Перевиховати Жадана

98
15 грудня 2015

Виховний процес у воєнному українському суспільстві виглядає так. Того, хто "зробив помилку" для початку звинувачують у непатріотизмі, тобто в найстрашнішому, чим можна дорікнути під час війни.

Також у "вживанні" закордонних грошей, які у нас інакше як ґрантами не називають, чомусь записуючи в них гонорари за участь у конференціях, влаштованих іноземцями (так, плата за інтелектуальний внесок у конференцію — дикість для України, де науковці самі платять за участь у них).

Друга частина цього процесу — етап "я тебе поважаю/ціную, але сподіваюся, що твоя помилка не повториться".

А що? Хто не чув такого за чаркою від друга або принаймні у школі від вчительки? А третя "уже пробачимо йому, дорогі друзі, і хай він більше так не робить".

Цього разу активні громадяни витратили свої вихідні та частину понеділка, щоб перевиховати Сергія Жадана. Письменника, який фізично постраждав під час Революції Гідності. Людину, яка регулярно їздить як волонтер на прифронтові території, а також і на закордонні фестивалі, проговорюючи там українські проблеми, як вони є, чесно.

Тобто людину, яка продукує смисли, яка працює зі смислами, утім, не маніпулює ними — цілком ідеаліста у цьому сенсі.

Причиною звинувачень Сергія є ініційоване ним запрошення на Debates on Europe 2015 до Харкова члена "союза писателей ЛНР" Олени Заславської. Так, тої самої сепаратистки, авторки брутальних пропагандистських віршів, зокрема про бойовика Моторолу ("Ни Цветаева я, ни Ахматова.."), і котра за ці або ж подібні тексти отримала в Москві Єсєнінську премію.

Цей факт, безумовно, збурює негативні емоції в кожного українського патріота, ображає кожного борця за справедливість. У хід пішли "пересувні крематорії" для зрадників, до яких часто автоматично і помилково записують усе місцеве населення окупованих територій Луганщини та Донеччини, а також — "бляді", "сепарські підстилки" та інші обсценні формулювання, які часом фігурують і у віршах самої Заславської.

Була задіяна мова ненависті, мова ворожнечі. Тобто Заславска і коментатори, які вважають себе патріотами України, насправді опинилися на одному вербальному рівні.

А тепер намалюю трикутник. Він чимось схожий на любовний, але все ж це трикутник ворожнечі. Три сторони: українська патріотична сторона, російська агресія та колаборанти, що підтримали агресора.

Ця модель однакова для кожної війни — ми-патріоти, ворог, який на нас напав, та ми-зрадники.

І виміряти, яка ж зі сторін цього трикутника більша (у відсотках), неможливо, а тому краще і не братися за це, хоч усім і дуже цікаво. Утім, можливо зрозуміти, що так чи так сторони цього трикутника взаємодіють у кутах, больових точках. Там, де сходяться українська сторона і російська агресія — наразі діалог навіть уявити неможливо, хіба автоматний.

І дійсно, Жадан же не запросив на цю дискусію, приміром, російського письменника, автора славнозвісного "Письма товарищу Сталину" Захара Прілєпіна, який на стороні ворога в усіх сенсах.

А от між патріотами і зрадниками з’ясування стосунків виглядає більш можливим. Аби розібратися в причинах зради, спробувати когось навернути на свій бік (щоб потім не дорікати собі, що не спробував усе можливе), вислухати аргументи і засумніватися у своїй "правді", і навіть просто поміркувати, як можливо далі співіснувати.

І зрештою, треба ж якось зрозуміти, яким є механізм зради, чи ця позиція чесна, чи кон’юктурна. І дізнатися, хто стає зрадником.

Тож у теорії запрошення Заславської, а не Прілєпіна є менш болючим експериментом.  Судячи із блогу авторки, до неї були гострі запитання, судячи із відеоблогу "Правого сектора", були й запитання від цієї організації. Утім, вернулася вона до себе в Луганськ ціла і неушкоджена. І це теж добре для нас усіх.

Тому цей приїзд сепаратистки до Харкова насправді розповів не нам про неї, а нам про нас самих як громадян та людей не без гріха.

Окрім того, ця перша спроба пошуку діалогу, це сліпе намацування важелів впливу на смисли не лише тут, у тилу, а й там, в окупації, викликала купу запитань, часом занадто емоційних.

Це випробування для нас — не перетворити всі свої почуття на одне — ненависть. Не перетворити свої мови — українську, російську, кримськотатарску… продовжуйте — на одну єдину мову, мову ненависті. І в кожного з нас багато особистих причин скотитися в цю ненависть, але, можливо, у нас є й сили залишити собі цю різноманітність почуттів і мов.

І так, на жаль, життя — це не фейсбук, де можна розфрендити всіх ворогів і вибудувати стерильне суспільство з друзів і згідних. Де можна дорікати друзям, що не розфрендили наших ворогів.

Ні, життя набагато складніше, і не завжди в ньому працює і доречна педагогічна метода. Саме тому Жадан публічно підтвердив, що запрошення Заславської — це не помилка.

***

Любов Якимчук – українська письменниця та журналістка. Народилася 1985 року в місті Первомайськ Луганської області. Авторка поетичних книжок ", як МОДА" і "Абрикоси Донбасу". Через війну на сході України в лютому 2015 року батьки і бабуся Якимчук були вимушені залишити Первомайськ і переїхати на Полтавщину.

powered by lun.ua