“Ґулістан”: Жіноча сотня проти “Ісламської держави”

Документальний фільм "Ґулістан" розповідає про жінок, які от-от підуть воювати проти "Ісламської держави".

Режисерка показала їх інакше, ніж прийнято у медіа: не лише як прекрасних героїнь на лінії фронту з автоматами, у барвистих хустках – таких схожих на українські.

Зайне Акйол заглибилася в їхній негероїчний побут і щоденне життя у горах Іракського Курдистану.

"Я хотіла б мати тут шрам, він би зробив мене гарнішою", – Создар проводить пальцями по щоці. Вона має сліди боїв на голові, на грудях – але всі вони непомітні. Їй би хотілося мати такий шрам, який свідчив би про її боротьбу.

З цього монологу починається фільм. Разом із худим засмаглим обличчям Создар, її очима та голосом ми опиняємося у світі жінок-воїнів. Создар дуже гарна, і її світ також – таким його показує режисерка. Яким він є насправді, з фільму не дізнаємося.

Як і решта героїнь стрічки, Создар є членкинею Робітничої партії Курдистану (далі – РПК) – організації, яка багато років провадить партизанську війну проти Туреччини. Сьогодні її бойові загони воюють ще й проти "Ісламської держави" ("ІД") в Іраку та Сирії. Жіночі загони – нарівні з чоловічими. Так, це відбувається на Близькому Сході.

Історія появи фільму варта кількох речень. Авторка фільму народилася в курдському селі в Туреччині й була малою дитиною, коли її родина емігрувала в Канаду. Там її няньчила односельчанка. Одного дня та дівчина зникла назавжди, і Зайне гадки не мала, що сталося. Згодом майбутня режисерка дізналася, що дівчина приєдналася до партизанів РПК. Її ім’я було Ґулістан.

Зайне Акйол задумала цей фільм як історію цієї молодої жінки. Щоб її знайти, режисерка поїхала до Іракського Курдистану, де в горах замасковані від турецької авіації табори РПК. Виявилося, що Ґулістан загинула в 2000 році.

Зайне не полишала свого задуму й розшукувала жінок, які могли щось розповісти про Ґулістан, збирала матеріал. У 2014 році "ІД" атакувала місто Мосул та Синджар – регіон Іраку, де живе близька до курдів релігійна меншина єзидів. РПК виступила на захист єзидів, а Зайне вирішила зробити фільм про життя жінок, що готуються воювати проти "ІД".

Долучившись до бойових загонів РПК, жінки відмовляються від звичайного життя – родини чи кар’єри. Але вони також звільняються від долі, яка чекає чи не на кожну жінку на Близькому Сході. Їхнє життя відтепер будується за іншими законами.

Ці закони засновані на ідеях лідера РПК Абдулли Оджалана, нині ув’язненого в Туреччині. Суспільство не може звільнитися від гноблення – чи то національного, чи капіталістичного – якщо половина суспільства, тобто жінки, не є вільною, писав Оджалан. Героїні фільму "Ґулістан" просто зараз, коли ви читаєте цей текст, втілюють радикальний феміністичний проект у самому серці патріархального мусульманського світу.

"Це фільм про війну, але ми не бачимо в ньому війни. Я хотіла поєднати нас із ними, зануритися в їхнє приватне життя, дізнатися, ким є ті жінки, що воюють проти "ІД". Тому, хоч це і про війну, я намагаюся уникати сцен бойових дій", – розповідала режисерка в інтерв’ю канадському телеканалу.

Кадр з фільму "Ґулістан"

У фільмі жінки снідають і заплітають коси, танцюють, чистять автомати й обговорюють, які бомби страшніші: російські, американські чи бомби часів Саддама Хусейна. Фільм чітко розділено надвоє. У другій половині камера разом із героїнями опиняється на лінії фронту.

Камера уважно стежить за ними. В один момент вибирає одну з дівчат для розмови – чому вона тут, і чого їй це коштувало. 23-річна Рожен розповідає, як тяжко було покидати маму, нічого їй не сказавши – може, бачила її востаннє. Далі камера повертається в табір, до групової сцени.

Фільм здається заготовкою до ширшого полотна. Яскраві монологи товаришки Создар (саме так – товаришка чи товариш – звертаються одні до одних у цих горах) тримають композицію фільму. Та після оповіді Рожен про рішення піти з дому, ми очікуємо подальших монологів, інших мотивів – і не отримуємо. Ніби цей монолог – вичерпний. Здається, він є таким для самої режисерки. Адже байдуже скільки монологів ми почуємо – один, п’ять чи десять – пояснення ніколи не буде вичерпним. Тому лишаємося з Рожен та її сльозами, коли згадує маму.

Якось я мала нагоду поспілкуватися у східній Туреччині з учасницями небойового крила курдського руху. Пригадую, Ґюзіде, перекладачка з суто жіночої агенції новин JINHA, пояснювала: "Жінки мусять брати в руки зброю, щоб захистити життя. Медіа подають їх як героїнь, але не показують головної проблеми: жінка мусить воювати, а це непросто. Публікують фото жінок з калашами, і люди реагують захоплено. Але хто знає, наскільки важке їхнє життя?".

[L]На відміну від більшості матеріалів у медіа, про які згадувала Ґюзіде, "Ґулістан" уникає цієї пастки. Можливо, частина пояснення в тому, що автор фільму – жінка. Фільм уникає й іншої пастки – показувати жінок на лінії фронту так, ніби це феномен, що виник нещодавно й виключно як відповідь на загрозу "ІД". А курдський жіночий рух існує вже понад 30 років.

Проте, й "Ґулістан", хоч і йде за лаштунки, не показує ширшої картини тих складнощів, з якими стикаються жінки-воїни. Стосунки всередині колективу? Нам пропонують повірити, що з вірою в спільну ідею зникають і конфлікти. Ставлення чоловіків? Бачимо лише картинку солідарності та взаємної поваги, як-от спільна праця на городі. Критичне осмислення ідеології РПК, яка не дуже змінюється десятиліттями? Про вагання жінок і сумніви героїнь у правильності їхнього вибору теж не дізнаємося нічого.

Зайне Акйол, здається, потрапила в іншу пастку. Її фільм показує реальність життя жінок-воїнів настільки позитивно й гарно, що хочеться вже завтра спакувати рюкзак і вирушити в Ірак – боронити свободу жінок та всіх пригноблених народів.

Світлана Ославська, спеціально для УП.Культура