Ми дійсно визнаємо право погромників визначати політику українських музеїв?

Робота Давида Чичкана "Делегування влади" – одна з двох, які мали представляти сьогоднішню цензуру в контексті історичної наступності на виставці "Свято скасовано!", що в рамках Київської Бієнале проходить зараз в літературному музеї-квартирі Павла Тичини у Києві.

Іншу роботу – роботу Володимира Кузнецова "Страшний суд" – в 2013 році було замальовано перед відкриттям виставки минулою директоркою музейного комплексу Мистецький Арсенал, Наталією Заболотною.

Цей випадок – через свою класичну у сенсі цензури біографію – має бути розглянутий у зв'язку зі статтею 309 Цивільного кодексу України та статтею 45-1 закону "Про інформацію".

Робота ж Давида Чичкана, разом з усією його виставкою "Втрачена можливість", спочатку стала об’єктом переслідувань і погроз, а потім була фізично знищена невеликою групою осіб, що ідентифікують себе з ультра-правою ідеологією.

Робота Давида Чичкана "Делегування влади"

Після погрому виставка відкрилася повторно.

Очевидно, що крім факту цензури, що імітувала сценарій радянських спланованих акцій "обуреної громадськості", тут наявний додатковий зміст: погрози, шантаж, спроби через насильство вплинути на публічний простір і його політику, залякування, використання зброї, нанесення морального, фізичного, матеріального збитків.

У той час, як робота Володимира Кузнецова, що стала приводом і змістотворним центром для численних дискусій, у формі розширеної документації незабаром буде виставлена в Національному художньому музеї України і передана йому в дар, робота Давида Чичкана перед нашими очіма стає ізгоєм, від якого перед відкриттям виставки відмовляється музей Тичини "з міркувань безпеки".

Хоч цього разу ніяких погроз ані у бік організаторів та кураторів виставки, ані на адресу музею не звучало, музей порахував за можливе і навіть необхідне, знехтувати рішенням запрошених кураторів і виключити цю роботу з виставки і тим порушити її цілісність.

Музей порахував за можливе і навіть необхідне, знехтувати рішенням запрошених кураторів і виключити цю роботу з виставки і тим порушити її цілісність

Немов робота, а не ті, хто, переступаючи Цивільний та Кримінальний кодекси, знищують роботу художника – несе відповідальність за те, що трапилося.

Сама подія, кримінальні дії щодо інституції і роботи, виноситься за рамки обговорення, не про неї пишуть журналісти в першу чергу – а про те, "правильно чи ні чинить музей, відгороджуючи себе від можливої небезпеки".

У подібній оптиці "небезпека" позбавляється конкретики і суб'єктності, вона стає чимось об'єктивним, на зразок стихійного лиха, що гідне наздогнати кожного, хто посміє доторкнутись до даної роботи цього художника.

Немає ніяких маргінальних, озброєних організацій, що сповідують ультра-праві погляди, ксенофобію, вульгарний консервативний фундаменталізм, і, мабуть, вирішили, що вони можуть дозволити собі знищувати свободу слова, право на дискусію і демократію в країні, патріотами якої вони себе називають.

[L]Проте є куратори і художник, які не подбали про безпеку музею; зважилися музею, який відвідують діти, запропонувати роботу, разом з якою приходять подібні загрози для безпеки.

Ніби за безпекою виставкових майданчиків і музеїв в Україні не має слідкувати держава, ніби вона за мовчазної згоди суспільства самоусунулася і надала натомість право на насильство невеликим групам озброєних правих.

Головними винними в такому випадку виявляються куратори і сам художник. А лінію поведінки задає не законодавство, а кілька злочинців, які вчинили погром виставки.

Відмова від експонування цієї роботи означає, що ми визнаємо право декількох погромників визначати нашу публічну політику, наш публічний простір, політику українських музеїв, інституцій та кураторських колективів.

Така поступка ображає не тільки здоровий глузд, концепцію музею як культурної інституції, але й ідею суспільства, що підкоряється верховенству права, а не спорадичним сплескам дрібного насильства.

Євгенія Бєлорусець, співкураторка виставки "Свято скасовно!", спеціально для УП.Життя