У пошуках моря
Минає надзвичайно важке спекотне літо, під час якого українці прагнули хоча б на короткий проміжок відпустки сховатися від неймовірної задухи мегаполісів – і добратися до моря.
Хтось, звичайно, поїхав на далекі моря-океани.
Втім, більшість після втрати Криму згадала й про свої ще не до кінця освоєні морські відпочинкові береги. І все це незважаючи на той тривожний стан, котрий нині переживає країна.
Життя шукає різних форм виживання. А українці вже давно навчилися виживати за будь-яких часів. Тому в нас усе, як завжди, відбувається паралельно. Тому досі ніхто не знає, де перетнеться й об'єднається влада й народ, олігархат і держава, економіка й людина, доцільність із ефективністю, національний інтерес із особистим.
З такими практично філософськими думками, котрі, мабуть, мали б психологічно приглушити докори сумління автора (якому вже запізно воювати, але ще дуже хочеться жити) одважився на автопробіг до рідних країв і паралельно дослідити ще один можливий шлях до моря.
І це був шлях не до Одеси, Скадовська, Затоки чи Азова, що вже добре освоєнні українцями особливо в останні роки після втрати Криму – а ще малопопулярний і вже добре призабутий шлях на Миколаївщину.
Тобто до Очакова.
Колись це було добре доглянуте, охайно вимите й квітуче місто воєнних моряків і рибалок із золотими піщаними пляжами, теплою і не дуже солоною водою і чудовою сумішшю степового й морського м'якого клімату.
...Так, може, й не все так гарно було, як нині згадується. З роками люди схильні ідеалізувати й романтизувати своє минуле, а особливо дитячі спогади.
Так що там нині лишилося від того сонячного, теплого й радісного рідного краю?
Це й доведеться вияснити, оскільки вже років зо двадцять там не був і до Очакова як своєї малої Батьківщини не приїжджав, бо вже не мав до кого...
Про одеський "автобан" – плід кучмо-кірпинського економічного модернізму – краще не деталізувати: їхати можна, але в деяких місцях краще перелетіти. А від Жашкова до Умані – то бажано через космос.
Після повороту на миколаївський тракт дорога стає хоч і вужчою, але значно придатнішою для їзди. І так аж до містечка Нової Одеси, від якого до Миколаєва 35 кілометрів, – але проїхати їх не менш важко, як попередні 450. Ніби то тут хтось вправлявся в бомбометанні, а потім гарячково й похапцем прагнув заховати сліди своїх вправ. Отже, дорога нагадує слалом. Рятує, що мало машин.
Не передбачає нічого доброго й в'їзд до обласного центру, ніби хтось спеціально впоперек дороги тут скородив чимось важким. Три-чотири кілометри передмістям до Інгулецького мосту здаються безкінечними.
Може, це щоб ніхто з півночі не заїжджав сюди і не втручався в миколаївські справи?
А може, це моїм землякам так подобається, щоб веселіше жилося?
Мені все це не дуже сподобалося. Бо переїхати обласний центр, в якому знаходяться нині офіси кількох чи не найуспішніших в Україні великих підприємств, дуже важко.
Але це мені – туди-сюди. А як їздять повсякчас господарі й менеджери Миколаївського глиноземного заводу, "Нібулона", "Сандори", "Дельти-лоцман", кількох старих і нових портів, котрі цілодобово вантажать зерно й інші сипучі й не дуже продукти на експорт?
Невже напіврозвалений історичний центр міста (мовчу про околиці) так тішить око нових миколаївських олігархів і місцеве начальство?
І чому мовчать жителі міста?
Схоже, вони досі не оговталися від шоку закриття суднобудівельних заводів, які колись давали життя місту, а нині давно вже порізані на металобрухт, хоч нині країні вкрай необхідний океанський флот, бо щороку збільшує обсяги експортної продукції...
Тут справді в 90-ті роки відбулася велика й нічим не вмотивована трагедія: була зруйнована ціла галузь, котра за наявності в країні маси чорного металу могла годувати пів-країни. Але прогодувала кілька сімей. У Миколаєві й Києві.
Гаразд, суднобудування вже практично втрачене, і відновити його буде дуже важко. Але невже не можна було б господарям міста зорганізувати нових передовиків капіталістичного будівництва на приведення міста до ладу?! Ну хоча б, для початку, доріг?!
* * *
…У сумних роздумах швиденько покинув Миколаїв і по новій одеській дорозі помчав у напрямку Очакова, ірраціонально сподіваючись, що сонце, море й рідне місто (принаймні хоч щось із них) наситить душу позитивними враженнями.
Рідне місто позитивом не наситило.
Очаків ніби присипало столітнім пилом – будинки, вулиці, людей. Могутній рибзавод, на якому колись працювало пів-міста і який годував пів-країни рибою, розумники вже давно порізали на металолом.
Риби в лимані й навіть морі теж немає – по всьому північному Причорномор'ю масово процвітає варварський браконьєрський промисел. Риба навіть не встигає нереститися. Зникла вже скумбрія, зникає кефаль, камбала, глоса – колись основні види промислового вилову. Все менше ставриди й анчоусів.
Власне, про все це я знав від миколаївських друзів. Тому це не стало шоком, хоч до останнього вірив, що, може, хтось перебільшує.
Ні, ніхто не перебільшував. Залишається лише вірити, що з будівництвом у Очаківському морському порту нової сучасної бази українського Військово-морського флоту, яке нещодавно розпочалося, прийде й оновлення міста, яке за своїми природно-кліматичними умовами є одним із найкращих перспективних курортів краю.
У плані дослідження сучасного стану дороги до моря, як до жаданого багатьма людьми відпочинку влітку – мене, власне, цікавило навіть не саме місто з власними сентиментами.
Цікавило море й можливість зупинитися в бодай якомусь придатному для відпочинку місці.
На жаль, в районі Очакова й прилеглих до нього територій правобережжя такого місця не знайшлося. Зупинитися біля моря, звичайно, можна. Можна навіть знайти номер, не обов'язково зі зручностями у дворі й єдиним душем на поверсі. Але в 21 столітті все це надто дратує і не додає позитивних емоцій.
Тому, попередньо отримавши вичерпну інформацію від миколаївських друзів, в Очаків заїхав лише стороною, щоб лишивши авто на портовій стоянці, котра охороняється, швиденько пересісти на благенький пароплавчик – і пошукати морського щастя.
На мене чекав легендарний Кінбурн.
Це такий собі унікальний півострів, який тягнеться довгою вузькою смугою, мабуть, із кілометрів 40 і закриває Очаків від моря, створюючи унікальну природну бухту. З однієї сторони півострів омиває Дніпро-Бузький лиман, а з іншого – Чорне море. І мені – на море!
І, як не дивно, тут і знаходиться в Україні морське щастя для жителя мегаполісу, який лише в дитячих снах пам'ятає рідне море.
* * *
...Цей край, зарослий пралісами, древні греки колись назвали Гілея. Тут любив відпочивати один із найбільших героїв Аттики – Ахілл. Так стверджує Геродот.
Пралісів, про які розповідає батько історії, тут уже давно немає. Скрізь панує пісок.
І це місце є чи не єдиною в Європі пустелею, котра тягнеться від Кінбурну далі за Голу Пристань до Олешків. Але пісок уже з років 40 засадили сосновими лісами. І там, де молоденькі деревця знайшли не дуже глибоко прісну воду, нині вже сформувалися могутні острови лісових гаїв.
Весь Кінбурн знаходиться в заповідній зоні. Тому доріг у звичному для жителя міста сенсі немає. Але й повітря, такого як тут, мабуть ніде немає: дивовижне поєднання гірчинки степу з його прадавньою рослинністю, аромату хвойного лісу, морського солонуватого присмаку – ну де ви ще таке знайдете?!
Проте подолавши із Очакова лиман, ви ще не потрапили на море. До моря ще кілометрів з 16 до єдиного селища Покровки, котре розташувалося на березі моря.
Ось туди й прямуємо: хто на чудному автобусі з картин повоєнного лихоліття, а хто викликає місцеве таксі – і за 300 гривень повний комфорт у новенькій "Ниві".
За півгодини – славна Покровка. Тут вже є кілька готелів, баз відпочинку, кемпінгів, які – о диво! – дуже схожі на європейське житло морських курортних країв із усіма зручностями, котрі передбачають, що у відпочинок все включено – пристойний номер із кондиціонером, душ і гаряча вода, холодильник для вина і цілком пристойне харчування.
Все це досить дорогувато. Навіть для столичного жителя. Але коли згадаєш, що все це – на краю пустелі й практично на острові, тоді стає значно легше розставатися із грішми. До того ж, це більше ніж удвічі дешевше ніж відпочинок на Червоному чи Середземному морях.
Покровка й прив'язані до неї готелі й бази відпочинку знаходяться десь за кілометр від моря. Доведеться пройтися. Під сонцем і по луговій піщаній стежці.
Але – по лугу диких орхідей! І це чи не найбільше в Європі поле, де в природному стані лишилися ці неймовірної краси рослини.
І нарешті море. Чисте й прозоре. Але найбільше вражає широка піщана смуга ніби на берегах Індійського океану. А пісок ніби вчора перемитий і до вашого приходу висушений. Практично – рай небесний.
У всіх, кого я привіз сюди, був культурний шок. Прийшов мій час збиткувати над ними, бо досі всю довгу дорогу до моря вони вже використали весь свій арсенал іронії та сарказму.
* * *
Без особливих пригод поверталися до Києва. І хоч дорога за цей час не змінилася, але вже значно легше було сприймати реалії вітчизняного життя.
Цікаво, що в Миколаєві немає жодного вказівника шляху на Київ. Є на Вознесенськ, Первомайськ, Херсон, Кіровоград (?).
[L]Але дороги до столиці дорожні показники тобі не підкажуть. Мабуть, невипадково.
Українська влада тут не користується авторитетом. Вона швидше нині протистоїть людям, але не допомагає. Тому з нею борються, інколи прагнуть обдурити. Але поваги – ніякої.
І все, що тут у далекій провінції не збудовано, воно збудовано не завдяки центру, а всупереч йому. Чудова ілюстрація – розвал суднобудування й ганебний продаж Миколаївського глиноземного заводу, який нині перетворив Дніпро-Бузький лиман у брудну стічну й мертву канаву, яка нині слугує перевалкою для вивезення української сировини для подальшої переробки в далекі й розумні краї.
Так, шлях до моря Україна поки має. Проте держава не дуже прагне цей шлях розширити й зробити його магістральним.
Але поодинокі оази, котрі на диво ще лишилися в країні всупереч дикому капіталізму й бездушній латифундії, дають надію, що з цього колись можна буде почати перетворювати наш край у велику оазу.
І це цілком імовірне.
Єдине тільки питання: коли?
Віктор Мороз, політичний оглядач, спеціально для УП. Життя