Індія більше не пересаджує органи українцям: правда чи міф? І чому небезпечно "розганяти зраду"

1877
11 червня 2019

Одразу скажу: це міф.

Ситуація, яка останніми днями нагнітається у пацієнтських і лікарських колах, дещо роздута. 

У Індії  не з’явилося жодного закону, який би забороняв пересаджувати органи іноземцям.

Щоправда,  причини для занепокоєння є: термін очікування донорських серця та легень для іноземців там зростає.  Про причини та наслідки цього дещо згодом, а нині про те, чому ситуація на іншій частині земної кулі відгукується в Україні.

9 українців щодня помирають без можливості отримати донорський орган. На рік – це понад три тисячі  втрачених життів.

Орієнтовна потреба в операціях з трансплантації на рік – 5 тисяч. Чому орієнтовна? Бо держава досі не веде реєстру таких пацієнтів. Доводиться збирати дані "з регіонів". Ось результат:

1 940 українців станом на 30 січня 2019 перебувають на обліку  обласних департаментів охорони здоров’я як ті, які потребують донорських органів.

1784 із них очікують на нирку, 81 – печінку, 55 – серце, 1 –  комплекс серце-легені і 19 – підшлункову залозу.

До цієї статистики не потрапили пацієнти, які потребують трансплантації легень, а також люди, які навіть не підозрюють, що їм потрібна трансплантація.

І хоча на законодавчому рівні органи дозволено пересаджувати ось уже як 20 років, нині Україні похвалитися немає чим.

Радше хочеться сховати очі, червоніючи перед світом: цьогоріч жодної посмертної трансплантації, торік – лише шість операцій.

Відтак, єдиний шанс на спасіння для тих, хто не має родинного донора – їхати за кордон. І думка "з грошима українця чекають у будь-якій країні світу" нічого спільно з реальністю не має.

Гроші у питанні трансплантації вирішують  далеко не все.

На трансплантацію нирки, печінки та серця дорослого українця приймає лише Білорусь.

Ті ж, хто потребує легень, комплексу серце-легені, а також дітки, яким потрібні серця, змушені їхати до Індії.

Лише дві країни. Все.

ЧОМУ СВІТОВІ НЕ ПОТРІБЕН УКРАЇНЕЦЬ З ГРІШМИ?

Є дві причини. Перша: у частині країн діє правило – пересаджувати органи виключно своїм громадянам. Так живуть Іспанія, Ізраїль та Італія. 

Друга: європейські країни об'єднані в Євротрансплант і проводять трансплантації для громадян країн, що до нього входять.

Це означаэ, що на території цих країн розподіл донорських органів веде єдиний центр і навіть якщо в якій-небудь країні не проводять операції з трансплантації (наприклад, Угорщина, Словаччина), донорські органи з цієї країни надходять в загальну базу Евротраспланту, а операції угорцям чи словакам, як правило, проводять в найближчій Австрії, де кілька великих центрів з трансплантації.

Україна, навіть якщо дуже захоче, не зможе зараз стати членом цієї системи. Бо учасник співдружності повинен вийти на рівень донорства не менше 5 осіб на 1 млн. населення.

І це лише одна із низки умов, ще одна – забезпечення логістики, коли серце чи печінку можна буде за лічені години доправити в ту ж таки Австрію. Для України поки завдання нереальне.

ТАК БУЛО НЕ ЗАВЖДИ

Колись у країнах Євротранспланту були суттєві квоти для іноземців.

Наші громадяни тоді ставали до списку очікування органів. І хоча чекати на операцію доводилося до 1,5-2х років, адже іноземці отримували серця і легені виключно за надлишковим принципом, коли орган не підходить своїм громадянам.

Завдяки цьому кілька українців свого часу таки дочекалися порятунку. Одначе 2012-го квоти різко скоротили. Такі рішення в організації пояснили лаконічно: органів бракне для пацієнтів країн Євротранспланту.

– Я дуже добре пам'ятаю 2012 рік. Двом нашим пацієнтам, у яких на руках був рахунок і запрошення з Берліна на трансплантацію легень, в грудні буквально перед носом зачинили двері, ділиться Оксана Александрова, голова ВГС "Асоціація легеневої гіпертензії" та співзасновниця ГО "Всеукраїнська платформа донорства "iDonor".

Жінка останні десять років опікується тими, кому потрібна трансплантація серця і легень:

Це був шок. Важкий період збору грошей (в ті роки розраховувати на державну програму не доводилося зовсім), підготовки, і все – крах

Коли в 2016 році з'явилася можливість відправляти пацієнтів в індійський госпіталь Fortis, це стало справжнім рятівним відкриттям для наших пацієнтів.

Fortis – один із найбільших шпиталів Індії, де серця і легені уже отримали 12 наших громадян.

Декого тамтешнім лікарям вдалося стабілізувати, чим відтермінували необхідність проведення трансплантації. Ці люди повернулися в Україну і живуть повноцінним життям.

Вважалося, що середній термін очікування органу іноземцем – пів року, хоча бували випадки, коли людина отримала серце, щойно прилетіла.

Серце для Наталі Омельчук знайшлося ще коли вона була в небі, а бувало, коли чекали понад рік.

Тамтешній трансплантолог доктор Балакришнан не раз наголошував: лікарі роблять усе від себе залежне, аби підтримати пацієнта, допоки з’являться донорські серце чи легені, одначе у пріоритеті на їх отримання завжди стоять індійці, наші громадяни – після них.

І от нині з’явилася інформація, що Індія припинила пересаджувати органи іноземцям. Мовляв, уже рік як там не оперували жодного українця, наші громадяни кинуті в далекій країні напризволяще, а відтак виникає питання, чи варто їх взагалі туди відправляти.

Мене ця звістка й паніка і занепокоїла, і насторожила водночас.

Як журналіст, я почала перевіряти факти і вони не збігалися.  Так, трансплантацій українцям давно не проводили, але остання операція була все ж не рік тому, а у жовтні 2018.

Окрім того, знайти посилання на "закон", який так жваво обговорюють дотичні до питання трансплантації люди, не вдавалося. За поясненнями я звернулася безпосередньо до індійської клініки.

 

І ось відповідь, яку отримала за кілька днів: "На сьогодні немає змін у державній політиці з розподілу органів іноземним пацієнтам".

Повна відповідь тут

Із надважливого: законодавчо нічого не змінилося, можливість оперуватися для іноземців є. А тепер трішки про причини того, чому чекати доводиться довше.

Останні роки паралельно розвивалися одразу кілька процесів. З одного боку, у зв’язку з розвитком індійської трансплантології у  черги ставали все більше своїх громадян, з іншого – все більше українців добивалися від МОЗ виділення коштів на поїздки до Індії.

Попри збільшення потреби, кількість донорських органів не збільшувалася, відтак зростав час очікування. Та справжнім ударом для ситуації в трансплантації стала політика.

Під час передвиборчої кампанії – нещодавно у Індії відбулися вибори – деякі політики почали звинувачувати лікарів у тому, що рятують іноземців¸ а не своїх громадян, і таки заговорили про закриття програми для усіх, крім індійців.

І хоча, на щастя іноземних пацієнтів, це так і не закріпили законодавчо, з’явилася норма, яка зобов’язує брати у рідних донора дозвіл на те, що орган дістанеться чужинцю.

Після скандалів у ЗМІ і резонансу навколо теми донорства багато з них такого дозволу не дають, а відтак фіксують випадки, коли орган, який не підходить індійцеві, взагалі викидають. 

За інформацією, яку вдалося отримати мені від індійських лікарів, є сподівання, що найближчий місяць напруга спаде і норму, яка нині є бар’єром для українців, таки відмінять.

Принаймні я на це дуже сподіваюся. Адже навіть попри високу вартість операцій, тяжкий переліт і тривале очікування, Індія досі лишається єдиним шансом на порятунок, втративши який наші громадяни будуть приречені на смерть.

Хоча сплата лікування і не гарантує отримання органу, адже часто пацієнти їдуть туди у важкому стані, а лікування – це завжди рулетка, навіть коли прогноз видається оптимістичним.

ПРОГРАМА ІЗ ЛІКУВАННЯ ЗА КОРДОНОМ: ПРОДОВЖУВАТИ НЕ МОЖНА СПИНИТИ

650 мільйонів гривень у 2018 році Україна перерахувала іноземним клінікам за трансплантації українцям.

650 млн грн за спасіння лише … 273 людей. 

Цьогоріч бюджет програми МОЗ з лікування за кордоном уже 700 мільйонів гривень.

Не виключено, що він буде рости. Погодьтеся, це шалені кошти і набагато ефективніше було би вкладати їх у розвиток своєї медицини, побудову дієвої системи трансплантації тут, у нас.

Одначе чи має право держава забирати шанс на спасіння хоча би у однієї людини з українським паспортом, говорячи їй, що замість неї колись будуть врятовані сотні?!

Як на мене – ні. Тим паче, закриття програми зовсім не гарантує, що всі сили будуть кинуті на те, щоб побудувати щось в Україні.

Існування програми лікування за кордоном і розвиток системи трансплантації – процеси, які мають відбуватися в паралельно:  що більше зусиль ми докладатимемо до розвитку донорства в Україну, то менше грошей доведеться платити іноземним клінікам.

Що довше гальмуватиметься система тут, то голосніше вимагатимуть збільшення грошей на лікування за кордоном і пацієнти, і ті, хто, не виключено, нагрівають на цьому руки.

Здається, нам пора усвідомити, що не сьогодні-завтра Індія з Білоруссю можуть закрити для наших пацієнтів кордони. І тоді ані скарги, ані сльози з вимогами українцям не зарадять. Зарадить лише існування дієвої системи трансплантації вдома, в Україні. 

А ВІЗ І ДОСІ ТАМ?

Пересаджувати органи, як ми уже знаємо, в Україні дозволено з 1999 року. Мене часто питають: якщо є закон, то чому ж досі система не працює?

Наведу просте порівняння: дозволити робити операції – все одно що завести людину у нову квартиру і дозволити їй готувати їсти, давши лише ложку.

Уявіть: ані іншого посуду, ані продуктів, ні плити, ні грошей, аби все це купити, лише дозвіл. Десь так і з трансплантаціями.

Аби система запрацювала, реанімації мають бути забезпечені відповідним обладнанням, потрібна чітка система трансплант-координації, реєстри і прозоре законодавство, аби люди не боялися висловлювати згоду на донорство, а лікарі – оперувати.

З того, що трішки тішить – ЄДІСТ (Єдина інформаційна система трансплантації, а іншими словами – реєстри) – уже створена.

Наступний крок – створення ЦОВу – центрального органу влади, який буде займатися трансплантацією – передача ЄДІСТу йому на баланс, після – тестування реєстрів.

В перспективі – згодуна посмертне донорство  висловити можна буде у сімейного лікаря і я дуже сподіваюся, що ця опція буде доступна уже цьогоріч.

Адже кампанія із популяризації культури донорства матиме сенс лише тоді, коли людина зможе піти і своє рішення зафіксувати. Українській трансплантології уже нарешті потрібні не дії заради дій, а дії заради результату.

Поки ж результатів немає, прошу зробити поки єдиний реальний крок: ухвалити рішення для себе і поговорити про донорство з рідними. 

Пам’ятайте: одна людина може врятувати до восьми життів.

Титульне фото:  kalinovsky/Depositphotos

Більше по темі:

Не лікарі мають просити віддати органи: як Індії вдалося створити систему трансплантації

Адам віддав Єві ребро, а ви готові стати донором органів? 8 міфів про трансплантацію

Лише за згодою: Рада ухвалила закон про трансплантацію

Як і коли в Україні запрацює трансплантація

powered by lun.ua

Головне на сайті