10 важливих тез книги про традиційну українську родину і дитинство

2929
1 грудня 2018

Є теми досліджень, які створюють особливо сприятливий ґрунт для творення міфів та фальсифікацій.

Напрямками таких наукових (передусім історико-педагогічних) розвідок в Україні є "українська народна педагогіка", "традиції родинного виховання", "виховання дітей/підлітків/студентів засобами етнопедагогіки" тощо.

Ці теми зведено на п’єдестал педагогічних студій, вони перетворилися майже на святині, зі своїм специфічним дискурсом та нескінченним  відтворенням штампів про виключно позитивну роль української народної педагогіки у соціалізації дитини та особливе значення народних традицій у сучасних практиках виховання дітей.

Ці штампи наповнили численні наукові статті, дисертації та підручники для педагогічних вишів.  

Тим ціннішими є праці, які розвінчують міфи та фальсифікації з цієї теми.

Серед таких робота ІгораСердюка "Маленький дорослий. Дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII століття" (Київ: "К.І.С.", 2018).

Ігор Сердюк "Маленький дорослий. Дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII століття" 

Перед автором постало нетривіальне завдання – ґрунтовно дослідити дитинство за матеріалами історичних документів, створених виключно дорослими.

Широкій та нефаховій аудиторії книга може бути цікава передусім тим, що на тлі історичного минулого дозволяє побачити й особливості сучасного батьківства та піклування про дітей, яке здається багатьом універсальним та заснованим на природній любові батьків до дітей.

Книга Ігоря Сердюка демонструє змінний, історичний та загалом соціально сконструйований характер батьківства та дитинства, модерний (сучасний) характер дитинства як явища та любові до дитини як відносно нової нормативної соціокультурної установки.

Зрештою, книга охоплює широкий спектр питань бездітності та репродуктивної поведінки, народження, хрещення та дитячої смертності, дитячої праці та практик іншування дітей у тогочасному суспільстві.

Свої враження від книги я вирішила узагальнити у вигляді 10 тез, які є "родзинками" дослідження.

Деякі з цих тез можуть бути вагомими аргументами у дискусіях про "золоту добу" української сім’ї та "споконвічні/традиційні" цінності українського суспільства.

Відносно пізній вік вступу до шлюбу

Середній вік вступу в перший шлюб для чоловічого населення міста Переяслава у 1766 р. дорівнював 25,7 року, для жінок – 22,5 року, для сільського населення цей вік становив 23,7 і 19,1 року відповідно.

Для населення Полтави середній шлюбний вік був для чоловіків 28,1 року, для жінок – 22,3 року.

Середній вік народження першої дитини, можемо припустити, становив плюс один рік від шлюбного віку.

Ці дані очевидно руйнують міф про поширений характер ранніх (у 16-18 років) шлюбів та народжень у традиційній Україні.

Церковні настанови щодо сексуальної поміркованості не завжди втілювалися у практиках

Так, аналіз сезонності хрещень на матеріалах метрик містечку Яреськи Миргородського полку показав, що дітей зачинали упродовж усього року, у тому числі й у місяці посту.

Згідно з правовими нормами Гетьманщини ненароджена дитина мала певні права

Скажімо, Литовський статут, який був чинним в Гетьманщині поряд із магдебурзьким правом та законодавством Російської імперії, містив окремі статті покарання за заподіяння шкоди вагітній жінці, а магдебурзьке право наділяло ненароджену дитину майновими правами.

Поширеність моделі сім’ї з двома-трьома дітьми

В облікових джерелах Гетьманщини значяться як великі, так і бездітні родини.

За підрахунками Юрія Волошина, середній показник населеності полтавських родин станом на 1775 р. становив 4,7, тобто 4-5 осіб.

Жінки, як "міські" так і "сільські", за своє життя в середньому народжували мінімум 4-5 дітей, з яких більша частина помирала малолітніми.

У підсумку у середньому на одну жінку фертильного віку в Гетьманщині XVIII століття припадало 1-2 дитини віком до 14 років, а найпоширенішими родинами з дітьми були такі, що мали 2-3 дитини.

Ці дані підважують стереотипні уявлення про багатодітну сім’ю як типову для цього періоду.

Висока дитяча смертність і специфіка уявлень про дитину визначало радше колективне, ніж індивідуальне ставлення до дитячої смертності як звичного явища

Автор, з посиланням на працю Олени Замури, наводить такі дані: у 1741-1786 рр. діти віком до 14 років серед померлих становили 57,4%, дорослі – 28,8%, особи похилого віку – 13,8%.

Найвищою була смертність дітей перших років життя, при цьому типовим для метрик тих часів було округлення до року віку померлих через декілька днів чи місяців після народження малят.

Ще одним чинником хибних реєстрацій було те, що імена померлих нехрещених дітей взагалі не вносили до метрики.  

В умовах надвисокої дитячої смертності емоційна відстороненість батьків від дітей могла бути своєрідною формою психологічного захисту.

Але автор ставить під сумнів однозначність тези про батьківську байдужість до смерті дитини.

Відома теза "Бог дав, Бог узяв", зазначає Сердюк, радше описує колективне ставлення до дитячої смертності як звичного явища, але ставлення батьків до смерті дитини недоречно вважати тотально байдужим, воно радше було амбівалентним, залежало від віку дитини, обставин смерті тощо.

Найпоширенішим типом сім’ї цього періоду була двопоколінна родина, тобто батьки і діти

Розмір родини варто відрізняти від розміру двору (чи домогосподарства) – в одному дворі та навіть в одній хаті могли проживати кілька родин.

Це підважує стійкі уявлення про еталонну родину того часу як таку, що складалася з трьох-чотирьох поколінь.

Матері не були провідними суб’єктами повсякденного догляду за дітьми

У весняно-літній період сільськогосподарських робіт діти часто залишалися без догляду, ставали жертвами нещасних випадків та насильства.

У більшості випадків за малюками наглядали діти – переважно старші дівчатка, інші мешканці власного чи сусідського дворів, наймички.

Через такі практики "розширеного" догляду за дітьми дитина зростала більш інтегрованою у соціум, мала широке коло спілкування.

Потенційно конфліктний характер сімейного спілкування через житлову тісняву

На кожного мешканця хати, за підрахунками автора, припадало приблизно 2 кв. м. площі.

Отже, життя сімей могло бути конфліктним, адже члени сім’ї жили у вкрай обмеженому просторі, особливо взимку, коли хата перетворювалася на виробниче приміщення.

З іншого боку, доволі обмежений простір сприяв соціалізації дитини, дитина у цей час завжди була "на очах".

Поширення практик наймитування як важливого етапу соціалізації та життєвого циклу

Майже 20% дітей віком 5-14 років у полкових центрах мешкали не зі своїми батьками.

Велика кількість дітей, що проживали та заробляли самостійно, – явище притаманне тогочасному місту.

Втім, наймитування було важливим етапом соціалізації, не тільки наслідком злиднів, а й їх запобіжник.

Серед наймитів дівчатка удвічі переважали хлопців через те, що частина хлопців ставали учнями-ремісниками.

Подібна тенденція простежувалася і в інших країнах. Наприклад, в Англії XVIII  століття біля 80% дівчаток полишали свій дім у віці 12 років.

Наймитування створювало ґендеровані ризики насильства: основними жертвами побоїв ставали хлопці, а найпоширенішим злочином проти дівчат було зґвалтування.

Матері застережували дівчат не найматися до безшлюбних господарів, до вдівця, не йти працювати до корчми, радили розвідати про репутацію родини, до якої наймаєшся.

До речі, пласт судових справ, пов’язаних із розтлінням неповнолітніх, концентрується переважно у площині "господар/наймичка".

Виховні методи із застосуванням фізичного насильства загалом були узвичаєними в сім’ях

Хоча автор окремо не зупиняється на методах виховання та дисциплінування дітей, він наводить поради священника Климентія Зіновіїва чоловікам відганяти можливе старшинство жінки обухом.  

Підсумую, що книга є безумовно подією в українських соціально-історичних дослідженнях, в якій минуле козацької України досліджується не через героїку чи політичні перетворення, а через повсякдення та життя "маленької людини".

Уміння відділити факти від їх інтерпретацій, філігранна та ґрунтовна робота з метриками, соціально-демографічними даними та кейсами судових справ, обґрунтоване підважування "загальновідомих" та нерідко хибних уявлень про історичне минуле, обережні та дуже зважені висновки – усе це про працю Ігоря Сердюка.

Олена Стрельник, докторка соціологічних наук, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua