Чому дітей цькують і принижують в українських школах

4320
14 вересня 2018

Щороку дві третини – 67% – українських дітей стають жертвами цькувань, кривдниками або свідками.

Україна входить в десятку європейських країн за рівнем поширеності булінгу серед 11-15 річних школярів.

Що з нашими дітьми не так? Чому вони стали таким жорстокими і байдужими? А головне, що з тим робити? Як попередити засилля жорстокості серед дітей та підлітків? Як захистити жертв та покарати кривдників?

Ці питання лунають мало не щодня з усіх куточків України. Але простих відповідей немає. Тут не насваришся на діток пальчиком і суворо не скажеш "так більше не роби".  Бо винні насправді не діти, а дорослі. Не тільки з точки зору совісті, а й закону.

Ми, батьки, намагаємося дати дітям достаток, житло, освіту, але дуже часто забуваємо про їхню душу. Про їхнє виховання та нашу участь у ньому.

Батьки вважають, що цими проблемами має займатися школа, вчителі переконані, що це сфера відповідальності батьків. А тим часом наші діти черпають життєві пріоритети з Інтернету, поганих прикладів дорослих.

Перевантажені інформацією під час навчання і поза ним, вони не сприймають наші формалізовані настанови про добрі чи злі вчинки, про відповідальність за наслідки своїх дій.

Тотальна байдужість в умовах ситуації, яка пущена на самотік.

Батьки часто не цікавляться ситуаціями з життя власних дітей, думають, "що діти самі розберуться".

Тим часом ситуація із звичайних кпинів невпинно переростає в тотальне психологічне насильство над дитиною. А потім і в фізичне.

І тільки тоді, коли відео таких інцидентів викладають у мережу, всі починають обурюватися, обзивати дітей "тваринами" та кричати "як такі виродки можуть стояти і на все це спокійно дивитися?", "їх треба посадити" і так далі.

І що ж змінювалось після такого обурення?

А нічого! Бо покричали і забули. Сховались за комфортною ширмою байдужості. Звідки не видно зламаних дитячих доль.

Головне ж, щоб діти не навантажували своїми проблемами батьків і не псували школі репутацію. Скажіть чесно, хіба почасти буває не так?

Ми ж навіть адекватної офіційної статистики не маємо. Бо діти часто бояться звертатися за допомогою, навіть до батьків. Не те, що до психологів, соцслужб чи поліції.

Минулого року в українських школах зафіксували близько 109 тис. звернень до психологів через цькування.

На скільки в реальності ця цифра більша? В десятки, сотні разів?

Бо ж булінг, іншими словами цькування, приниження, залякування – це не тільки синці та відео бійок. Це психологічне насильство, соціальне залякування, ізоляція в колі спілкування своїх однолітків, цькування в соціальних мережах.

Проблема многогранна. Але закривати на це очі не можна. Не можна байдуже спостерігати, як ми втрачаємо дітей.  

Саме тому Міністерство юстиції в межах проекту "Я маю право!" розпочало інформаційну кампанію #СтопБулінг для дітей та їхніх батьків.

Спільно з  Національною поліцією, соціальними службами, правозахисними організаціями ми проводимо низку правопросвітницьких заходів, пояснюємо дітям та дорослим як запобігти булінгу, як його виявити, куди звертатися за допомогою.

Ми налагоджуватимемо співпрацю всіх структур, щоб виявлені факти боулінгу не замовчувалися, а винні отримували передбачене законом покарання.  

Діти і дорослі вже можуть звернутися до єдиного контакт-центру системи безоплатної правової допомоги за номером 0 800 213 103, отримати поради і правовий захист.

Давайте разом будемо союзниками у вихованні наших дітей. Давайте будемо друзями нашим дітям. Справжніми друзями, які не кидають дітей сам на сам з проблемами.

І все буде добре.

Іванна Смачило, заступник міністра юстиції України, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина від Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті