203 мм). Для буксирування таких гармат використовують тягачі – крази або ж камази. Останні були популярні на початку війни у 2014 році, але у зв’язку із залежністю постачання камазів і комплектуючих деталей від Росії, наразі вони майже не використовуються.

Тим більше, вітчизняний КрАЗ добре себе зарекомендував під час експлуатації в полях Донбасу і наразі є найбільш розповсюдженим типом тягача у нашій армії. Що характерно, наш дивізіон був першим у ЗСУ, який був повністю укомплектований новими тягачами Кременчуцького автозаводу.

Спочатку 2-й дивізіон планувалося зробити із трьох батарей, по чотири розрахунки в кожній. Навчання і бойове злагодження цих розрахунків було, в основному завершено до нашого приїзду, навчальні стрільби вони пройшли на Черкаському полігоні (Дніпропетровська обл.) і вже мали відправлятися в зону АТО.

В останній момент командування десь на верхах вирішило доукомплектувати дивізіон до стандартної штатної чисельності (по 6 розрахунків у батареї) і з цією метою відклало висування в АТО, щоб дочекатися приїзду нашої партії курсантів.

На "Близнюках" ми пробули тиждень.

Наступного ж дня дощові дні закінчилися і настала пекельна запорізька спека. Разом із нею у нас розпочалися практичні заняття на гарматах.

Оскільки тутешні старожили вже встигли відзайматися і виробити певне взаєморозуміння з офіцерами і алгоритм дій, то основна увага на заняттях була приділена нам, двом розрахункам новачків, яким передали 3-ю і 6-у гармати в батареї.

Окрім денних, були ще також нічні заняття, оскільки підрозділ готували до ведення бойових дій у темний час доби.

До цього спонукали як сумний досвід попередників, що мали втрати у війні на Донбасі внаслідок нескоординованості ведення бойових дій саме вночі, так і той факт, що у зв’язку із дією Мінських домовленостей, робота важкої артилерії у тодішній фазі війни велася, переважно, "по темному".

Напевно, ні для кого не секрет, що пункти Мінських домовленостей, які стосуються відведення та заборони застосування важкого озброєння, регулярно порушуються обома сторонами конфлікту.

Я не буду вдаватися в роздуми з приводу моральності таких дій, оскільки не бачу в цьому жодного сенсу. Скажу тільки, що, зазвичай, наш вогонь важким калібром дається у відповідь на аналогічний вогонь російсько-терористичних військ і що кількість їхніх обстрілів є більшою, аніж кількість наших, хоча це є загальновідомі факти.

Я про інше: у війні гібридного характеру, яку веде проти нас Росія, дотримання правил є апріорі хибною тактикою, оскільки жодних правил у війнах такого типу не існує.

Досі чую та читаю запитання: чому ми не визнаємо факту агресії, чому війну офіційно називаємо антитерористичною операцією, чому формально дотримуємося Мінських домовленостей, якщо вони не працюють і т.п.?

Та власне тому, що ці кроки є вигідними Росії в ході ведення цієї війни. Свою агресію проти України російське керівництво теж не визнає, війну називає "внутрішнім конфліктом України" і всіляко заперечує власну активну участь у ньому. Тобто, уже грає не за правилами.

Якщо ми візьмемо увесь тягар правил на себе, то й будемо страждати від цього в односторонньому порядку.

Моральність же в цій ситуації не важить абсолютно нічого – жертвам агресії потрібна не моральна перевага, а можливість організувати ефективну відсіч. Тому тактика гібридної відповіді на гібридне вторгнення є однією з оптимальних.

Нараз Розлуцький в АТО

Протягом цього тижня на полігоні і кількох наступних тижнів в АТО ми вчилися займатися на гарматах, притиралися в колективі одне до одного і вивчали своє командування, а воно, відповідно, нас.

Так, ми дізналися, що наша 6-а батарея є найменшою по чисельності і вважається найслабшою за рівнем бойової підготовки. До нашого приїзду були навіть ідеї зробити її резервною і тримати на полігоні в ППД.

Командир дивізіону і начальник штабу часто підкреслювали, що елітою в них вважається 4-а і 5-а батареї.

Якось комдив, роздосадуваний виходом бійців нашої батареї на шикування в шльопанцях і цивільних штанах, навіть обізвав її "партизанським загоном імені майора Р." (останній тоді був нашим замполітом).

Загалом, командування нашої батареї було професійне і достатньо лояльне до солдат. Окрім уже згадуваного замполіта, серед офіцерів у нас був старший лейтенант Віктор І. (виконував обов’язки командира батареї і був старшим офіцером батареї) та старший лейтенант Василь О. (командир другого взводу, всі його називали просто Петрович).

Замполіт і СОБ (старший офіцер батареї) були кадровими військовими, разом воювали ще з часів штурму Слов’янська, останні кілька місяців провели під Маріуполем, Петрович же був із мобілізованих, однак швидко освоївся із обов’язками і знайшов свою нішу в офіцерському колективі.

Єдине, чого бракувало нашому батарейному командуванню, це інтересу до повсякденного життя бійців; не можна сказати, щоб офіцери жили цілком ізольовано від нас, однак поза службовими моментами, колективом не цікавилися.

Через те дисципліна моментами виходила з-під контролю і траплялися випадки масових запоїв.

Натомість, дивізіонне керівництво (командира і начальника штабу) ми недолюблювали через недостатню компетентність щодо своїх обов’язків, яку вони маскували пихатістю у поводженні з підлеглими.

Обидва вони були офіцерами типової радянської школи, де цінувалося не фаховість і обізнаність, а вміння прогнутися перед своїми командирами та нагнути підлеглих (НШ не був кадровим військовим, але дуже швидко перейняв у комдива цю лінію поведінки і дотримувався її навіть більш ретельно, аніж сам комдив).

Сама батарея складалася з солдатів, у яких бойового досвіду не було. Переважна більшість бійців були мобілізовані 5-ї хвилі, також 7-8 осіб були з 4-ї хвилі і ще кілька – з 3-ї.

Незважаючи на те, що останні прийшли в армію майже рік тому, з них лише один був в АТО – Геннадій Х. із Запоріжжя (згодом ми з ним подружилися); він воював із вересня 2014 року та брав участь у боях за Іловайськ і ДАП. Інші ж представники цієї хвилі так і прокантувалися рік на полігонах і аж насамкінець своєї служби мусили їхати на війну. Ще один з бійців, Олександр С. мав досвід бойових дій в Афгані, всі решта війни не бачили.

В зону бойових дій ми виїхали 9 липня зранку, а прибули аж, коли смеркало.

Колона дивізіону на марші – надзвичайно вражаюче видовище; 18 тягачів з гарматами та особовим складом, більш як десяток КАМАЗів з боєприпасами, автомашини взводу управління та взводу забезпечення, "шишарики" командування та "хазяйки" (машини для господарських потреб) кожної батареї, польова кухня, штабний джип та хюндай комдива – усе це розтягнулося більш як на три кілометри і виглядало дуже переконливо для зустрічних водіїв та цивільного населення на шляху руху колони.

В Запорізькій та Дніпропетровській областях більшість місцевих нам махали руками або ж сигналили, деякі старші люди хрестили колону.

В Донецькій таких уже було менше половини, більшість просто байдуже спостерігали, однак явних випадків агресії щодо нас не було.

Остання цивільна людина, яку ми бачили перед тим як звернути в лісопосадку, була жіночка років п’ятдесяти – на її обличчі чітко читалося побажання всім нам сконати у страшних муках.

Пізніше я говорив з людьми і виявилося, що цю пані з перекошеним обличчям запам’ятали якщо не всі, то відсотків 90 нашого особового складу.

Колона дивізіону на марші – надзвичайно вражаюче видовище. Чого варті 18 тягачів з гарматами та особовим складом

Влітку 2015 року наш дивізіон здійснював оперативне прикриття ділянки між Донецьким аеропортом і Авдіївською промзоною (остання тоді ще не була така знаменита).

Більшість цілей знаходилися в районі аеропорту, селища Спартак, шахти Бутівка та південних околиць Авдіївки.

До моменту виїзду з АТО ситуація кілька разів змінювалася.

Так, протягом осені 2015 року бойові дії майже не велися, в цей час ми все ще прикривали попередній район.

Десь всередині грудня 2015 року нас перекинули прикривати Горлівський напрямок (оскільки нас у цей час не задіювали, то жодних практичних наслідків це не мало, базовий табір залишився на старому місці, тим більше, що звідти до Горлівки була приблизно така ж відстань, як і до Донецька).

У квітні 2016 року відбувалась демобілізація 4-ї хвилі мобілізованих бійців; 1-й дивізіон нашої бригади, який складався майже виключно з них і прикривав наші старі позиції, був переведений у Запоріжжя з тим, щоб розпустити бійців і сформуватися наново із контрактників.

Ми залишилися прикривати велику ділянку фронту від ДАПу до Дзержинська (тепер Торецьк) і така ситуація збереглася аж до нашого виводу з АТО.

У цей час нас стали викликати знову, а, оскільки загальна кількість артилерії у секторі зменшилася, то роботи стало набагато більше.

Загалом, за липень-серпень у нас було чотири виїзди на бойове чергування: перші три – по чотири доби і останній – п’ять діб.

Перший виїзд відбувся без пригод – ми чотири дні відпочивали, готували їжу, засмагали, спали, а з роботи займалися лише охороною табору.

Офіцери дали завдання перекрити колодами вириті нашими попередниками ями, зробивши з них сякі-такі бліндажі для укриття у випадку "прильотів". Однак, нарізаного дерева на всі ями не вистачило, вирізувати посадку означало демаскувати батарею, тож на цю ідею всі дружньо забили болт (як виявилося, дуже слушно, адже їхати туди нам випало лише раз).

Також під час цього виїзду практично вся батарея захопилася грою в карти і відтоді аж до зимового періоду карткові баталії стали невід’ємним атрибутом нашого побуту.

В проміжку між першим та другим виїздом в моїй армійській біографії сталося кілька подій.

Однією з них був день народження – 27 липня мені виповнилося 27 років. Саме цю річницю я вже давно задумав відзначити якось по особливому, але навіть у найсміливіших здогадках не допускав, що ця особливість буде аж настільки яскравою!

Хоча, саме святкування було доволі тривіальним: офіцери мене привітали перед строєм на ранковому шикуванні, звільнили від занять і нарядів та відпустили в магазин за "кавою і тортиком".

Замполіт теж святкував своє народження у той самий день, власне він мені сказав наступні слова: "Можеш сам на*уяритися як хочеш, тільки не здумай на*уярити батарею".

До вечора від "кави і тортика" вже мало що залишилось, а завіт замполіта було виконано з точністю до навпаки: я був тверезий, а люди з кількох розрахунків – не зовсім (вірніше, зовсім не).

Ще до першого виїзду наш буссоліст Андрій В. (якого ми називали на італійський манер "буссоліні") запропонував мені повчитися працювати на буссолі з метою підшукати собі заміну на випадок відпустки, хвороби та інших непередбачуваних ситуацій.

Відтоді тижні зо два я сам або з ним старався швидко розкладати, збирати та орієнтувати цей топогеодезичний прилад. Ця справа мені не пішла і тоді комбат перекваліфікував мене на радиста.

Так я отримав нові обов’язки: чергувати на рації біля командирського шишарика на зміну з його водієм. Ми домовилися, що я буду на посту вдень, а він вночі (йому сподобалося спати на лавці в кунзі). Таким чином я з обслуги і недовченого буссоліні перекваліфікувався на старшого радіотелефоніста і вже в цьому амплуа працював на наступних бойових виїздах.

Оскільки ми діяли завжди цілою батареєю в зоні прямого контакту один з одним, індивідуальні позивні в нас не використовувалися, був лише позивний підрозділу.

Його придумав на другий день в АТО наш замполіт.

Маючи наказ вибрати для цього назву якоїсь української річки, він обрав найбільш відморожений з усіх варіантів. На фоні сусідніх батарей "Псела", "Горині" і командирської "Самари", йому, напевно, ліньки було гортати назви далі літери "Б", тому він знайшов ріку Білка, що протікає десь у Хмельницькій області.

Оскільки він був російськомовний, то з його легкої руки наша батарея стала "Бєлкою". Власне, цим позивним під час зв’язку в радіоефірі користувалися наші офіцери, а також я.

Що характерно, не знаю чи позивні інших батарей приносили задоволенням їхньому особовому складу, ми ж своєю "Бєлкою" пишалися та інтерпретували її в різних варіаціях.

Нею ж ми остаточно (до пори до часу) зажили собі слави у вищого командування як єбаньків.

Білка – батарейний шеврон. Був розроблений та виготовлений за допомогою волонтерів. Їм нагороджували найкращих бійців батареї

Надходив серпень 2015 року, обстановка загострювалася дедалі сильніше, артилерійські дуелі розгорталися кожної ночі – цей місяць був найжаркішим на фронті з часу боїв за Дебальцеве і підписання Мінська-2.

Сєпари (як ми називали російсько-терористичні війська, хоча й усвідомлювали хибність цього терміну) вже не соромилися використовувати важку арту навіть удень, вночі ж до неї долучалася бронетехніка і реактивні установки.

На друге бойове чергування наша батарея їхала, будучи піднятою по тривозі за кілька годин до планового виїзду. Увечері 4 серпня, отримавши наказ, комбат Віктор І. вишикував колону і повів батарею з району очікування на вогневі позиції.

Попри те, що переважна більшість бійців відпрацювала навчальні стрільби на полігоні, страшно було усім.

По-перше, бойова обстановка і мирний полігон – речі трохи різні; хоч алгоритм дії приблизно один і той самий, але такий фактор як вірогідність потрапити під обстріл ще ДО власного відкриття вогню зберігається завжди.

По-друге, окремі наші гармати були зняті з консервації і з них впродовж багатьох років ніхто не стріляв. Як вони себе поведуть у бойовій ситуації і чи не виявиться несправностей, які будуть загрожувати життю особового складу, не знав ніхто.

Особливо, це стосувалося гармати мого 6-го розрахунку, з якої на полігоні всі потроху пиздили деталі, а потім її таки довелося брати з собою.

Ніч тільки-но опустилася на Донбас. На одному з полів цього регіону батарея важких гармат готується до відкриття вогню. Навкруги гуркіт машин, брязкіт заліза, крики та матюки людей. Зрештою, гармати відчіпляються і КрАЗзи від’їздять.

Починається наводка. То тут то там блимають ліхтарики, навідники підсвічують панорами, командири кричать різні цифри, кому скільки довернути до буссолі.

Перша гармата не може довернути, бо погано заїхала, знову матюки.

Зрештою, всі наводяться, надходить команда заряджати.

Адреналін сягає апогею!

По два снаряди на гармату, перший – залпом, інші – по готовності – заряджай! Батарея, залпом – триста!... тридцять!... три!!!

Яскравий спалах із шести стволів нараз повністю розчахує донбаську ніч, за ним гуркіт глушить вуха, а вибухова хвиля дезорієнтує на якусь мить. Але уже нема часу, знову крики командирів: заряджай!

Перевірка наводки, заряджання – і кожна по готовності – Бабах! Бабах!

Свист поступово віддаляється, кожен із нас уже біля гармати, хто піддон піднімає, хто відкопує станину, що зарилася в землю.

6-а тупить, швидко скластися не виходить!

Зрештою, колона вишикувана, але 6-а і шишарик ще досі на полі! Замполіт відводить колону, комбат залишається з нами! Все! Нарешті підчепилися до тягача! Тепер вперед, доганяти колону!

Відчуття як після першого сексу: і страшно, і хочеться ще, і думаєш: "Ну все, я тепер мужик!"

Наступного дня нам сказали, що ми вдало потрапили по цілі і зруйнували два будинки на Спартаку, де були казарми сєпарів. Знищено кілька одиниць техніки та чимало особового складу (точних цифр не говорили, тому слово "чимало" кожен розумів по своєму: хтось – десяток-другий, хтось – до півтори сотні).

Особисто я схиляюся швидше до першого варіанту.

Уривок зі споминів Назара Розлуцького, які будуть опубліковані у книзі, присвяченій історії участі 55 арт бригади в боях на Сході України, разом із іншими текстами від бійців АТО.

Перебуваючи в зоні АТО Розлуцький примудрився, за допомогою друзів, видати книгу, присвячену воякам Дружин Українських Націоналістів.

Ним, за допомогою волонтерів, була започаткована батарейна польова бібліотека, та підтримувалося культурно-просвітницьке життя у підрозділі.

powered by lun.ua