Місяць у Харкові: освідчення в любові
До Літературної резиденції* я ніколи не бувала у Харкові, але, звичайно, як усі читачі української літератури, була певна, що непогано його уявляю.
Подекуди, звісно, віджартовувалася: мовляв, насправді ніякого Харкова не існує, Харків – це вигадане місто, створене спеціально для того, аби там розгорталися літературні сюжети.
Мої топографічно-архітектурні уявлення про Харків приблизно збігалися з літературним міфом 1920-х (вулиця Сумська й інша географія Літературного ярмарку, Будинок Слово, опера, де проходив показовий процес СВУ тощо), з певними відцентровими вкрапленнями інших епох – від університету з Гулаком-Артемовським і, скажімо, Срезневським до Межиріччя Сергія Жадана.
Варто би нарешті з’їздити в Харків на вихідні, – повторювала я собі, – зачекінитися в усіх відповідних локаціях, обмацати всю цеглу, якої міг торкатися ще літературний пантеон, і рушити додому з відчуттям виконаного обов’язку перед рідною культурою.
Однак, в цілому, на тлі читацького досвіду буквальний візит здавався вже й необов’язковим: історія, як то водиться в наших широтах, витісняла географію.
Я шалено рада, що врешті не стала вибиратися до міста на вихідні, й безмежно вдячна за можливість побути там значно довше організаторам літературної резиденції – Харківській обласній державній адміністрації, Українському ПЕН та Харківському літмузею.
Адже, очевидно, це одна справа – приїхати в місто, скажімо, на вихідні, з чітким списком, що ти хочеш побачити, що тобі від нього треба: відбираєш у міста перелік краєвидів і досвідів, як кістку з рота у пса.
Такі короткі загарбницькі вилазки – це про тебе саму, про те, що ти хочеш взяти: не про місто і те, що воно може чи хоче запропонувати.
Цілісна фактура міста дробиться на розрізнені, не пов’язані між собою локації, схвалені туристичним бюро, між якими треба чимшвидше перебігти, не гаючи часу на безцільне вештання і розглядання знічев’я. При цьому випадає найважливіше – всі ті проміжки, де, власне, й відбувається життя.
Натомість геть інша справа – опинитися там на довший час. Тоді починаєш із містом зживатися і домовлятися, як із живим; міста ласкаві, вони зазвичай пробачають твої спрощені уявлення, стереотипи й упередження. Харків був дуже ласкавий і щедро ділився своїми химерами й дивовижами.
Урешті, найсильніші враження виявилися найменш передбачуваними. Їх напевно не отримала би при короткій туристичній вилазці-поході на місто з чітким, заготованим заздалегідь списком, що потрібно відвідати, як списком покупок.
Скажімо, я в будь-якому разі потрапила би до будинку "Слово", й хай би скільки фотографій ти бачила доти, хай би як добре знала його літературну долю, цей двір, що нависає над тобою-безсилим глядачем усім тягарем нестерпної історії, таки вражає.
Але, якби я вибиралася в Харків на коротку подорож вихідного дня й була обмежена у часі, то напевно не блукала б околицями будинку "Слово" й не виявила, як близько він стоїть до військового госпіталя – як, за іронією географії, пліч-о-пліч опиняються ті речі, що нас бережуть: наша культура і наша армія.
Так само напевно не встигла б потрапити до першого будинку, де жив Хвильовий, зі збереженими ще з його часів сходами і ліфтом (спасибі величезне пані Тетяні Пилипчук за ці прогулянки).
Я в будь-якому разі походила би центром міста – але напевно не розвідала б, скажімо, чудового району Панасівка по той бік річки, з його котами і кіньми поміж гаражів, з його квітами й набубнявілим на сонці виноградом, із його трамваями й вужами під мостами через порослу лататтям річку, з його архітектурним модернізмом обіч врослих у землю по віконниці давніх хаток, кумканням жаб і химерним постіндастріалом, що перетворюється у своїй неутилітарності на ритуально-культову споруду.
Безцільно блукаючи містом і не кваплячись на вечірній потяг, я натрапляла й на частину місць, куди при коротшій поїздці напевно би прийшла організовано, й вони з акуратних пунктів плану перетворювалися на щедрі дарунки міста.
Скажімо, геть випадково вибрела до кенотафа Хвильового, до якого сходила б у будь-якому разі, просто іншого дня. На кенотафі хтось лишив цілий буханець хліба, цеглинку, як звісточку письменнику, що його історія добігає кінця голодного 33-го: друже, далі буде страшно, потім дуже страшно, ще трохи страшно, але в цілому, в тому кінцевому підсумку, який датується 2019-м, краще, ніж можна було помислити з темних глибин 33-го, тож ось хліб.
Так само випадково я натрапила на цілий табунець скіфських баб, що обжили подвір’я природничого музею й куняють на осонні своєї усміхненої тисячолітньої давнини.
Я б напевно сходила врешті на якусь із виставок дитячого художнього колективу Aza Nizi Maza (врешті, одразу після повернення з Харкова в Київ таки встигла на їхню виставку в Американському Домі, присвячену 200-річчю Волта Вітмена), але в Харкові випадково вибрела на їхню підвальну майстерню, густо населену дивозвірами, інсталяціями й картинами з попередніх виставок.
Тут і паперова постать Сергія Пилипенка, голови спілки селянських письменників "Плуг", із малими письменниками під крилом, і Володимир Сосюра із квітковими крилами, і безліч інших прикладів дуже живого й особистого діалогу з культурною традицією попри дистанцію в кілька поколінь і різні естетичні перспективи – діалогу, який засвідчує, що активний творчий пошук і експеримент, яким славився Харків у 1920-ті, триває й напередодні 2020-х років.
 |
| Постаті Сергія Пилипенка та інших письменників |
Так само при коротшій подорожі я напевно вибралася б у село Сковородинівку: там зберігся маєток Андрія Ковалівського, де помер (і при якому похований) Григорій Сковорода. Маєток, нині музей, зберігся добре, бо до 1972 року в ньому була школа, але з тих же причин він не надто багатий на експонати – а тому враження про коротку вилазку були б менш яскравими.
Натомість я потрапила до Сковородинівки на масштабне святкування Івана Купала, і тому побачила і запускання вінків на воду, і вогняне шоу, і безліч виконавців, від автентичних лірників до по-своєму зворушливих аматорських колективів залізничників і муніципальних контор.
Зрештою, при короткій оглядовій вилазці до Сковородинівки точно не мала би часу годинами вештати тамтешнім садом і спостерігати, як природа повільно витісняє цивілізацію, а нові хащі прокрадаються в суворий геометричний лад розбитого тут колись англійського парку.
Так життя бере гору над нав’язуваними йому схемами, що, врешті, добра метафора для цілого мого досвіду знайомства з Харковом, яким завдячую літературній резиденції – досвіду прекрасного, як саме це місто.
Ярослава Стріха, перекладачка, спеціально для УП.Життя
* Харківська літературна резиденція – спільний проект Українського ПЕН та Харківської обласної державної адміністрації, покликаний підтримувати вітчизняних прозаїків та промотувати Харків і його культуру в Україні та світі.
Учасниками резиденції на сьогодні стали письменники Люба-Параскевія Стринадюк, Любко Дереш, Міхаель Целлер (Німеччина) та перекладачка Ярослава Стріха.
Вас також може зацікавити:
22 причини закохатися в Україну. Версія Buzzfeed. Фото
Психологи підтвердили: закохатися за власним бажанням можливо
Закохатися у Відень і каву: як українець Саша Ямковий відкрив одну з найкращих кав’ярень Європи
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.