Низько опустивши голову. Як читати вірші у виправних колоніях

373
26 квітня 2016

На зустріч із засудженими ми, поети, чекали чотири місяці, бо отримати дозвіл на читання в тюрмі не так просто.

І нарешті в середині квітня ми таки здійснили свій намір почитати вірші та спробувати зрозуміти, як живуть ув’язнені в Сокальській (№ 47) та Миколаївській (№ 50) виправних колоніях управління ДПтС України у Львівській області.

Наша літературна команда це – Юрій Андрухович, Галина Крук, Микола Шпаковський, Юрій Матевощук та ваша авторка.

Ми їхали в білому мінівені та перебирали в голові свої тексти. Наша відповідальність одразу сформувала список заборонених до читання творів.

Галя Крук відкинула вірш про в’язня в сусідній камері серця, Юрій Андрухович – сонет "Ніжність" про лахмітника, що "зарізав панну Касю, лесбіянку". А я вирішила не читати вірші про війну, а також любовну лірику, бо цієї відвертості й тілесності в’язні тут, можливо, давно не мають.

Наш список забороненого уявлявся приблизно таким:

  • депресивні;
  • занадто відверті;
  • про вбивство чи розбій (увімкнувся аспект моральності);
  • філологічні або герметичні;
  • просто занадто складні.

Знаю, що цей список, як у тій китайській енциклопедії Борхеса, де тварини поділяються на тих, що належать імператору, казкових і тих, які розбили вазу. Але нічого кращого ми не придумали.

 Учасники та організатори проекту "Читання за ґратами" у Миколаївській виправній колонії № 50

"Були випадки, коли після відвідин засуджені різали собі вени", – розповідала Ірена Яніцька, організаторка проекту "Читання за ґратами". А цього ми аж ніяк не хотіли.

Перед нами Миколаївська виправна колонія № 50. Заходимо за перші ґрати по троє. Цих ґрат тут не так багато – це заклад мінімального рівня безпеки, втім, датчики на серцебиття стоять усюди.

Коридором із вибіленими стінами нас заводять у затишний кабінет психолога, де є дивани й лавки, а також акваріум із рибками. Засуджених не мають права змушувати приходити на подібні заходи, тому кількості слухачів ніхто спрогнозувати не може.

 Виступ перед засудженими у Миколаївській виправній колонії

Поки чекаємо на глядачів, хтось із наших запитує, чи є тут бібліотека і чи нею користуються.

– Ходить тут один. Ільницький.

– Із таким прізвищем і не дивно, – каже Андрухович. Ми посміхаємося, згадуючи відому родину літературознавців, що з покоління в покоління читають.

Заходять хлопці з голеними опущеними головами, лиш один дивиться нам прямо в очі.

– Тут є вбивці? – згадую запитання Миколи Шпаковського до підполковника, що звучало дорогою сюди.

– Є! – відповів той. – Був такий, що вісімнадцять чоловік убив. Його перевели сюди з колонії для неповнолітніх.

– І зараз є? – перепитував він.

– Та є!

 Засуджені з Миколаїської колонії, які прийшли послухати вірші

Дивлюся на заспокійливих рибок, що плавають в акваріумі в кінці кімнати, і помічаю поголену голову чоловіка, що прикриває обличчя рукою. Наша організаторка Ірена Яніцька запитує глядачів, щоб їх трохи розговорити:

– Ви знаєте, де видобувають вугілля?

– У Золотому-1, Золотому-2, Золотому-3, Золотому-5, – називає цей чоловік на тлі акваріума мої рідні місця.

– Ви з Луганщини? – запитую.

– Я каратєль.

Гублюся. Що це було? Реакція на повідомлення про те, що я з Луганщини?

Потім ми дізнаємося від наших провідників, що цей засуджений служив у батальйоні "Азов". Але причина відбування покарання, як нам сказали, не пов’язана зі службою.

У Сокальську виправну колонію ми їдемо спокійнішими, бо вже уявляємо, що там на нас чекає. Але це лише так здається, бо ці заклади за настроєм дуже різні.

 Юрій Матевощук, Галина Крук, Юрій Андрухович, Любов Якимчук та Микола Шпаковський у Сокальській виправній колонії № 47

Тут тримають лише рецидивістів – людей, що засуджені вдруге, втретє і більше – і внутрішній драматизм тут гостріший. Щоб потрапити всередину, ми проходимо щонайменше п’ять кіл безпеки – ґратованих пропускних пунктів.

– Звідси ще ніхто не втікав, – повідомляє нам наш провідник.

– У мене з собою запальничка. Це можна? – питає Юрко Матевощук.

– Можна. У нас уже нема чого палити.

На території колонії стоїть монастир отців-бернардинів ХVII століття, що кілька разів горів. Востаннє – 2012 року, тож в’язнів-довічників, які у ньому були розташовані, довелося перевести до Львова.

Тутешні засуджені відкритіші до спілкування – до них уже раз приїздили письменники, і контакт з аудиторією встановився швидше.

 Засуджені в Сокальській колонії відкритіші до спілкування з письменниками

Андрухович розказує про польського автора Анджея Стасюка. Після відсидки через дезертирство з армії він почав писати прозу.

– Може, хтось із вас буде письменником, – додає Юрій.

– Я мушу зробити зауваження автору, – засуджений Олексій встає і говорить про книжку Стасюка "Схід", яку він прочитав. – У книзі занадто різкі переходи між подіями. Я змушений був повертатися і перечитувати попередні речення, щоб зрозуміти…

– Я серед присутніх знаю лише Андруховича, – говорить інший. – Читав ваші інтерв’ю в журналах і газетах… Скажіть, як ви ставитеся до роману Гессе "Гра в бісер"? Я тричі його перечитав і не можу зрозуміти суті. Мені тут немає з ким це обговорити…

Потім цей чоловік, якого ми називали позаочі не інакше як Гессе, підійшов до мене і розповів, що він із Луганська, скоро звільняється і хотів би повернутися додому.

– Може, не треба, – кажу я. – Там ситуація не надто добра.

– У мене там близькі люди, не родичі, а близькі люди, – відповідає.

– Близькі люди. Я розумію.

Ми виходимо з-за ґрат і на повні груди вдихаємо. І кажемо всі як один, що краще туди не потрапляти. Принаймні в іншій якості точно.

powered by lun.ua