"Кінотрон" , або Чому пізньорадянська людина вірила в магію

"КІНОТРОН". Виставка невтіленої ідеї. Фелікс Соболєв – Станіслав Лем – Віктор Глушков" триває зараз у Києві в Центрі Візуальної Культури (Глибочицька, 44).

За задумом кураторів, ця подія покликана познайомити нас із вами з експериментальними пошуками представників "київської школи наукового кіно", що виникла навколо непересічного кінорежисера Фелікса Соболєва.

Соболєву, на думку організаторів виставки, вдалося "чи не вперше продемонстрували, що наукове кіно може здобути популярність у масового глядача, створюючи при цьому експериментальний синтез науки та мистецтва"...

Цей синтез видався мені не тільки експериментальним, але й магічним – в обох сенсах цього слова.

Важко сказати, чи можна вважати пошуки "школи наукового кіно" поляризацією науки, чи розповсюдженням анти-наукового мракобісся, але представлені роботи не лише переконливо передають атмосферу пізньої радянської епохи.

Здається, вони ще й допомагають зазирнути під оболонку "чергового оптимізму" підкорювачів космосу та зрозуміти, наскільки гнилим і затурканим зсередини було тодішнє зґвалтоване бюрократією та поділене на професійні касти суспільство.

Хоча іноді здається, що сучасна Україна успішно зберегла в цьому плані всі найгірші риси УРСР.

Прямо при вході до виставки "Кінотрон" (біля дверей в першу затемнену кімнату, де демонструється фільм "Наближення до істини" соратника Соболєва Валеріана Підпалого про теорію елементарних частинок) лежить роздруківка з дивною назвою "Розшифровка записів інтерв’ю, зроблених під час конференції фізиків у Києві, 1970 рік".

Експозиція виставки "Кінотрон". Фото: Марія Пашкова

Сама назва вже віддає чимось містичним… Що це така була за конференція? Чому в Києві? Чому невідомою залишилася назва і більш точний час цієї конференції? (адже старші люди розповідають, що в ті часи в Києві було повно фізиків і вони щороку збиралися на десятки різних конференцій).

Але ця й справді була дещо особливою. Якщо відкрити роздруківку, ви побачите в ній інтерв’ю з Пантекорво та Сахаровим. З тим самим Андрієм Сахаровим, і тим самим Бруно Пантеркорво.

Йдеться саме про того винахідника радянської термоядерної зброї, академіка Андрія Дмитровича Сахарова, ім’ям якого названі вулиці у Львові, Дрогобичі й Франківську, а також ліберально-антипутінський культурний центр в Москві, де зокрема, проходять концерти моєї улюбленої групи "Аркадій Коц". Але мова, звісно, не про концерти.

В роздруківці вміщено також інтерв’ю з тим самим культовим фізиком-теоретиком Бруно Пантекорво, що його було оспівано Володимиром Висоцьким у "марші фізиків". Висоцький стверджував, що вклав у цю пісню всі свої знання з фізики, які отримав з читання журналів "Техника молодежи", "Юный техник" та телевізійної передачі "Сделай сам".

Загалом, свій популяризаторський доробок Висоцький називав "шуточним". У Фелікса Соболєва та студії "Київнаукфільм", доробку якої, власне, й присвячена виставка "Кінотрон", все набагато серйозніше.

Уже згаданий фільм про теорію елементарних частинок "Наближення до істини" намагається проілюструвати досить просту думку про те, що більшість елементарних частинок є поєднанням всього декількох кварків. При цьому кварки (не плутати зі шкварками) зображені у вигляді мікроавтобусів ПАЗ та іншої радянської автомобільної техніки різних типів.

Техніка гіпнотично кружляє вночі по бетонному покриттю, ймовірно, якоїсь злітної смуги…. Під не менш гіпнотичний закадровий голос, який методично та багаторазово втокмачує, що в мікросвіті "все зовсім не так як в нашому, звичайному". Тобто, що в дійсності все, так би мовити, зовсім не так, як насправді…

Отже, ніхто не знає як саме виглядають кварки (що таки правда) і не розуміє до пуття, як вони взаємодіють (що вже не зовсім правда). Під кінець фільму приходить думка, що кварки можуть справді мати саме такий вигляд – як старі радянські ПАЗики в чорно-білому кіно, з молодими усміхненими водіями і пасажирами, які нагадують батьків в часи молодості. Науково-популярний потенціал картини на цьому практично вичерпується.

Кадр з фільму "Наближення до істини". Режисер Валеріан Підпалий, 1972

Чого, звісно, не скажеш про художню, а тим більше культурологічну цінність роботи. Стрічки Соболєва і його колег потужно репрезентують не тільки певну естетику, але й пізньорадянський магічно-науковий світогляд.

Цікавими є експерименти Соболєва з темою "внушенія" (українське "навіювання", яке є безпосереднім перекладом, має все ж дещо менш насильницьке значення). "Многие наши поступки объективно объясняются внушением", – стверджує Соболєв у фільмі "Я и другие" (1971), описуючи дослід з двома пірамідками – чорною та білою, коли дитину переконують, що вони "обидві білі". В цьому "експерименті", після того як усі троє інших дітей кажуть, що "обидві пірамідки білі", дитина починає губитися й не впевнена, чи вірити своїм очам.

Віра у "внушеніє" і його магічну дію, притаманна була радянській культурі й раніше. Цей фільм про гіпноз і гіпнотерапію в СРСР (1961), починається з того, що лікар-гіпнотизер обіцяє товаришам-пацієнтам: "Сейчас вам будет произведено антиалкогольное внушение":

Гіпнозу тут надаються якісь магічні надприродні можливості. Здається, що гіпноз повинен був передати людині не тільки переконання в тому, що вона стали іншою особою, а й уміння, якими загіпнотизована особа, взагалі кажучи, реально не володіє (докладніше про це можна почитати в статті "Як радянська людина повірила в чаклунство").

Цікаво, що у своєму фільмі "Сім кроків за горизонт"(1968) Фелікс Соболєв виходить приблизно з того ж самого магічного припущення про можливість передавання вмінь надприродним "гіпнотичним шляхом".

У "Семи кроках" гіпнотезер Райков, який в майбутньому активно підтримав Кашпіровського, бере середніх здібностей студентів і "внушає" їм, що вони є видатними художниками, композиторами або іноземцями – Рєпіним, Рафаелем, Рахманіновим, британкою Санді і т.ін.

Ця установка змушує студентів віртуозно грати на роялі, малювати й говорити чужою мовою майже як "нейтів-спікери" . Закадровий голос пояснює неймовірний ефект гіпнозу наявністю "колосальних здібностей, які таїть в собі мозок кожної людини".

Кадри з фільму "Я та інші"

Ця віра в магічну передачу знань та вмінь є насправді типовою для радянського світогляду. Гореліков у згаданій вище статті про магічний світогляд радянської людини, пояснює його атмосферою секретності та недоступністю в СРСР необхідної інформації.

Розглядаючи в дусі Фрезера магію, як спотворене розуміння законів природи – примітивно матеріалістичний світогляд, Гореліков стверджує, що "уявлення про магічне, наукове і межу між ними в СРСР безсумнівно розмивалося аж до зникнення".

Отже, свідомість і саме життя радянської людини, особливо під завісу радянського ладу, дедалі більше являли собою, швидше, систему магічних ритуалів, аніж справді науково обґрунтований критичний аналіз дійсності та цілеспрямоване планування.

Магія, радше, виявляється тут потворною подобою науки: замість справжніх причинно-наслідкових зв'язків між речами виникають хибні уявленням, засновані на випадковому збігу обставин, який починають вважати закономірністю і потім повторюють, як магічний ритуал.

[L]Вкрай бюрократизоване та, відповідно, сегреговане на функціональні "цехи" радянське суспільство приділяло дедалі більше значення ритуалу.

Адже багатьом було очевидно, що можна вміти дуже добре, якщо не геніально малювати чи писати вірші, однак стати справжнім митцем, "художником" чи "поетом", можна було тільки через ритуал посвячення у відповідну творчу спілку і ніяк інакше.

Аналогічно, квантову фізику можна було, в принципі, вивчити й самому, однак стати справжнім фізиком можна було тільки після проходження ритуалу захисту дисертації, до якого непосвячені допускалися лише тоді, коли старші жерці науки вважали молодого "аспіранта" вже готовим.

Цей стан "готовності" стати справжнім, визначався, як неважко зрозуміти, цілком магічним чином і був більше пов'язаний з настроями старших жерців науки і мистецтва, ніж з якимись реальними якостями претендента.

Ще одним важливим аспектом цієї магічно-бюрократичної свідомості є, так би мовити, щира функціональна одномірність радянського спеціаліста. Фізик має писати формули й намагатися уявити собі взаємодію кварків – все, що пов’язано з художньою уявою, його не обходить і проходить по лінії іншого міністерства.

При цьому бюрократична етика вимагає не втручатися у функціональне поле суміжників. Справа фізиків – розуміти, а митців – уявляти. При чому уявляти по можливості не розуміючи, саме як щось незбагненне.

Академік Сахаров зі знімальною групою стрічки "Наближення до істини". Фото з архівів фільму

Бо якщо явище можна так просто зрозуміти і ще простіше уявити, то в чому тоді магічна сила звань "фізика" і "митця"? До чого тоді всі ці ритуали посвячення, якщо будь-яка людина сама без допомоги старших товаришів, може стати фізиком чи художником, а то й і фізиком, і митцем одночасно?

Саме тому, щоб непорушувати бюрократичного розподілу функцій художнику слід було тільки уявляти, не розуміючи, а фізику – лише розуміти, не уявляючи.

Але щиро не розуміти можна лише щось справді незбагненне та магічне… В цьому, здається, кредо радянського "науково-популярного" кіно.

Уявляти – "это уже по нашей части", – стверджує Леонід Каневський у фільмі "Фізика о пів на десяту" (Центрнаукфільм, 1971).

***

Але повернімося до "конференції фізиків у Києві". Це була щодворічна Міжнародна конференція з фізики високих енергій (International Conference on High Energy Physics) – справді одна з найавторитетніших конференцій у галузі фізики елементарних частинок. Таке собі світове бієнале експериментаторів і теоретиків в цій галузі. Ця конференція дійсно проходила в Києві й навіть двічі – в 1959 та 1970 роках.

Судячи з роздруківки з виставки "Кінотрон" основним питанням, яке турбувало інтерв’юерів був кінець. Не те щоб "кінець світу", але принаймні кінець фізики. Судячи з відповідей, Бруно Пантекорво, який виступав на конференції з доповіддю про нітріно, був явно здивований таким питанням.

Його брат, італійський режисер Джилло Пантекорво нещодавно зняв свій найкращий фільм "Битва алжирців" (1966) та тільки-но випустив свій новий яскраво-антиімперіалістичний фільм "Кеймада" (1969).

Учасники цьогорічної «конференції фізиків» (ICHEP) в Чікаго, серпень 2016 р. Фото: vms.fnal.gov

Світ ще не оговтався остаточно від подій 1968 року в Європі, скрізь у третьому світі відбувалися національно-визвольні революції. У Чилі блок комуністів та соціалістів висунув на виборах президента кандидатуру Сальвадора Альєнде. Єдине, що зміг відповісти Пантекорво на питання про кінець фізики, це пообіцяти, що він в разі чого має масштабні плани, зокрема, давно рибу не ловив.

Академік Сахаров виявився більш терплячим і поблажливим до знімальної групи фільму "Наближення до істини". Андрій Дмитрович довго пояснював, що сучасна фізика – насправді не магія, і що всесвіт є, скоріше за все, нескінченним, і головне, що наука буде швидше розвиватися тоді, коли в неї буде залучено більше людей. Що більше буде вчених – то більше буде нових ідей і нових відкриттів.

Отже, додам, наука може закінчитися лише якщо вчені та митці остаточно законсервуються у вузьких спільнотах, а суспільство залишиться відстороненим від науки та сприйматиме її як незбагненну магію.

Однак, судячи з цьогорічної бієнале фізики високих енергій в Чикаго, до цього ще далеко.

Захар Попович, спеціально для УП.Культура