Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням

Освіта, як відомо, починалася з букваря.

Там так і написано було – все починається в житті з малого, а далі йшло щось про Леніна, який свою "важку дорогу" теж почав із букваря.

Буквар містив відповідні ілюстрації, із серії бабуся в’яже шкарпетки, мама миє посуд, донька їй помагає, в той час як тато читає газету, а хлопчик бавиться з машинками.

Тут також були малюнки, що ілюстрували різні професії, відповідно для хлопчиків ми мали космонавта і, здається, лікаря, а для дівчаток – учительку і чомусь доярку.

З іншого боку, "доярка і космонавт" – це могла би бути непогана назва для чергової невибагливої комедії в радянському стилі, як сиквел до "доярки і пастуха".

Вчителі переважно теж мали відповідний світогляд.

Один повчав нас, дівчат, що треба народжувати білих дітей, тому що чорні й жовті розмножуються так швидко, що біла раса скоро вимре.

Цей же вчитель чомусь причепився до популярної тоді в підручниках Валентини Терешкової: спеціально для неї він, здається, вигадав цілий неологізм: "славожадна".

Спонукав його до цього той факт, що Терешкова не взяла прізвище чоловіка, а залишилася на дівочому. Ну бо жінка, навіть якщо вона перша у світі космонавтка, повинна просто витерти свої досягнення, як написане крейдою на дошці, взяти прізвище чоловіка і замовкнути.

Інший учитель казав, що для жінки професія хірурга не підходить, це ж можуть викликати і вночі, а жінка повинна дбати про родину.

Тим часом учитель біології чемно пропустив розділ про репродуктивну систему.

Вдома ми теж мали обов’язки, як майбутні "господині".

Найгіршим було прасування. Прасували тоді все, і найважче було прасувати величезні простирадла і криво закроєні радянські підковдри.

З того часу, як я полишила батьківський дім, я не попрасувала жодного простирадла.

Частково тому, що на світі є не тільки пральні, але й сушильні машини, які "розгладжують" білизну. Але навіть якби вони її не розгладжували, я би все одно не прасувала, бо мені глибоко начхати на те, що подумають люди, які прийдуть до мене в гості і не побачать лавандових і трояндових поличок з ідеальною постільною білизною. У мене тут не туристичний Прованс.

…Але які ще гості? Я не люблю гостей і не запрошую їх до себе, бо вважаю це клопотом.

Так, можна не запрошувати гостей, не метушитися з якимсь там чаєм, а просто піти в кафе. І не почуватися при цьому винною.

Куховарю я теж рідко, і волію готувати щось просте.

Один мій родич колись лякав, що "життя змусить" мене взяти до рук сире м’ясо, до якого я почуваю непереборну відразу (і якого і в приготованому вигляді не вживаю). Бо нормальна жінка повинна це робити!

Але я вирішила, що моє життя мене не змусить. І воно не змусило. Це я його змусила: відступити.

А ще ж є насильство над жінками, від фізичного і емоційного до епістемного (це коли тобі повторюють "тижжінка").

У дитинстві я засвоїла таке: темний двір іноді безпечніший, ніж освітлена вулиця. Там можна заховатися.

Ліфт застряг був між поверхами, і залізти туди був ще той квест. Але мене не знайшли: ті четверо, які гналися за мною, вирішили, що жодна нормальна дівка не полізе у мертвий ліфт, бо злякається. Іноді ми боїмося ліфтів менше, ніж чоловіків.

Закарпатська обласна адміністрація якийсь час не пускала всередину жінок із дітьми. На шостому поверсі була розташована редакція газети, де я друкувала свої вірші, тож редактор мусив спускатися до мене на вулицю, бо міліція не пропускала мене з дитиною. Адже жінки з дітьми відволікають зайнятих чоловіків, які правлять областю і світом.

Знаний перекладач, коли почув, що я хочу перекладати Воллеса Стівенса, сказав, що краще б я бралася за когось із жінок, бо жінка не може добре перекласти чоловіка.

Знаний поет сказав, що поетеси там чи ні, а головне, що дівчатка гарні. Це гучні імена в літпроцесі.

Я би хотіла сказати, що буття-жінкою зробило мене сильною. Але не можу.

Буття-жінкою – це убивця з ножем, який женеться за тобою, як Фредді Крюгер. Як Фредді Крюгер, воно переслідує тебе навіть у снах.

Буття жінкою – це те, що треба долати, те, що треба приховувати: коли суспільство складає загальноприйняті робочі графіки, розраховані на людину з вільними руками, а не на матір, яка годує; коли місячні – це те, чого треба соромитися; коли ти мусиш бути втричі більш кваліфікованою, ніж твій конкурент, аби отримувати меншу за нього платню; коли тебе вважають інтелектуально неповноцінною з огляду на набір хромосом.

Я би хотіла сказати, що у цьому бутті-жінкою я спиралася і спираюся на жінок свого роду, але це не так.

Чи любили і люблять вони мене? Звісно.

А чи дали відчуття сили й підтримку? Ні.

Так буває. Так буває дуже часто. Ці ж самі жінки мого роду казали, що моя дитина – це найкраща моя дисертація, тим самим знецінюючи те, над чим я працювала.

Я зробила все, що було в моїх силах, аби моя власна донька ніколи не почула нічого подібного. Я не можу назвати тих, хто мене рятував. Я рятувала себе сама.

Як пише прекрасна поетка Оксана Осмоловська, "тримайся за себе, сестро/бо сильні у тебе руки – вони тебе донесуть".

Величезну роль у цьому відіграло моє навчання на факультеті гендерних студій у Сполучених Штатах.

Важко переоцінити значення як творів, так і самої постаті Оксани Забужко.

Я не знаю, яким могло б бути моє життя, якби я народилася деінде, а не на Закарпатті, де досі можуть сказати щось на кшталт "ідуть люди і жони".

Іноді я намагаюся уявити цей сценарій, наприклад, коли медитую – щоб перепрограмувати у собі закладену систему. Це щасливий сценарій буття у колі посестер.

Ні, жінки об’єднуються не для того, щоб тішити уяву чоловіків образами амазонок чи лесбійок.

Ні, вони не мріють про матріархат, за якого будуть, своєю чергою, гнобити чоловіків.

Ні, вони не виношують планів помсти.

Вони просто хочуть зрозуміти себе, мати час на самоаналіз і самоспостереження, щоб знати, ким вони є насправді та яким чином це "насправді" відмінне від образів, у яких нас уявляють чоловіки.

Це не війна. Це робота над внутрішнім звільненням.

Як то кажуть, за вашу і нашу свободу.

Оксана Луцишина, письменниця, перекладачка, викладачка Техаського університету, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".

Вас також може зацікавити:

Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки

35 чоловіків та 1 жінка на місце сисадміна: полярниками хоче стати рекордна кількість українців

"Вносить баламутку в "чоловічий колектив"? Мережу обурило звернення депутата до жінки-колеги. ВІДЕО