Писати любовні вірші під час війни — це зрада?

1041
17 жовтня 2017

Свіжі чутки про моє особисте і суспільне життя опублікувала впливова німецька газета "Frankfurter Allgemeine Zeitung" (№ 234, 9 Oct).

Сюжет, що його описала журналістка Керстін Холм, котра справді приїздила на Міжнародний літературний фестиваль до Одеси, драматичний та вартий цілого роману. От тільки дуже відрізняється від дійсності.

Я попросила професійну перекладачку Стефанію Пташник зробити переклад з німецької тієї частини статті про фестиваль, яка стосується мене.

От що вийшло:

"В Україні насамперед молоде покоління часто бачить майбутнє у перерізанні пуповини від хаосу, який живиться російським вторгненням.

До них належить поетка Любов Якимчук, яка походить із окупованої території неподалік Луганська, проте вона переконана, що її країна мусить розпрощатися із окупованими територіями.

"Народні республіки" не можливо рецивілізувати, запевняє Якимчук, яка підтримує там контакт зі знайомими.

У кожній місцевості панують інші клани, що складаються із російських добровольців та локальних кримінальних елементів, каже поетеса. Населення безповоротно дичавіє.

У своїх віршах Якимчук, яка живе у Києві із москвичем, котрий хоче прийняти українське громадянство, оспівує отруту та мертвих у шахтах Донбасу.

На даний час вона все більше пише інтимної лірики. У Золотій Залі (в Одеському літературному музеї, – прим.) вона рецитує рядки, які прославляють доторк рук ліричного Ти, який творить нове, і ту голість, задля котрої треба відмовитися від своїх соціальних зв'язків".

Що ми маємо в сухому залишку?

Поетка проміняла окуповану батьківщину на москвича, тобто представника країни-агресора, і при тому пише вірші про потребу відмови від соціальних зв’язків.

Фантазія у пані Холм непогана, от тільки чи вона має право фантазувати на тему мого особистого життя, моїх переконань, а також, як аргументи, допасовувати до цього перекручені нею мої вірші?

Керстін Холм, як на мене, отримала від мене і мого хлопця Юрія Барабаша повну інформацію, яка дала би їй змогу розібратися як в наших політичних поглядах, так і в нашому особистому житті, хоча останнє не було призначене для публікації.

Але їй чогось забракло.

Можливо, не лише такту, а й контексту, адже Холм останні роки, як вона нам сама сказала, мешкає в Москві, тобто українським контекстом уповні не володіє. А також забракло уважності до мовних конструкцій.

Юрій є киянином, що народився в Москві. Він згадував під час фуршету, що виріс у Москві, але вже близько десяти років мешкає в Києві, а значить скоро як десять років, тобто основну частину свого дорослого життя, не є москвичем.

Про таких пишуть: вихідці з Москви, а не москвичі. А сам він називає себе політичним українцем.

І якби пані журналістка знала контекст або бодай поґуґлила прізвище, то вона би знайшла публікації про висилання Юрія з України за режиму Януковича та проголошення його тут персоною нон-грата, що було пов’язане з його політичною активністю.

Я вже не буду згадувати про його українське походження та відомих у літературних колах родичів.

У будь-якому разі вся ця приватна інформація, яку досить скупо і дещо перекручено чомусь було викладено в реченні про мою поезію, не має жодного стосунку до літературного фестивалю в Одесі.

З ким би я не жила, це лише моя справа, а не справа читачів популярної газети "Frankfurter Allgemeine Zeitung".

Також журналістці забракло простої уважності. Якщо ти чуєш від людини детальний опис та аналіз ситуації на Донбасі, чуєш про смерті та складну гуманітарну ситуацію, то, може, не варто називати це "здичавінням" та списувати на бажання мовця відмежуватися від цієї території, тобто приписувати мені сепаратистські переконання?

Що-що, а в сепаратизмі мене не звинуватиш, і як доказ на мою користь можна наводити мої численні інтерв’ю та книгу "Абрикоси Донбасу".

Щодо поезії, то пані Холм у своєму тексті очевидно має на увазі мій вірш "Про таких кажуть: голі", який я читала в Одесі та який легко знаходиться в інтернеті.

Це вірш про відстань між людьми та про позбавляння від комплексів, вірш про незайманість, про дуже приватне і болюче.

Але журналістка вирішила його потрактувати на соціальний манер, бо це вигідно підкреслило моє нібито легковажне ставлення до війни.

Як так? Війна, а вона пише про любов! Про голість, яка вимагає "відмовитися від своїх соціальних зв'язків" – більшого злочину в час війни, звісно після сепаратизму, не знайдеш. Про таких кажуть: зрадники!

Я написала листа до Керстін, де розповіла про те, що мене стурбувало в її статті, постаралася їй спокійно це пояснити.

Вона відповіла, що ці два абзаци з її тексту "звучать симпатично", і сказала, що це навіть її колеги зауважили.

Я написала їй, що оскільки вона зробила мене персонажем свого тексту, я зроблю її персонажем свого.

Холм дала мені дозвіл написати про неї художній текст, можливо десь там глибоко усе ж розуміючи, що й вона написала про мене художній. Лише художній, який, щоправда, імітує публіцистичний.

А потім вона опублікувала його не в художній книзі, а в поважній німецькій газеті, котру за сніданком кожен німець мав змогу облити кавою, а потім викинути в смітник.

Художній, але з моїм прізвищем. І я дозволу на це не давала.

Любов Якимчук, поетка, журналістка, перекладачка

powered by lun.ua