Чому ми так любимо Alyona Alyona, або Питання смаку

9221
9 лютого 2019

Альона Савраненко, більш відома як Alyona Alyona, блискавично стала зіркою YouTube.

На час написання цього есею кліп на її нову пісню "Залишаю свій дім" зібрав понад 2,4 мільйонів переглядів на цьому сервісі, хоча попередні її кліпи, які вона знімала сім років тому разом із партнеркою Катею Джетнет під іменем Алена Алькаида, рідко збирали понад тисячу переглядів.

Що ж сталося?

Чому раптом ця дівчина із далекою від поп-стандартів зовнішністю стала такою популярною?

Щоб зрозуміти це, потрібно розібратися у феномені смаку як такого.

На нього існує два радикально протилежні погляди, які ми можемо назвати умовно "лівим" та "правим".

Правий погляд пояснює феномен смаку як зразок, що ми його запозичуємо від певного патріархального авторитета або ж умовного представника певної традиції.

Наприклад, авторитетного митця, чиє кожне слово сприймається у якості естетичної настанови.

Цей митець повинен бути достатньо літнім, краще – старим і сивочолим; підкреслено релігійним; добре, якщо він в минулому постраждав від злочинів тоталітарної (комуністичної) влади, сидів у в’язниці, а потім, в часи перебудови був причетним до формування української державності, а тепер намагається приховати власну гомофобію за ширмою боротьби за "традиційні родинні цінності".

Такий національний arbiter elegantiarum (суддя витонченості) вперше з’явився у пародійному контексті у творі Тацита "Аннали", де йшлося про поведінку сатирика Петронія при дворі імператора Нерона:

Повернувшись до порочного життя або, можливо, лише удавано віддаючись порокам він був прийнятий у тісне коло найбільш довірених наближених Нерона і став у ньому законодавцем витонченого смаку (лат. arbiter elegantiarum), так що Нерон став вважати приємним і доконаним чарівної розкоші тільки те, що було схвалено Петронієм.

Авторитетний митець часто схильний до пафосу і узагальнень, може періодично вигукувати "Що ж ми за народ такий?!" або "Бачу, що я не помилився!" (А чому він це бачить? Звідки він це взяв?).

На жаль, дослухання до рекомендацій такого авторитета сприяє стагнації в культурі та врешті – суттєвому відставанню.

Лівий (хоча, власне, чому саме лівий?) погляд на смак каже, що смаки людини залежать від її класового походження, і це видається цілком логічним.

Апологією цієї ідеї стала документальна трилогія британського художника Грейсона Перрі "Питання смаку з Грейсоном Перрі", що в них митець досліджує класову систему і смаки у сучасній Британії.

Автор трилогії про "полювання за смаками Британії" пропонує нам три рівня смакової градації: від робочого, середнього класів та аристократії.

Смак робочого класу визначається схильністю до постійної маніфестації (чи імітації) шикарного життя за великі гроші, оскільки таких грошей у бідних людей немає.

Представник робочого класу понад усе прагне придбати на останні гроші дуже дорогу червону машину і тюнінгувати її так, щоб вона справляла враження на перехожих своїм кричущим дизайном.

Якщо це телефон, то це має бути найдорожча остання модель айфона.

Якщо ж робочий не має грошей на це, то він купить дешеву копію, яка виглядала би максимально схожою на дорогий оригінал.

Головне, щоби оточуючі знали, що ти це купив, реагували на твій вибір і схвалювали його: "О! Він це купив, молодець! Значить, багато працював і може собі нарешті дозволити".

Такий підхід часто призводить до того, що якість продукту опиняється на другому чи навіть третьому плані, бо в першу чергу він має бути достатньо яскравим, щоб викликати вау-ефект у оточуючих.

Саме тому іноді кажуть, що бідні люди мають поганий смак. Але це не зовсім так: вони можуть мати добрий смак, але змушенні віддавати перевагу речам надто яскравим, щоб на них швидше звернули увагу.

Квінтесенцією такого ставлення до смаку стала шикарна пісня новозеландської співачки Lorde "Royals".

Вона (або ж її альтер-его) зізнається, що ніколи не бачила справжніх діамантів, не пишається своєю адресою у зруйнованому місті, життя в якому не викликає нічиєї заздрості, але співає:

Нам все одно, бо у наших мріях ми іздимо на Кадилаках, кожен любить марки Cristal, Maybach і діаманти, що прикрашають його годинник, польоти на літаках, острови, тигрів на золотому повідку…

Ми ніколи не будемо королями, бо цього немає в нашій крові, така розкіш не для нас, ми кайфуємо від іншого.

Але у смаків бідняка є певна і несподівана перевага в тому, що вони підкреслюють його індивідуальність. Нехай і в такий незграбний спосіб, із годинником, прикрашеним діамантами та із тигром на золотому повідку.

Про це якось дуже влучно сказала російська письменниця Тетяна Толстая в одному з випусків свого шоу "Школа злословия". Її співбесідниця, здається, це була Ксенія Собчак, познущалася із пристрасті бідних жінок до кофтинок зі стразами, на що Толстая відповіла:

Бідна жінка хоче подобатись і привертати увагу так само, як і багата, але грошей на справжні коштовності в неї немає, тому вона й носить стрази.

Смак середнього класу визначається тим, що його представники мають хорошу роботу та стабільний дохід. Через це вони живуть у престижних районах, які зовсім не схожі на трущоби робочого класу, і можуть собі дозволити придбати все, що потрібно людині для життя.

Саме тому їм не потрібно вихвалятися власним добробутом, бо про нього й так всі все знають.

Навпаки: спроба таких людей підкреслити свій соціальний статус викличе у оточуючих підозру в тому, що вони вони в ньому не впевнені чи не заслуговують на нього.

Тому представники середнього класу в першу чергу звертають увагу на якість речей, які можуть зовсім не виглядати дорогими. Часто такі речі виглядають стандартно і взагалі не привертають до себе жодної уваги.

Грейсон Перрі навіть дуже здивувався, коли побачив, що жінка середнього класу придбала собі умебльований будинок, тобто такий, в якому вже були поклеєні шпалери, пофарбовані стіни, закуплені та розставлені меблі, сантехніка, телевізор і все інше аж до найменших дрібниць.

"Як ви могли це купити, адже це все обирали не ви?!" – здивувався Перрі. Жінка відповіла, що їй все одно – головне, щоб це було зручно. Подібний підхід, звісно, майже повністю нівелює індивідуальність у смаках середнього класу.

Британські аристократи змушені доглядати родинні замки та склепи із кістками давніх предків. Це дуже дороге задоволення, яке з’їдає майже всі їхні прибутки, а натомість не приносить майже нічого, окрім відчуття причетності до аристократії.

Грейсон Перрі відвідав один з таких замків і був вражений його вкрай занедбаним станом – догляд за такою нерухомістю потребує сотень тисяч фунтів стерлінгів на рік..

Дочка аристократа виглядає зовсім не шикарно і схожа на бідну жінку, яка не прагне довести всім своє багатство. Вона каже, що її батько зараз у своєму кабінеті – грається із колекцією іграшкових потягів. Мати намагається економити на рахунках за електроенергію, тому вранці вдома немає гарячої води, і батько ходить приймати душ у сусідній фітнес-центр. Іноді він гуляє подвір’ям та непомітно підбирає недопалки, щоб зекономити на цигарках.

Замок наповнений предметами розкошів, які були дуже розкішними років сто-двісті тому, а тепер нагадують речі з розпродажів в антикварному магазині. Але викидати їх не можна. Всі ці вкрай зношені крісла, пальта, камзоли, розтріскані дзеркала та потемнілі картини колись належали шляхетним особам. Про це треба пам’ятати і присвячувати їхньому збереженню все життя.

Але ми повернемося до смаків бідноти, бо саме до цього прошарку і належить вихователька з дитячого садочку Альона Савраненко.

В Україні вся аристократія була знищена комуністичною диктатурою, а середній клас в умовах тоталітарного мілітаризму СРСР та пост-радянського первинного наокпичення капіталу не встиг сформуватися до такої межі, щоб набути власних смакових традицій.

Фактично, коли йдеться про смак в Україні, то здебільшого (за рідкісними виключеннями) ми завжди говоримо про смак бідних людей або таких, які нещодавно розбагатіли.

А отже більшість прагне поводитись, як робочий клас у Британії, тобто – показувати максимум яскравого або такого, що виглядає дорого.

Саме про це співає Потап у пісні "Разгуляй":

А помнишь, я в Днепропетровске купил тебе колье Сваровски? Ты неожиданно на пляже подарил при всех брильянты.

Головне, що – при всіх, щоб всі це бачили. Звісно, що ця пісня пародійна, бо її автори відчувають хибність такого підходу. І тут культура підійшла до такого стану, коли пародія перетворюється на стилістичну (або декоративну) особливість, тобто – стає ознакою нового естетичного напрямку. І цей напрямок називається "зеф".

Сам термін zef виник у 1960-ті роки у Південно-Африканській Республіці.

Так на мові африкааанс називали мешканців бідного робочого класу, що жили у трейлерах, але купували собі автомобіль Ford Zephyr, який, щоб він виглядав більш вражаюче, тюнінгували різноманітними дисками, шинами та двигунами.

Власне, краще від цього машина не ставала, навіть візуально, тому слово зеф доєдналося до синонімічного ряду "звичайний, нудний, брудний та паскудний".

Тюнінгований автомобіль Ford Zephyr

Поступово із намагання економно довести сусідам свою економічну спроможність зеф перетворився на справжню субкультуру і породив не лише унікальну естетику, але й досить оригінальних її репрезентантів.

Одним із найяскравіших є, звісно, широко відомий гурт Die Antwoord. Вокалістка ансамблю Йоланді Фіссер каже, що зеф – це "коли ти бідний, але модний та сексуальний. В тебе немає грошей, але в тебе є стиль".

Гурт Die Antwoord в одязі в стилі zef

Дещо глибший погляд на зеф має південно-фариканський драматург та академік Антон Крюгер. Він каже, що зеф – це, безумовно, вульгарно, але ця вульгарність є наслідком почуття сорому в часи пост-апартеїду (тобто жорсткої расової сегрегації у ПАР).

Автори сатиричного блога Zef Kinners кажуть, що зеф – це пародія на самих себе, яка виникла із почуття національної меланхолії в еру пост-апартеїду. Із цього ми можемо помітити, що зеф виникає, як реакція на певні травмуючі історичні події.

У мене немає жодних сумнівів, що Alyona Alyona – це український зеф.

Перші кліпи Алены Алькаиды були російськомовними, і в них вона намагалася поводитися як звичайна дівчина-репер, але для такого аплуа вона була надто імперсональною, тобто їй не вистачало певної ідеї, яку вона могла би ідеально репрезентувати в своїх піснях, спираючися на унікальний образ.

На боротьбу з імперсональністю митець витрачає значну частину своєї творчої енергії, іноді це має дуже руйнівні для нього наслідки.

Але ще гірше, коли митець своєї імперсональності не усвідомлює: тоді він автоматично продукує певний шаблон, до створення якого не був причетним, а це виглядає неорганічно: уявість собі Іво Бобула, який би почав співати пісні в стилі Даніелли Заюшкіної.

У певний момент Алена Алькаида усвідомила це і стала Alyona Alyona. Вона перестала робити вигляд, що її зовнішність цілком відповідає поп-стандартам, а навпаки заявила відкрито, що вона їм не відповідає.

Така трансгресія (буквально – порушення кордонів) створила новий естетичний об’єкт – дівчину, яка не соромиться того, що всі вважають соромним.

Альона розповідає, що раніше вона часто чула на свою адресу образи, слова "жиртрест", "корова" та інші.

Стандартна модель поведінки передбачає, що людина, яка чує подібні слова, має почати соромитися своєї зовнішності та уникати уваги, зникнути.

Творча трансгресія закликає вирватися за межі стандартної моделі та зробити те, до чого всі не звикли.

І тут існує певний ризик, бо іноді трансгресія викликає агресію та несприйняття публіки, а іноді – схвалення.

Вгадати тут неможливо, тому справжнє мистецтво, яке створює нові сенси, а не топчеться на місці, завжди є небезпечним.

Alyona Alyona люблять тому, що вона власний сором через нестандартну зовнішність перетворила на елемент унікальної естетики. І ця естетика є на диво еластичною, бо допускає просто безмежну вульгарність.

З цього погляду Потап і Настя – це, звісно, ніякий не зеф, бо там немає, як сказав Антон Крюгер, "вульгарності, що стала наслідком сорому".

Зеф може бути об'єктом хайпа, мати багато переглядів в YouTube, але він не може стати частиною офіційної поп-культури, бо він весь час змушує глядача відчувати сором.

Власне, сором – це один з регулярних його маркерів. Щойно Alyona Alyona схудне, почне доглядати за собою, піде у спортзал та до стилістів, які би допомогли їй виглядати як зірка російськомовного еренбі Б’янка, одразу ж аудиторія перестане звертати на неї увагу.

У цьому сенсі вона є полонянкою власного вдалого образу. Це сумно, бо зеф – це не те, про що ти мрієш, але те, що ти змушений любити.

Олег Шинкаренко, журналіст, письменник, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити: 

Бодіпозитив по-українськи: реперка та екс-вихователька дитсадка Alyona Alyona вже має півмільйона переглядів 

Чому "Євробачення" – це в першу чергу шоу, і чого варто від нього очікувати

Hey! Wow! та Мила моя: що співатимуть учасники 1-го півфіналу нацвідбору на "Євробачення"

Як звучить Україна: 700 гуртів та виконавців

powered by lun.ua

Головне на сайті