Потрапили в інтернат. Три дитячі життя, які могли скластися інакше

5134
2 травня 2018

В українських інтернатах зараз живе та навчається близько 100 тисяч дітей.

Абсолютна більшість з них мають своїх рідних батьків, які з різних причин вирішили віддати дитину до інтернату.

Комусь просто не вистачає грошей прогодувати та одягнути дитину, хтось не може позбутися алко- чи наркозалежності, а хтось не може самостійно впоратися з дитиною, бо у неї інвалідність.

Реформа інтернатних закладів для дітей, яка розпочалась в Україні влітку минулого року, має на меті допомогти сім'ям у кризі, щоб дитина могла жити з рідними мамою й татом.

Звучить гарно, але доволі абстрактно.

Хоча за кожним словом "послуга" для сім'ї та дитини ховаються великі шматки роботи багатьох спеціалістів.

Нас часто запитують: "А що з дітьми з інвалідністю? Як їм допомагати, аби вони не були в інтернатах?"

Ось три реальні історії дітей, які опинились в інтернатних закладах. Найдраматичніше, що цим потраплянням таки можна було запобігти.

Гліб. Потребуючи друзів та догляду

Одинадцятирічний киянин Гліб (тут і далі імена дітей змінені з етичних міркувань авт.) народився у сім’ї спортсменки та військовослужбовця.

У хлопця виявився дитячий церебральний параліч, є проблеми з нервовою системою (епілептичні напади), але інтелект збережений.

Після народження Гліба життя родини кардинально змінилось – мама вимушено покинула спорт, тато працював на кількох роботах і хоча би в один з вихідних додатково підробляв.

Хлопчик не здатен самостійно пересуватися, тому потребує постійної присутності та допомоги батьків.

Одна з найбільших проблем, з якою зіштовхнулись батьки, – відсутність належного транспорту для щоденного перевезення Гліба на заняття до школи через все місто та до реабілітаційного центру.

Батьки багато років поспіль витрачали значні кошти на операції, оплату рахунків за реабілітацію сина, транспорт тощо.

Але Гліб потребує цілодобового догляду. У батьків не було можливості хоча б трішки перепочити і побути на самоті. З часом таке психологічне виснаження і соціальна напруга призвели до вигорання і розриву сімейний стосунків між батьками.

Кілька років мама з татом возили сина до інклюзивної школи. Та через відсутність послуги персонального асистента для дітей з такими особливостями, Гліба перевели на індивідуальну форму навчання.

Це призвело до психологічних проблем у хлопця через соціальну ізоляцію. За порадою вчителів, батьки перевели Гліба для навчання і проживання в спеціальну школу-інтернат для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами, що за 133 км від дому.

Батьки намагаються кожні вихідні приїздити до нього, щоб проводити час разом.

Життя Гліба та його батьків могло б скластися зовсім інакше, якби у хлопця був персональний асистент для супроводу.

Тоді він міг би вчитися у звичайній школі, а мама – мати час на роботу і заробляння грошей.

Якби соціальна служба вчасно виявила і забезпечила супровід цієї сім’ї, вона могла б забезпечити щоденне перевезення дитини в школу, на реабілітацію і повернення додому.

Батьки могли перепочити від цілодобового догляду за дитиною з інвалідністю, отримали б "ковток" додаткових сил та змогли зберегти сім'ю.

Вони не були б змушені віддати дитину до спеціалізованого інтернату, де син може отримувати необхідні послуги.

Мовою експертного середовища, цій сім'ї не надали послуги денного догляду, реабілітації, соціального супроводу сім'ї та послуги батьківського перепочинку. Деякі з них вже є в Україні хоч і в недостатній кількості, а деякі ще потрібно створити. Це теж має бути зроблено в рамках реформи.

Святослав. Мріючи про п'ятницю

Святослав – єдина дитина в сім’ї. Він скромний і симпатичний хлопчак, який любить допомагати усім в школі-інтернаті для дітей з розумовою відсталістю.

Саме там він зараз закінчує 9-ий клас. У хлопця – затримка психофізичного розвитку. Тато Святослава одразу після народження сина відмовився від батьківства – він навіть не вписаний у свідоцтво про народження.

У мами – легка розумова відсталість та брак грошей, щоб прогодувати сина. А ще – бажання влаштувати власне життя.

Якийсь час мама жила на виплату допомоги на дитину одиноким матерям, але зрештою вирішила віддати дитину до інтернату.

П’ять днів на тиждень Святослав вчиться і живе в інтернаті і… чекає п'ятниці. Це – найрадісніший для нього день. Хлопцю дають продуктовий пакет (який перед цим складають кухар з вихователем, аби парубок не був голодний на вихідні), Святослав сідає на міський тролейбус та проїжджає п’ять зупинок від школи, щоб зустрітися і провести його найулюбленіший час поряд з мамою.

Святослав мріє після закінчення 9 класу перейти вчитись в Київське регіональне вище професійне училище будівництва, щоб здобути професію "Флорист, квітникар, озеленювач".

Життя Святослава могло скластися зовсім інакше. Якби за його мамою закріпили соціального працівника, який би супроводжував її в період пошуку роботи, соцслужби допомогли їй набути батьківських компетенцій, порадили долучитися до групи взаємопідтримки чи батьківської організації, вона могла б сама піклуватися про свого сина.

А він жив би вдома, міг навчатися у звичайній школі (якби була розвинута інклюзивна освіта) і був більш готовий до самостійного життя після її закінчення.

Мовою експертного середовища, такі послуги називаються "соціальний супровід сім'ї у складних життєвих обставинах".

Наразі в Україні є гостра потреба у ще 18 тисячах спеціалістів, які могли б допомагати таким сім'ям. Такі спеціалісти мають з'явитися у рамках реформи.

Дмитро. Потребуючи інклюзії

Дмитро родом з Київської області. Він – старша дитина в сім'ї, має інтелектуальні та поведінкові порушення. Але в його рідному місті немає спеціалістів, які могли б з ним займатися, немає інклюзивної школи, немає необхідної реабілітації.

Тато був змушений змінити роботу і тепер працює в столиці. Мама доглядає молодшого братика. Через усі ці фактори, батьки були змушені віддати свою старшу дитину до інтернату за 80 кілометрів від рідного дому.

Життя Дмитра теж могло скластися інакше. Якби в його місті був інклюзивний клас, а в Дмитра була б індивідуальна програма розвитку, якби були відповідні спеціалісти для роботи з ним, дитина жила б вдома з сім'єю, а не в інтернаті.

***

Усі послуги, про які тут згадано, мають з'явитися чи розвинутися внаслідок згаданої реформи деінституціалізації (ДІ).

Цей процес тривалий, але він вже розпочався. Регіони якраз оцінюють свою територію, аби зрозуміти, яких саме послуг не вистачає.

Як тільки цей аналіз буде проведено, протягом наступних років будуть створюватися і розвиватися попередньо заплановані освітні, соціальні, реабілітаційні послуги для сімей і дітей громадах.

Потреба в інтернатах (які допомагають дітям з інвалідністю, бо більше ніхто цим не займається) просто відпаде.

А це означає, що діти будуть жити в сім’ях, а не інституціях, які в цивілізованому світі визнані місцями несвободи.

Сергій Кур'янов, спеціаліст з питань соціальних послуг Національного офісу з деінституціалізації при Уповноваженому Президента України з прав дитини (проект EDGE), спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua