Любовні романи

3670
15 червня 2018

Часом – та навіть дуже часто – мені соромно бути людиною.

Лиш тепер я знайшла в собі сили подивитися документальний фільм "Страждання в діярбакірській в’язниці № 5".

Один із в’язнів сказав: "Вони знищили нашу ідентичність, особистість та індивідуальність".

Один із тих, хто вижив. Що значить "вижити"?

Багато років тому (хоч не надто вже й давно) ті, кому пощастило пройти нацистські концтабори й вижити, мимохіть передали примару цього минулого новому поколінню; у Туреччині (здебільшого у східних її регіонах) жінки, чоловіки й діти, спраглі життя, далі несуть усі болі й жалі за собою.

Паша, який після військового перевороту 1980 року проголосив себе головнокомандувачем, керівником країни та законотворцем, анулював усі громадянські свободи й своєю смертю зробив народу незабутню послугу.

В одній з телепрограм він похвалився, що через значне зростання кількості затриманих довелося переобладнати відділки поліції на тюрми й віддати наказ про негайне будівництво в Діярбакірі нової в’язниці.

Як міг цей "турецький титан", котрий наказав звести катівню, де було знищено тисячі людських життів, життів жінок і дітей, життів усіх іще не народжених, скулених у материнських утробах, мов у чотирьох стінах, і життів дорослих чоловіків – як він міг щоночі спокійно засинати, наче розпорядився відкрити школу, лікарню чи будинок для літніх людей?

Як останнім часом могли безтурботно засинати "журналісти" мейнстримних медіа, таких облудних, що й Орвелл позаздрив би? Це запитання дуже схоже на попередні.

Новинарі, які кожної нової річниці перевороту 1980 року кричать "Ганьба!", не бачать проблеми в тому, що своїми вчинками бурхливо підтримують протиправні взяття під варту, суди над затриманими, хвилі звільнень держслужбовців, академіків, суддів, прокурорів і вчителів, конфіскацію закордонних паспортів, коли заманеться, і ув’язнення журналістів, яких під час "спроби перевороту" 2016 року було вшестеро більше, ніж після 12 жовтня 1980-го.

Такі тут порядки – правами людини в Туреччині крутять, як кому заманеться.

На засіданні Інспекційної комісії у справі діярбакірської в’язниці № 5 депутат, який відбув там суворе ув’язнення, озвучував "спогади" про ті часи, не витримав, заплакав і сказав, мовляв, ось як воно – бути людиною. От стільки болю можна винести з тих днів у сучасність.

Візьмімо, до прикладу, "купіль", що має всі шанси потрапити в десятку найжорстокіших знарядь, після катування якими людина божеволіє.

Начальник питає нового в’язня: "Хочеш скупатися?".

Купіль, про яку йому йдеться – це ванна з людськими екскрементами. Хочеш чи ні – зануришся. З головою. На кілька годин.

Митися заборонено, а справжньої купелі чекати ще півтора року!

Днями носиш на собі рештки екскрементів і цей запах… Дехто тут "повісився", декому "стало серце", декотрі "померли внаслідок голодування на знак протесту"…

Наглядачі й начальники завжди невинні. Не мали й дрібки жалю ні до тринадцятирічної дівчини, ні до сімдесятилітнього старця, вибралися з цього пекла живими й подерлися нагору політичною драбиною.

А ми знай сподіваємося, що вдасться відвернути нове насильство й уберегти життя бодай дрібці людей.

Намагаємося з цього тішитися. Право потрібне завжди й кожному.

Намагаємося тішитися, хоча вже два роки в нашій чудовій країні, справді надзвичайно влаштованій, відбуваються дивні речі.

"Його часто немає вдома, він займається спортом у парку", – каже вагітна жінка, бо щоби чоловік, який її б’є, потрапив за ґрати, в нього повинно бути принаймні дві судимості за злочини, пов’язані з сексуальним насильством.

Замість дискутувати, як зробити так, щоби дівчата не ставали жертвами сімейного насильства й могли незалежно та щасливо жити, ми дискутуємо на тему, чи може неповнолітня дівчина вийти заміж, і забороняємо Марш рівності за права ЛГБТ-спільноти, наче це вирішить усі проблеми.

Ми ув’язнюємо вже не лише тих, хто протестує проти судових рішень, а і їхніх адвокатів.

Жменька журналістів, яка шукає справжніх новин, а не друкує заздалегідь наготовану інформацію, стоїть за ними в черзі – якщо, звісно, не сидить ув’язнена в чотирьох стінах.

Можновладців слід шанувати.

Їхньому творчому підходу до мови багато хто з письменників міг би позаздрити.

Вони – нацисти, які відправляють у газові камери циган, людей з інвалідністю чи гомосексуалів, бо ті недостатньо світловолосі, блакитноокі, здорові чи гетеросексуальні.

На завойованих землях вони беруться за військовополонених і тих, чия віра або щось іще їм не до душі, або влаштовують "купіль" натовпам невинних, яких уважають комуністами, хоч ті ними й не є.

А від очільників перевороту 1980 року чуємо, що "зводяться справді сучасні в’язниці, де буде все — і кіно, й лазні. Чи є тут такі, хто хоче, аби їх імена були серед тих, хто побував у цих в’язницях?". Звісно, в невмілого руки не болять. Arbeit macht frei.

Ми не навчилися жити на цій планеті без війн, любити тварин, не завдаючи їм шкоди, й думати про довкілля, однак тисячоліттями успішно освоюємо навички ламання людської гідності.

Відокремити групу людей від світу, закрити її в гетта чи табори, ув’язнити, роздягнути догола, постригти, вдягти в роби, зґвалтувати їм тіло й душу, заморити голодом, змусити до принизливої роботи й пронумерувати.

Колючий дріт один на всіх. А ще хочеться думати, що історія чогось вчить.

За мить я витру сльози й поїду забирати доньку зі школи.

У новій батьківщині я їжджу по неї велосипедом. Усі тут скаржаться лиш на одне – погоду. Вечірні новини тривають десять хвилин.

У твіттері ніхто нікого не лає за те, що співрозмовник вірменин чи алевіт.

Ніхто нікому не погрожує дати по голові чи знищити. Усі дивляться на себе.

Я вже майже забула це відчуття "безконфліктності". Чого боятися – скажу прямо: відчуття спокою.

Мене питають: не сумуєш за Туреччиною? Сумую. Дуже сумую.

Кажу, що рідна мова для мене, на диво, символізує батьківщину, й водночас соромлюся сказаного.

Думаю про молодих курдів, які стали жертвами неуявного насильства, оскільки не могли вивчити 50 воєнних маршів, бо не знали ані слова турецькою.

Або про матерів із вимащеними хною руками, які лиш плачуть, вдивляючись у висхле обличчя ув’язненої молоденької доньки, бо не знають ані слова турецькою, а протягом цих коротеньких відвідин дозволено спілкуватися лише нею.

Армійські кирзаки, які ми собі самі пошили, часом такі тверді й жорсткі, що годі збагнути. Мені знову соромно. І знову.

Дивна істота – людина!

Я знову помічаю доньку. Вона весело виходить із класу. Хмари зненацька розвіюються.

Зараз мене непокоїть лиш одне: вона може бути трошки засмучена, бо не знала відповіді на вчителеве запитання чи гралася на перерві з Майєю, а не з Юлією. Саме зараз у Ємені, який перетворився на шахівницю для світових наддержав і наддержавок, які чемно заплющують очі, може в обіймах своєї охлялої матері помирати від холери чи голоду мала дитина.

Саме зараз сирійську "біженку" з дитиною на руках, якій не гарантували належної міжнародної безпеки, відібравши право на життя, можуть висилати з якоїсь "цивілізованої" європейської країни назад на смерть.

Саме зараз за колючий дріт, якого світові досі мало, може потрапити журналіст із моєї країни, який створив новину, нелюбу можновладцям, хоч його й обрано депутатом, чи академік, який виступив проти призначення нового декана, а тепер через кілька місяців подивиться в очі судді.

Мене питають: книжка, над якою ти зараз працюєш, схожа на попередню, чи, може, ти взялася за якусь легшу тему? Страшенно хочеться бути авторкою самих лиш любовних романів. Може, колись потім.

Цілер Ільхан, прозаїчка, есеїстка, головна редакторка турецької версії журналу "Condé Nast Traveller".

Переклад Олександра Стукала

Цей есей опубліковано з нагоди Місяця Авторських читань – найбільшого міжнародного літературного фестивалю Центральної Європи, який цьогоріч пройде в Україні вчетверте.

У Брні, Вроцлаві, Остраві, Кошице і Львові щодня протягом липня відбуватимуться нон-стоп читання.

Титульне фото: Jannystockphoto/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті