Дню захисту дитини присвячується

Вагітність – чудовий час для батьків, щоб зрозуміти, що їхнє життя змінюється, що через 9 місяців вас стане більше.

Тому під час вагітності важливо отримувати лише позитивні емоції й ніщо не має засмучувати майбутніх батьків.

Тож ми спокійно раділи нашому маленькому щастю й чекали майбутньої зустрічі.

На 13-ому тижні вагітності мені запропонували пройти перший скринінг – дослідження, що може виявити різні патології плоду.

Я не медик і не дуже добре розуміла, що це добровільна процедура. Не знала про її наслідки.

Підписала згоду та взяла з собою на УЗД чоловіка.

Для мене це була ще одна можливість побачити дитинку з монітору та познайомити її з чоловіком.

УЗД показало нам маленьку людинку з ручками, ніжками, яка спокійно росла й розвивалася. Усмішка не сходила з наших облич.

І тут лікар ультразвукової діагностики з холодним виразом обличчя опустив нас з небес на землю.

Мовляв, програма розрахувала високий ризик народження дитини із синдромом Дауна – 1 до 28.

Ми з чоловіком переглянулися і сказали, що це ж, напевно, не так погано, якщо тільки кожна 28 жінка з подібними характеристиками та результатами дослідження народжує таку дитину.

Але лікар почав переконувати, що ми не зрозуміли, подібні ризики розраховуються в тисячах, а у нас співвідношення навіть не у сотнях, мов це дуже високий ризик.

Тому він рекомендував прийти до нього та зробити амніоцентез. Це процедура дослідження навколоплідної рідини, яка дозволяє підтвердити або спростувати з 99,9% вірогідністю ризики хромосомних аномалій, в тому числі синдрому Дауна.

Лікар пояснив, що через шкіру передньої стінки живота і передню стінку матки тонкою голкою відбирають навколоплідну рідину для дослідження.

Медик запевнив, що на стан дитини ця процедура не впливає, ризики переривання вагітності через неї незначні, тому він нас чекає на 17-18 тижні вагітності.

Ми з чоловіком запитали, а що буде, якщо ризик підтвердиться? Що планують лікарі? Чи лікується синдром Дауна внітріутробно?

Нам відповіли: тоді вам запропонують зробити аборт за медичними показниками на 20-ому тижні вагітності (бо результати амніоцентезу будуть тільки тоді), а ви вже вирішите.

Пам’ятаю, як у мене потекли сльози.

Лікар навіть не сказав ніяких слів підтримки, не заспокоював. Так просто і спокійно.

Я не перша і не остання вагітна, яка чує подібні слова і плаче прямо в кабінеті УЗД.

Далі мене чекала безсонна ніч – я плакала і паралельна шукала в мережі інформацію про розрахунки ймовірних хромосомних аномалій, негативні наслідки амніоцентезу і досвід батьків, що виховують особливих діток.

Найбільше мене цікавила не медична інформація, а реальні історії жінок, що переживали подібні емоції під час вагітності, про те, які рішення вони приймали, та чи підтвердилися подібні ризики у їхніх випадках.

Інформації було не так багато. Саме тоді вирішила, що після народження дитини обов’язково напишу про свою історію.

Може, комусь вона знадобиться, може, когось заспокоїть. А, може, комусь допоможе прийняти правильне рішення.

Щоб заспокоїтися, мені знадобився майже тиждень. Багато в чому мені допоміг чоловік.

Ми відмовилися від амніоцентезу, вирішили не руйнувати медичними втручаннями "будиночок", в якому живе наша дитинка.

Впродовж тижня ми серйозно обмірковували можливу альтернативу амніоцентезу – здачу крові вагітної, яку скеровують для проведення спеціального аналізу у США (у нас його не роблять).

Недешева процедура, яка займає приблизно 2 тижні для отримання результатів.

Коли ми вже були готові зробити цей аналіз, зрозуміли, що нас не цікавлять його результати.

Нам була не потрібна інформація, чи підтвердиться розрахований ризик народження дитини із синдромом Дауна чи ні.

Ми знали, що в будь-якому разі народжуватимемо цю дитинку.

Ми вірили, що не нам вирішувати, хто має народитися, а хто ні.

Вірили, що нас обрала дитина, яка принесе нам щастя, і що б не сталося, ми будемо її любити.

Тоді я підписала офіційну відмову і від амніоцентезу, і від аналізу крові, і від призначеної консультації генетика.

Більше не ходила до того лікаря на жодне з УЗД.

Хотіла, щоб лікар, з яким я спілкуюся, був більш чуйним і розумів, що вагітність – особливий період.

Тоді жінці потрібна підтримка й вміння розділити з нею позитивні емоції.

Лікарі, які на моє прохання роздрукувати "фото дитини" з УЗД, сухо зауважують, що це не фото, а знімок екрану, мені точно не потрібні.

Для вагітної – це перше фото її дуже очікуваної дитини, і лікар має це розуміти.

Я б хотіла, щоб перед скринінгом всі лікарі повідомляли пацієнтам, для чого він, що буде далі у разі розрахунку високого ризику народження дитини з хромосомними аномаліями, і що буде у разі підтвердження ризику.

Не всім потрібна ця інформація.

Право вагітної на інформацію – це не тільки право знати певні дані, але й право НЕ знати їх, якщо вагітна не хоче.

Як тільки ми зрозуміли, що не хочемо знати, чи підтвердиться розрахований ризик, чи ні, нам стало спокійно.

І ми почали знову щасливо жити й чекати на зустріч із нашим ангелочком.

"Будиночок" дитини залишився цілим, без жодних втручань. Всі мої подальші аналізи, УЗД й спостереження стану говорили, що дитині затишно і вона почувається добре.

9 травня ми зустрілися з нашою маленькою дівчинкою, здоровенькою, а ймовірні "високі" ризики не підтвердилися.

Її життя в цьому світі тільки починається.

Напевно, нас чекатимуть ще багато викликів, але перший ми подолали.

Нехай всі дітки будуть здоровими! Свідомих нам рішень!

Вікторія Пташник, народна депутатка, для УП.Життя

Титульне фото: SIphotography/Depositphotos