Скажіть мені, що жінки не достойні ордену?

Я не люблю одягати фронтові нагороди. Більшість з них припадають пилом для внуків.

Хоча це чесні нагороди, я їх не купив і отримав не за те, що відсидівся в тилу, на якій-небудь 25-й лінії. Я не люблю цього, бо мені незручно перед моєю дружиною.

[L]Круто було б, якби Міністерство оборони здогадалось нагороджувати не тільки учасників АТО, а й жінок, які, чекаючи на своїх чоловіків, витерпіли все.

Хоча не певен, що якась медаль чи орден зафарбує сивину у колись густо-каштановому волоссі моєї дружини. А сивини у неї більше, ніж у мене.

Ми там кисли в болоті, мерзли в снігу. Втискались в землю від обстрілів.

- А жінка його в цей час шикувала на "атошні", - шепочуться сусіди.

- Він там бабки гребе лопатою. Бачили? Новенька квартира в сусідньому під’їзді, - говорить одна любителька сємок іншій.

Вони все знають: і те, що квартиру придбано за гроші, виручені від продажу зброї сепарам. А може, й на кришуванні контрабасу. Що хата ломиться від меблів і техніки, намародьореної у Пісках. І про УБДшні пільги...

Але навіть ці, що знають все на світі, не мають ані найменшого уявлення про те, що переживає жінка, чоловік якої іде на війну.

Віталій П’ясецький з дружиною

Я дивлюся на свою дружину. Вона у мене не маленька й не висока. Не худа і не пухленька. З м’якими рисами обличчя та яскравими зеленими очима, в які тринадцять років тому я закохався з першого погляду.

Я багато чим захоплювався. Любив у вільний час бігати по полях з металошукачем. Любив шукати пригоди на свою голову то в лісах, то у горах. Стрибав з парашутом.

І таки дострибався. Та так, що одного разу землю випробував на міцність. Земля виявилась міцнішою, а вона потім без жодного докору носила мені у лікарню супчики цілий місяць.

…А потім я зробив так,щоб мені прийшла повістка. Я плів, що все буде добре і мене заберуть лише на пару місяців в учебку, вимуштрують, зроблять з мене будівельника і я колись побудую власний будиночок. Ну може не будиночок, але халупку точно змайструю.

Все це вона сприйняла без істерики. Без биття посуду. Зробила вигляд, що повірила.

Але ж могла сказати: як ти мене дістав.

Або: вибирай – я або армія.

І була б на 100 % права.

І я це зрозумів би.

Напевно.

…Полігон. Мої дзвінки вранці та увечері. Кілька відпусток. Якесь зіжмакане прощання напередодні виїзду в АТО. І знову дзвінки два рази на день. А там перші бойові, а потім ДАП.

Я нічого не приховував. Ну от взагалі нічого. А потім вже і приховувати не було чого. І те що , поранений і що втратив надію.

П’ять днів в оточенні під вогнем. З десятками поранених і вбитими, яких неможливо було вивезти. Із неймовірним бажанням повернутись. Вирватись, вийти, виповзти.

Вона відчувала це в моєму голосі, в недописаних СМС. І сивіла, десь там в подушку.

А потім, я повернувся майже з того світу.

Вірніше, це вона мене повернула.

Заради неї я сів у ту крайню в терміналі "мотолигу". Ні, я не пхався поперед усіх, хоча теж був поранений. Мій квиток лежав на ношах – поранений, якого минулої ночі помилково не завантажили. Якби не він, я і не вийшов би тоді на вулицю.

Коли ми його з матами запхнули в десантний відсік, ті наступні секунди для мене були як вічність. Відчинені двері, одне єдине місце... Позаду нікого, бо над головою кулі, гранати вибухають майже під ногами. Секунда роздумів – і я всередині.

Бо це тільки у фільмах молода вдова з двома дітьми, це сумно і красиво водночас. А в реальному житті ніфіга не практично. Я обіцяв їй повернутися – і я зробив, що міг.

Та вона могла спокійно викинути мої речі, і сказати: "Як ти мене дістав. Або я, або армія"

Місяць госпіталю та реабілітації тільки батогом цвьохнув.

Далі знову в АТО. Хоча можна було відкосити. Стати не придатним чи просто в наглу не повернутись в частину.

Але я не пожалів її. Я повернувся. І знову вона сивіла удома, а я ганяв на своєму "бандервагені".

Через півроку – дембель.

Тепер я був поруч. А вона вже сивіла від того, що я мовчу – повернення в мирне життя давалося мені складно. Але далося.

А недавно після маленького непорозуміння і її ревнощів, я сказав їй просто і чесно:

"Не хвилюйся, мала. Якщо я тебе на армію не проміняв, то на якусь лярву точно не зміняю".

Віталій П’ясецький, "Турист", боєць 81 ОДШБ