Неуцтво – це сила

2840
10 лютого 2017

Так звучить одне з трьох гасел на фасаді Міністерства Правди, котре відало інформацією, освітою, дозвіллям і мистецтвами у антиутопії "1984" Джорджа Орвелла.

Наше Міністерство освіти і науки, на чолі з Лілією Гриневич, усе більше стає схожим на те відомство.

Судомні рухи його керівництва лише на перший погляд створюють враження броунівського руху непрофесійних чиновників, яких винесло на поверхню принципом партійного розподілу топ-урядових посад.

Гучні скандали супроводжують реформи за освітнім напрямом: від видання з грифом міністерства дискримінаційних за гендерною ознакою підручників ("Сімейні цінності", більш схожі на репринт російського "Домострою") – до дискримінаційних за ознакою інтелектуальною (підручники з грифом МОН "Для розумово відсталих дітей" на титульній сторінці, що нагадуватиме дітям про власну неповноцінність кожного разу, коли вони їх відкриватимуть. Зважаючи на оголошений перехід до інклюзивної освіти, цей напис буде доступним і для інших учнів).

Це – скандали, пов'язані з науковим напрямом діяльності МОН: від покровительства високопоставленим плагіаторам до викритого плагіату у власних публікаціях пані міністра з її докторської дисертації.

Останньою новацією МОН став винесений для обговорення проект чергового "реформування" шкільної освіти: зміни навчальних планів 10 і 11 класів під гаслом професіоналізації.

Цей проект відрізняється навіть більшим реформаторським "проривом", аніж заборона червоного кольору при перевірці зошитів учнів початкової школи.

Проектом передбачається вилучення з інваріантної (незмінної) частини планів старших класів фізики, хімії, географії і заміни їх так званим інтегрованим курсом "Людина і природа". Це нововведення подається керівництвом МОН як піклування про учнів, котрі зможуть обирати, які предмети їм знадобляться для вступу до ВНЗ, і не витрачати час на вивчення тих, котрі, як їм здається, у подальшому будуть непотрібні.

У цієї новації є два контексти: тактичний і стратегічний.

Зауваження, які висловлюються з приводу чергового "реформаторського" проекту МОН у соціальних мережах і ЗМІ, здебільшого стосуються першого і можуть бути зведені до кількох основних.

  1. 1. Ця новація суперечить логіці аргументації того ж МОН щодо необхідності введення 12-річної школи.

Якщо збільшення навчання ще на рік аргументується необхідністю розвантажити сучасного школяра, то як це узгоджується із пропозицією щодо зменшення предметів і вилучення або мікшування найбільш серйозних з них на рівні старших класів середньої школи?

  1. 2. Як на практиці буде реалізовуватись обрання предметів у межах варіативної частини?

Скільки 10-х і 11-х класів замість 1-2 буде необхідно утворити в школі? Якщо ж проводитиметься спеціалізація шкіл, що означатиме масові переведення учнів з одних шкіл до інших, то чи прорахували МОНівськи реформатори, скільки це буде коштувати державному та місцевим бюджетам, враховуючи логістичні, кадрові, фінансові та інші наслідки?

  1. 3. Яким освітнім спеціальностям і науковим галузям відповідає зміст інтегрованого курсу "Людина і природа"?

Біології? Історії? Медицині? Чи фізиці? Хімії? Географії? І які універсальні вчителі будуть викладати цей дайджест? Назва курсу "Людина і природа", яким планується замінити фізику, хімію і географію, нагадує славнозвісний курс "Культура і наука" Катерини Кириленко для студентів 5 курсу Київського національного університету культури і мистецтв на основі її сплагіаченого на понад 90% підручника з такою ж назвою.

  1. 4. Якщо наприкінці навчання учень розчарується в обраній гуманітарній професії, то чи буде він змушений знову вступати до 10-го класу?

Не виключено, що частина учнів із радістю відмовиться від вивчення найбільш складних предметів, якими є фізика і хімія. І МОН буде аргументувати тим, що (формально) це є вибір самого учня або його батьків. Утім, якщо "добровільно" відмовившись від їх вивчення, вже через рік учень змінить свої уподобання, він буде ще раз проходити програму 10 класу?

Однак це не головні небезпеки запропонованого реформування освіти у 10-11 класах середньої школи.

Двадцяте століття зробило наукові знання загальнодоступними не внаслідок альтруїзму панівного на той час класу. Цього вимагав поступ цивілізаційного розвитку.

Соціальне середовище усвідомило необхідність рівного доступу до знань – адже потребувало інтелекту, який би не залежав від таких чинників, як випадковість "вдалого/невдалого" народження і соціально-економічний статус людини.

Шкільна освіта стала тим запобіжником, котрим сучасне суспільство зрівнює нерівні умови, зумовлені походженням дитини (матеріально-економічним становищем, расовим, національним, гендерним, географічним, фізіологічним тощо), або принаймні мінімізує нерівність у будь-яких її конфігураціях за рахунок створення приблизно однакових стартових умов.

Якщо індустріалізм сформував суспільну потребу у загальнодоступній освіті й тим зруйнував жорсткий становий поділ середньовічного суспільства – то сьогодні в Україні через приховане обмеження рівного доступу до фундаментальної шкільної освіти створюються умови для повернення до соціально-класової стратифікації квазіфеодального типу.

У сучасній Україні батьки, які в змозі фінансово забезпечити кращі стартові умови своїм дітям, віддають їх на навчання до гімназій і ліцеїв, які працюють переважно на комерційній основі – адже добре усвідомлюють, що без серйозної шкільної освіти у їхньої дитини не може бути успішної кар'єри навіть за умови гарантованого фінансового благополуччя.

Вони віддають своїх дітей туди, де не грають у навчання – а вчать серйозно і з серйозними вимогами до учнів.

Ігри в освіту залишають решті дітей, чиї батьки або фінансово не спроможні оплатити якісне навчання, або не усвідомлюють значення фундаментальної шкільної підготовки.

Звісно, навчання в ліцеї автоматично не гарантує дитині у майбутньому посаду, скажімо, голови "Нафтогазу" із зарплатою у мільйон гривень, але забезпечує можливість подальшого успішного кар'єрного зростання.

До останнього часу паралельне існування шкіл і гімназій з ліцеями, хоча й свідчило про потребу нового верхнього класу відокремити своїх дітей від інших, але не кидалось в очі настільки, аби суспільство сприймало це як дискримінацію в сфері шкільної освіти. Допоки держава підтримувала рівний доступ до бодай теоретично якісної шкільної освіти – цей паралелізм певним чином нівелювався.

Запропонована "професіоналізація" у 10-11 класах – це вже юридичне оформлення відокремлення, яке переходить на якісно новий щабель.

Свідомо понижуючи рівень шкільної освіти, МОН від імені держави під цим, привабливим на перший погляд, гаслом унеможливлює рівний доступ до  знань, передусім для сільських дітей та дітей із малозабезпечених родин.

Останні ініціативи МОН де факто інституалізують сегрегацію в сфері шкільної освіти.

Сегрегація (від лат.segregatio – відокремлення) є крайньою формою дискримінації соціальних груп за будь-якими ознаками. Одним з проявів сегрегації є створення "у різних сферах життя суспільства (освіті, охороні здоров'я, транспорті та ін.) паралельних закладів" (Політологічний енциклопедичний словник; за ред. Ю.С.Шемшученка і В.Д.Бабкіна. –К.:Генеза, 1997. – с.315).

Але чи не є подібне твердження перебільшенням: можливо, це просто підлаштування державного інституту, яким є МОН, до деградації освіти, з якою (деградацією) міністерство неспроможне боротися?

Можливо, МОН просто пливе за течією, лише навздогін "освячуючи" (легітимізуючи) розвал системи освіти, через свою цілковиту неспроможність зупинити його?

Утім, враження "неспроможності" є хибним.

Насправді, більше схоже на те, що сучасне керівництво Міністерства освіти і науки реалізує потаємне бажання нового верхнього класу українського суспільства гарантувати панівне положення, яке вони надбали, своїм дітям.

Оскільки в умовах Європи ХХІ ст. його не можна передати  у спадок, прихована сегрегація в шкільній освіті здатна гарантувати їм виняткове становище у люксових сегментах ринку праці за рахунок усунення в принципі будь-якої конкуренції з боку дітей "не свого кола".

На відміну від інших країн і історичних етапів, новий панівний клас українського суспільства сформувався переважно з представників невиробничого сектору економіки, майже суворо до Орвелла: "Нова аристократія утворилась переважно з бюрократів, учених, інженерів, організаторів профспілкового руху, публіцистів, соціологів, учителів, журналістів і професійних політиків. Ці люди, які походили із службовців середнього класу, були сформовані та об'єднані … світом … централізованого уряду" (Дж.Орвелл.1984; пер. з англ. В.Шовкуна. – Київ, вид-во Жупанського, 2015. – с.194).

І хоча Орвелл навіть не підозрював про існування сучасної української кратії ("аристо" – точно не про неї) – ці слова ніби про її представників, якщо під вченими розуміти таких "академіків" як Станіслав Ніколаєнко і таких "докторів наук" як Катерина Кириленко, а під професійними політиками – таких, як її чоловік В'ячеслав Кириленко.

Ця нова кратія за допомогою сегрегації шкільної освіти цілком здатна вже у найближчому майбутньому сформувати аналог Старшого Брата, яким може стати, до прикладу, Лептонний Бог.

У січні цього року на порталі громадських експертів "Освітня політика" проходило голосування: "Чи підтримуєте ви викладання в школі навчальних дисциплін, що сприяють засвоєнню релігійних знань як альтернативи матеріалістичному баченню світу?". Якщо більшість скаже "так", то міністр освіти і науки виступить з ініціативою ввести в школах курс про (Лептонного) бога або "Закон божий", як за часів Російській Імперії?

Утім, суть не в назві.

Суть – у знищенні загальнодоступного фундаментального наукового знання, рівний доступ до якого гарантувався державною політикою у сфері шкільної освіти.

Поки що гарантувався.

Тетяна Пархоменко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua