Пост-правда, або Міркування про важливість критичного мислення

1158
30 грудня 2016

У грудні в Києві відбувся перший Фестиваль есеїстики Шерех-2016. Його організатори провели серію диксусій, лекцій, а також започаткували відзнаку ШЕРЕХ для молодих есеїстів. УП.Культура публікує один із текстів-фіналістів конкурсу.

Якщо вам колись доводилося проходити курс "Наука повсякденного мислення" від Університету Квінсленда, можливо, ви пам’ятаєте кумедний трюк, запропонований його кураторами в  частині, присвяченій особливостям нашого сприйняття.

Уявіть, що ви стоїте в аудиторії перед десятками людей, і вам необхідно настукати олівцем об зошит відому мелодію – приміром, гімн України чи "Щедрик". Ви відбиваєте ритм та очікуєте, що більшість упізнає композицію, проте відсоток, якому це вдається, приголомшливо малий – усього 2,5.

У більшості з’явиться порожній погляд, а дехто назве пісню неправильно, адже, окрім вас, її ніхто не в змозі "почути"; ніхто не може опинитись усередині вашої голови та відзначити, де нота у мелодії продовжує тривати, а де перервалася на іншу. Вам же це може здаватися очевидним.

Коли під час діалогу з іншим ми озвучуємо свою позицію щодо важливого нам питання, і не отримуємо зворотного зв’язку, ба більше – відчуваємо певну напругу та агресивність.

Коли, попри позитивні прогнози медіа й однозначність у власному інформаційному середовищі, на президентських виборах виграє менш компетентний кандидат; коли, зрештою, ваш партнер наполягає, що ви вкладаєте недостатньо енергії у домашні справи, – залишається розвести руками і віддати себе на поталу відчаю.

Людству ніколи не бракувало чинників, що ставали на заваді взаєморозумінню і пошуку консенсусу – політичні погляди, економічні умови, класовий розподіл, культурні традиції, персональні травми, cучасні медіа і технології за умови зловживання ними або використання як інструменту для пропаганди.

А нині ми часто не дбаємо про те, як загорнути своє знання і представити його своєму співрозмовнику – у результаті до нього може донестися лише беззмістовний стукіт.

Якось один мій друг – людина з акуратними птахоподібними рухами і великою душевною відвагою – приголомшив мене своїм експериментом.

Т. завжди багато подорожував у несподівані місця і, наче магніт, притягував до себе найнезвичайніших людей, йому вдавалось долати не лише фізичні кордони.

Він – справжній космополіт із чутливим внутрішнім приймачем. Попри все, Т. хотілось досягнути максимальної близькості, опинитися у "шкірі" свого візаві, аби мати змогу дивитися на речі з різних перспектив.

Тож він вирішив звернутися до древнього способу налагодження ефективного та нічим не скутого спілкування – до спільного застілля.

Т. пішов далі – щоразу, коли він опинявся у чиїйсь компанії вдома чи у кав’ярні – він пригощався тими ж самими стравами і напоями, що і його співрозмовник, не зважаючи на свої істинні вподобання чи походження їжі (напоїв, інших речовин, придатних до споживання).

 Фото: AlexBrylov/Depositphotos

Т. припускав, що навіть такі буденні, звичні процеси, як прийом і засвоєння організмом яєчні чи подвійного еспресо, впливають на наш настрій, стан розуму і духу, а значить і на те, якими ми вкладаємо себе у спілкування з іншими.

І він справді помічав зв’язки між характером їжі та повідомленнями мовця, – приміром, після ситного сендвіча з ростбіфом, комунікація відбувалася значно важче, аніж після вівсянки з ягодами. Такий простий експеримент вимагає певної майстерності споглядання і свободи у розпорядженні власним часом.

Т., мої ровесники, а можливо, і 80% контактів у моєму Facebook можуть дозволити собі подібні міркування, перебуваючи на верхніх сходинках піраміди Маслоу, на противагу до втомлених і суворих облич у метро чи виборців, які привели Трампа до перемоги.

Пост-правду, зрештою, вирощують наші уявлення одне про одного, сформовані необ’єктивним знанням чи психологічною дистанцією, яку виявляють між собою різні соціальні групи.

За таких обставин соціальні мережі занурюють своїх користувачів ще глибше у нічим не відмінний досвід; ми оточені професіоналами, однодумцями, cпорідненими душами і просто симпатичними нам людьми. Можливість конфлікту зведена до мінімуму, а віртуальний соціум поступово стає стерильним, як у найліпшій утопії.

Здавалося би, що в цьому лихого? Заразом, ми формуємо коло довіри, яке може будь-якої миті нас ошукати: адже ми звикли звіряти свою думку з деякою групою людей, часом – навіть покладатися на них більше, аніж на себе, і коли виникає черговий політичний чи суспільно-етичний скандал – ми вже так утомилися докопуватися, хто правий, а хто винен, – що ми просто пристанемо до позиції тих, хто ніколи раніше не хибив, і з ким, як нам здається, ми мислимо в одному напрямку.

Що відбувається насправді? Ми перестаємо брати відповідальність і допускаємо халатну поведінку, щойно перестаємо розрізняти себе в потоці чужих рефлексій.

У час, коли наша свідомість так нещадно подрібнюється популістськими гаслами, а наші бажання визначають маркетингові маніпуляції, важко бути цілісним, а якщо немає цілого в тобі, як можливо наблизитися одне до одного й зробити єдине зусилля для спільного блага?

На одному літературному курсі український письменник Володимир Рафієнко, учень бахтінської школи, навчає своїх слухачів ненаївному прочитанню художніх творів. Він учить декодувати символи і визначати головне авторське висловлювання, інакше кажучи – перетворювати хаотичний стукіт на гармонійну мелодію.

Для того, щоб це зробити, важливо максимально прозоро відтворити історію і відмовитися від власного егоїзму та упереджень, для цього також потрібно вміти сумніватися у перших "надісланих" мозком начерках смислів і ставити собі запитання.

Будь-яке розуміння, зрештою, розвивається в часі, а наша енергія зосереджується там, куди спрямована наша увага. 

Даша Стокоз, текст створено для Фестивалю есеїстики Шерех-2016

powered by lun.ua

Головне на сайті