Шукає учитель, шукає поліція... або "Мікрорайони" як лабіринти долі

"Мікрорайон..."

У мешканок і мешканців міст це слово асоціюється з контрпрогресивною первинною одиницею сучасної житлової забудови (так його визначає всезнаюча Вікіпедія).

А от сотні тисяч шкільних педагогів, ледь почувши це слово, здригнуться!

Хоч офіційно одна дуже розповсюджена шкільна практика зветься інакше – "облік дітей шкільного віку за територією обслуговування навчального закладу" – справу це не змінює: "мікрорайон" (так негласно прозвало його вчительство) по праву може вважатися найненависнішою та найбільш марнотратною шкільною практикою.

Саме таку оцінку дали їй 6399 педагогів з усіх куточків України, які 2016-го року взяли участь у загальнонаціональному соціологічному дослідженні "Діти і папери: як досягти балансу у школі?", проведеного за спільною ініціативою руху Edcamp Ukraine і Міністерства освіти і науки України.

Що ж таке "мікрорайон"?

Уявіть собі, що за кожною загальноосвітньою школою закріплена певна територія, по якій навчальний заклад повинен регулярно збирати вичерпну інформацію з приводу дітей шкільного віку, які тут проживають, після чого передавати її до районного відділу освіти.

Той, узагальнивши дані з усіх підконтрольних шкіл, надає цифри до органу місцевої влади, і так далі, і так далі...

Мета начебто благородна – виявити різницю між кількістю дітей, які за віком мають ходити до школи, і тими, хто її реально відвідує, після чого спробувати залучити (у тому числі за сприяння правоохоронних органів) до навчання усіх "не ходячих".

І не було б жодної проблеми з цією державницькою справою, якби не одне "але": збір інформації про таких дітей нав’язано вчительству!

Коли це робити?

У час, вільний від уроків. Не зважаючи на вихідні та свята, погодні умови і час доби. Про бажання ніхто навіть не питає...

"Коли я була маленькою, то замість грати ляльками, ходила з мамою (учителькою молодших класів) по мікрорайону – збирала статистичну інформацію… А я так мріяла, аби мама більше часу гралася зі мною і читала мені книжки", – пригадує радниця міністерки освіти і науки України, співзасновниця ГО "Смарт Освіта" Оксана Макаренко.

Вже згадане дослідження показало, що по лабіринтах мікрорайонів "бродять" не усі педагоги школи, а найчастіше:

а) вчительство молодших класів (особливо ті, кому набирати "першачків");

б) чоловіки (їм же ніколи страшно не буває);

в) ті, хто самі тут проживають ("Ну, що вам, складно після роботи пройтися по сусідах?");

г) інші, на кого впаде "директорська кара" (хто "в немилості" або просто не в змозі за себе постояти, давши відсіч).

Приниження. Дурість. Так найчастіше характеризують цю практику особи, які її здійснюють.

Ось як прокоментувала свої "мікрорайонні будні" одна з респонденток дослідження "Діти і папери: як досягти балансу у школі?":

"Чому вчителі змушені оббивати пороги будинків, переписуючи дітей? Реально за один раз усіх не перепишеш, а якщо це ще й приватний сектор, то й собак спустять...

За нормативними документами списки мають бути складені до 15 серпня. То що, у відпустці вчителі мають складати їх?..

Реалії часу такі, що батьки можуть вибрати будь-яку школу, навіть за 50 км від місця проживання. Є такий закон, який зобов’язує їх надати довідку з місця навчання?..

Вчитель повинен ВЧИТИ і виховувати, а не залучати дітей до навчання".

І якби те "бродіння" було ефективним, так навряд. Зібрати достовірну інформацію заважають зачинені двері домівок (з якими нічого не може вдіяти навіть поліція), реальна розбіжність між місцем реєстрації та місцем проживання дитини, банальне небажання батьків спілкуватися з "агентурним вчительством", недобросовісність самих педагогів, які, проводячи свої "розслідування" "з-під палки", нерідко допускають халатність (наприклад обмежуються контактами з бабусями на лавці біля під’їзду), і дорікнути їм за це важко, враховуючи і так високий рівень освітянської завантаженості (зокрема і "паперотворчої").

З огляду на усе сказане, не дивно, що 70% вчительства, опитаного в рамках згаданого вище дослідження, запропонували документ "Облік дітей шкільного віку за територією обслуговування навчального закладу" взагалі скасувати без будь-яких обговорень!

Отримавши такий "однозначний мандат", нещодавно створена Робоча група з дебюрократизації шкільної діяльності при Міністерстві освіти і науки просто не могла обійти увагою це питання.

Наразі позаду вже дві робочі зустрічі та купа часів онлайн-роботи. Вже очевидно: новій редакції Інструкції з обліку дітей шкільного віку бути!

Його практичною філософією стане пряма заборона залучення шкільних педагогів до організації та обліку дітей шкільного віку.

Школа зосередиться виключно на зарахованому до її лав учнівстві, відслідковуючи лише цих дітей, а не усіх "мікрорайонних".

Одночасно підвищується відповідальність батьківства як за дітей, що не відвідують школу, так і за своєчасне інформування про це органів місцевої влади, "головною біллю" яких і стає власне сам облік дітей шкільного віку, що проживають на певній території.

Органи місцевої влади мають доручити одному зі своїх уповноважених органів також і створення, ведення відповідного реєстру (за умови необхідних законодавчих ініціатив та окремого фінансування у віддаленій перспективі йтиметься про створення єдиного загальнонаціонального реєстру дітей шкільного віку).

Після багатьох років вчительського "блукання лабіринтами "мікрорайонів", така редакція документа видається оптимальною, адже начебто вирішує заявлену проблему.

Але тут знову на перший план виходить горезвісне "але". На жаль, стовідсотково гарантувати вчительській спільноті, що її більше не примусять збирати дані про проживаючих "на районі" дітей, Міністерство поки не може.

Дійсно, така діяльність передається під юрисдикцію місцевих органів влади, що вже самі мають вирішити, який саме з підпорядкованих їм органів отримає ці повноваження.

Але, по-перше, так завжди і було: офіційно дані про дітей шкільного віку збирають не педагоги, а місцеві влади. Чи знали ви про це?

По-друге, що, скажіть, заважає місцевій владі "скинути" цю роботу на департамент освіти – і логічно, і звично, чи не так? Тим більше, що в умовах децентралізації, профільне Міністерство не може диктувати органу місцевої влади, кому саме доручати ті чи інші повноваження.

Давайте робити ставки, як вчинить Департамент освіти, отримавши цей "подарунок долі"? Ставимо усе, що в нас є, на "чорне": примусить до "мікрорайонства" тих самих педагогів!

Коло замкнулося?

Сподіваємося, що ні! Але для цього треба ще дещо зробити.

Наприклад, унормувати вичерпний перелік посадових обов’язків вчительства, прив’язавши його до норм часу, що може бути витрачений. Це допоможе легітимно уникати "мікрорайонної експлуатації", адже якщо певного виду роботи немає в переліку дозволеного по посаді й на нього не відводиться робочий час, то така робота виконуватися просто не може.

А створення і розвиток загальнонаціонального реєстру дітей шкільного віку – великої і справді знакової справи (адже залучити до школи усіх без виключення дітей є надважливим завданням держави, і якраз тут бюрократія є виправданою, бо вона служить людині) має взагалі зняти це питання автоматично, адже доступ до реєстру матимуть виключно підготовлені та навчені профі, а не готові на все "бюджетники". І ми впевнені, що проблема буде вирішена обов’язково!

А поки вони – вчительки і вчителі – чекаючи доленосних рішень, йдуть, знесилені, до ваших домівок...

Олександр Елькін і Олег Марущенко, EdCamp Ukraine, спеціально для УП.Життя за матеріалами і результатами роботи Робочої групи з дебюрократизації шкільної діяльності при Міністерстві освіти і науки