Дещо про витоки нашої корупції, або Про користь заготівлі дров

2205
20 березня 2019

Питаннячко на засипку: кого із радянських генсеків пересічний совок у часи Есесесерії суто у побутовому, а не харизматично-ідеологічному вимірі полюбляв найбільше та по смерті згадував і згадує донині незлим тихим словом?..

Не Леніна, бо як можна добре згадувати най і мавзолейне, але все ж таки опудало, та й везунчики, яким би дідусь Ілліч зробив у той чи інакший спосіб щось гарне давно повиздихали.

Сталін взагалі нікому нічого доброго не робив апріорі – його ж або до гикавки боялись, або люто ненавиділи чи позірно-екзальтовано обожнювали, але не любили.

Ви мабуть здогадались про кого одного мова, але про це трохи пізніше, а поки один життєвий випадок…

***

Знаєте, що рухає прогрес? Як на мене три речі: лінь, скрута і мізки, коли дві перші змушують останні запрацювати.

Якось скрутного часу я, від природи лінькуватий, сів і задумався, чи то не дурня витрачатись на різне там отеплення (газ, вугілля чи електрику), живучи майже в лісі.

І я взявся тягати звідтам дрова. І так втягнувся, що не припинив ті фізичні вправи робити навіть тоді, коли скрута трохи попустила.

Бо по-перше, запас кишеню не рве, а по-друге фізичні навантаження таки корисні для здоров’я. Спортзали із різними там тренажерами у нас в селі ніц немає, та й аби була – туди б мене і дармовою горілкою не заманили.

Бо на тих хто, скажімо так, бігає заради бігу у нас дивляться як на придурків, бо чого дарма витрачати калорії і енергію, коли в господарстві і без того повно енергозатратного клопоту.

До речі, з лісу я тягну лише звалений сушняк, яким ліс просто захаращений, виконуючи тим самим роботу лісників. Ну, то таке…

Отже, тягну якось восени з лісу вело дров, майже до обійстя допер, але тамички якраз трохи нагору, то й зупинився перепочити, аж на зустріч сусідка зі свекрухою.

Сусідка таке собі недалеке, затуркане чималим господарством (одних корів трійко, свиней, різної птахи неміряний косяк і т. ін.), дітьми, онуками, чоловіком, свекрухою, до того ж короткозора як собака, тільки на відміну від останньої не має того нюху, що зір компенсує. Тому проходячи повз мене не поздоровкалась, певне, сприйнявши мене чи то за кущ, абож за копичку.

А свекруха, ще та єхидна, зупинилась і загаркотіла, аж собаки загавкали:    

– Добридень, сусіде, – а потім й сама майже гавкнула до невістки, – А ти Галко чого не вітаєшся?

Перелякана Галя поздоровкалась, красного уявлення не маючи з ким – чи то з копичкою, чи то з терновим кущем. Принизивши невістку, нагадавши тій про її підсліпуватість та виставивши себе у вигіднішому стані, єхидна єлейним голоском звернулась до мене:

– Оце дожились – порядні люди змушені жебрати та дрова з лісу важко тягати, не те що було раніше…

Образливе порівняння з жебраком я пропустив повз вуха, а про оте "було раніше" подумав, що єхидна традиційно через вік та поселянську ментальність ностальгує за совком.

Я відповів в тому сенсі, що коли ми були молодими усе здавалось кращим - дерева вищими, цукерки смачнішими, а квіти пахучішими, хоча і жили під Росією з комуністами.  

Єхидна здивовано глипнула на мене, але тут таки стрепенулась:

– Але ж Бог його знає, що в майбутньому буде, могрошей не стане із нашими  то статками та цією владою,  а мо’ і здоров’я аби до лісу метеляти по дрова…

"Дохлу мишу тобі у рота поганого за таке пророцтво", – подумки побажав я. А єхидна продовжила:

– Та й до чого тут комуністи. Я мала на увазі Януковича – і сам крав, і іншим давав, а його майданівські зайди турнули…

В мене оторопілого в роті слини не вистачило, щоб щось підходяще відповісти, чи просто послати тітку. Буркнув лише щось про шкідливість для ватних мізків перегляду через супутник російських телеканалів.

Та й подався собі…

***

Вдома розвантажися і присів на колоду – призадумався. Все єхидна клята в голові скалкою засіла.

Так в чомусь єхидна права. Янукович звичайно ж ворюга ще той, але дрібноті різній теж красти дозволялось. Певне, за Янека тітка якусь хлібну посаду мала – типу продавчині чи комірниці. Звичайно доводилось ділитись, але дещиця і їй залишалась. Потім її скоротили – от вона і ностальгує…

А от бізнес чавився нещадно. Все що не належало Пахану та його найближчому оточенню або нищилось і обезкровлювалось у різний спосіб, або тупо віджималось, або лягало під Сім’ю.

Непереливки було і не дуже лояльному до Януковича олігархату. Згадайте хоча б протистояння харківського мера Г. Кернеса і місцевого олігарха О. Ярославського. Ці олігархи та їх оточення вважали, що Сім’я свавільничає і занадто "не по чину бере".

До речі, багато хто з останніх теж майданили, але переважно зі сцени, у владних кулуарах та трохи згодом з телеекранів і в інших ЗМІ.

А ще я пригадав що років із сорок тому вже чув єхиднову сентенцію "сам краде, але й іншим дає".

***

Про радянські корені нашої корупції та деякі схеми, що народились ще в ті часи мені вже доводилось писати в одній оповідці.

Ємного поняття корупція у широкому вжитку тоді ще не існувало, а звалась та біда "розкраданням соціалістичної власності, хабарництвом та зловживанням службовим становищем".

Особливо забуяло це явище за генсека Брежнєва, у часи т.зв. застою.

Якщо було що вкрасти чи на чому зловживати, то крало і зловживало багато люду, за виключенням малих діток, немічних старих і тяжко хворих.

Умовно цю публіку я поділяв на три категорії.

Перша і наймасовіша – це дрібнота (т.зв. несуни). Нині дрібні злодюжки.

Друга – середньоваговики (цеховики, шабашники, фарцовщики, спекулянти та інші "тіньовики"). Нині – це бізнесмени, які переймаються своєю справою у законний (а інколи і не дуже) спосіб.

Третя – важковаговики (це партійно-державні високопосадовці, котрі з допомогою даної їм влади, провертали оборудки на сотні тисяч і мільйони карбованців). Нині  - це олігархи.

До речі, уся ця публіка ретельно руйнувала самі підвалини СРСР і доруйнувалась.

А відомий наш економіст Олександр Пасхавер перші дві категорії і взагалі не засуджує і злочинцями не вважає. Бо дрібнота тягла те, що їй не доплачувала держава, а другі переймались тим, що на той час в іншому цивілізованому світі вважалось цілком законним бізнесом.

***

Саму ж згадану сентенцію я почув від своєї рідної тітки наприкінці 70-х, завітавши до неї та іншої рідні на Полтавщину попрощатися перед тривалою поїздкою на Сахалін.

Вона тоді працювала звичайною кухаркою у колгоспній столовій.

Тітка намагалась відмовити мене від тієї авантюри. Я ж стояв на своєму торочачи щось про швидкий кар’єрний зріст і про "довгі карбованці".

Тут в телевізії з’явився Брежнєв і я бовкнув щось на кшталт, що над немічним генсеком уся країна регоче.

Тітка відповіла:

"Може воно й так, і я інколи посміююсь. А ще байдикують, що він владу розпустив – чим далі тим більше вона злодійкуватою стає. І це можливо. Але самі крадуть і нам дають…

У мене зарплата 90 карбованців, а одних помиїв свиням я на 150-200 у місяць натягаю. От тобі і "довгі карбованці".

Тітку, котра пережила два Голодомори і таких як вона я, як і Пасхавер, не засуджую та й за що. Але пам’ятати про радянські витоки нашої корупції мусимо.

Коли ту біду поборемо? Тут я згоден із розумними людьми, котрі кажуть, що мусить зрости одне-два покоління за часи котрого  буде вестись, принаймні, активна боротьба із цим явищем аби його приборкати.  

А може Янукович то реінкарнація Брежнєва? До певної міри так – але усього лише як невдала пародія на останнього.

І нове покоління сприйматиме часи його правління як паскудний анекдот в історії України, якщо взагалі згадуватиме хто то за один.

Ми ж, нікуди правди подіти, лише станемо  перегноєм для отого нового покоління…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, село Губарівка(Харківська обл.), спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті