Хто вона – бабця Оксана, чиє панно прикрашає станцію Хрещатик

Щоразу, як мій молодший син Степан їде через станцію метро Хрещатик, він обов’язково голосно сповіщає всім перехожим, дивлячись на панно з квітами: "А це робота моєї бабусі!".

Фото: Українська правда - Київ

Я починаю його зупиняти, мовляв, не зручно, не культурно, не кричи. Аж раптом подумала – а дійсно, хто з цих людей замислювався колись, хто автор цих прекрасних панно, як вони створювались?

Мало хто знає, що ці панно колись давно виконала моя бабуся – Грудзинська Оксана Аркадіївна. І вона живе у Києві, їй 94 роки.

Фото: Сергій Мольченко

Її творче життя цікаве та насичене. А історія створення панно починалася у далекому 1947 році.

Народилася бабуся у Москві. Її батько, Грудзинський Аркадій Іванович, народився та виріс у Києві. Після закінчення гімназії вступив до Політехнічного інституту.

Маючи музичну освіту, очолив студентський хор. А от вищу освіту довелося здобувати у Москві. Він вирішив стати архітектором, хоча був і художником, і музикантом.

До сих пір пам’ятаю, як він грав "Місячну сонату" Бетховена (до речі, дома у нас стояло піаніно, яке він зібрав власноруч – старовинне, з отворами для свічок)!

Не часто цю річ ще хто-небудь грає так проникливо. Під час навчання йому довелося спілкуватись з цікавими та відомими людьми. Наприклад, з майбутнім поетом Володимиром Маяковським, або з письменником Костянтином Паустовським.

Фото: Wikimapia

Після навчання так і залишився у Москві. Там зустрів і свою дружину, Ольгу Сергіївну, молодшу на 18 років. Вона працювала коректором, а згодом і редактором у видавництві.

Через деякий час у них народилася моя бабуся, а через 6 років її брат. Дитинство та юність бабусі здебільшого минули у Москві.

Вона пригадує, що до Києва приїжджали лише раз, в гості до родичів. Не встигла бабуся закінчити школу, як почалася війна.

Родину евакуювали до Самарканда, тому що евакуювали художній інститут (тоді ще училище), в якому викладав прадід.

Жили скрутно, як і вся країна. Харчів не вистачало. Щоб зрідка з’їсти м’ясо, купували черепах, яких ловили місцеві у степах, неподалік Самарканду.

Як могли, допомагали і хазяї, у яких жила родина. Хоча і самим було непереливки. Усі перехворіли на малярію.

Але Самарканд відомий своїми старовинними розписними на стінах будівель палаців та мінаретів. Вони дуже подобались бабусі. Вона почала малювати їх та вигадувати свої. Це помітили викладачі інституту.

Роботи мисткині надані її онукою

Так бабусю зарахували на перший курс. Закінчувала навчання, повернувшись до Москви. Серед її викладачів були відомі художники Олександр Дейнека та Роберт Фальк.

По поверненню в Москву родина дізналася, що їхню квартиру віддали іншим людям. Довелося тимчасово жити у родичів в однокімнатному невеличкому будиночку.

У 1945 році Аркадію Івановичу запропонували роботу у Києві від Академії архітектури. Треба було відбудовувати зруйноване війною місто, потрібні були спеціалісти.

Прадід радо погодився, адже Київ – його рідне місто! Бабуся залишилася в Москві до 1947 року, щоб закінчити інститут.

Батько писав їй, що їм надали житло на Софіївському подвір’ї у Братському корпусі. А у тому ж дворі, писав він, розташовується керамічна майстерня, де працюють дуже гарні люди.

Тому по приїзді до Києва бабуся вже мала роботу. Керівником майстерні була Ніна Іванівна Федорова. Вона познайомила бабусю з українськими орнаментами.

Бабуся згадує, як раніше всі проекти треба було узгоджувати з Москвою, бо в часи СРСР там розміщувались всі керівні інстанції. Дуже часто їй доводилося чути про ескізи до своїх робот, що вони занадто українські.

В 1949 році вирішили, що Києву потрібне метро. Академії архітектури замовили проект. Майстерня, де працювала бабуся, підпорядковувалась цій організації.

Так бабусі пощастило приймати участь у створенні декоративного рішення інтер’єрів станцій Хрещатик, Дарниця, Лівобережна та Гідропарк.

Грудзинська Оксана за роботою (зліва)

Працювала вона не сама, а у складі художньої групи. Але саме вона створила і власноруч виготовила 16 плиток, з яких зробили форми, а згодом склали панно з квітами.

Цікава історія і з оформленням вестибюлю станції. До відкриття лишалось кілька місяців, а ідей щодо інтер’єру вестибюлю не було.

Не було і часу створювати ескіз. Тому вийшов наказ: вигадати з кольорової плитки декор стіни, швидко та красиво. Бабуся стояла внизу та керувала будівельниками, плитку якого кольору і де покласти. Можна сказати, що цей інтер’єр вестибюлю – повна імпровізація.

Далі було чимало замовлень не тільки в Україні, але і по всьому СРСР. Але Хрещатик – це візитівка не тільки Києва, але й бабусиної творчості. Хоча вона дуже не любить, коли так кажуть.

Вона перейшла на роботу до Художнього комбінату і до нової майстерні у напівпідвальному приміщенні по вулиці Філатова.

Грудзинська Оксана (крайня справа)

Там панувала творча атмосфера, працювало багато талановитих та відомих художників. Ми з сестрою теж часто бували там. Нам дуже подобалось у майстерні-підвалі. Там творили Олександр Міловзоров, Леонід Богинський, Михайло Головко та багато інших.

Ну, а після трудового дня сідали вечеряти. М’ясо запікали прямо у керамічній печі. Виходило неймовірно смачно! А поверхом вище була майстерня, де працював мій дід. Він був художником-оформлювачем та живописцем.

А ще ми пам’ятаємо автобусні зупинки, які прикрашали мозаїкою. У оформленні кількох таких зупинок брала участь і наша бабуся.

Разом з товаришами вони приїжджали на 2 дні і повністю оформлювали одну зупинку. Всього їх було п’ятеро.

Щоб не шукати житло влітку, брали з собою палатку. Коли темніло, запалювали багаття та сідали навколо вечеряти. Доробили одну зупинку – і додому.

Були замовлення навіть з Казахстану! Скільки магазинів, їдальнь, будинків мистецтв та навчальних закладів прикрашали роботи бабусі!

На жаль, деякі з них знищили – настали нові часи і поняття про красу змінилися.

Фото: archive.li

Цікаво слухати розповіді бабусі про те, яким був Київ колись. Наприклад, по нашій вулиці, яка виходить на бульвар Дружби народів, вони каталися на санчатах, не боючись потрапити під машину.

Зараз бабусі – 94 роки. Вона не звикла сидіти без діла. Викладала у Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва ім. Бойчука аж до 86 років. Досі любить туди приходити, спілкуватися з викладачами, дивитися на роботи студентів та давати їм творчі поради.

Вдома ми любимо збиратися після роботи за вечерею, яку дбайливо готує бабуся.

Та й сама баба Оксана, як ми її називаємо, любить, коли є гості. Останнім часом у неї з’явилося нове хобі – в’язання. З кольорових ниток вона плете шалі, жилети та серветки.

Ретельно підбирає колір за кольором, часто дивуючись, які нові цікаві поєднання утворюються. Ми всі – її діти на онуки - пишаємося нею. Це справжній митець та ціла епоха.