Кожен помирає, але не кожен живе гідно
"… ми не можемо тобі його повернути, але ми можемо про нього говорити"
документальний фільм "Тато"
Біль підсвідомий vs Біль усвідомлений – це наше суспільство сьогодні.
Колись на лекції в УКУ Євген Глібовицький розповідав, що у нас, як народу, у 20 столітті було дуже багато травмуючих подій та катаклізмів, ми буквально не встигали їх проживати, усвідомлювати, говорити і зрештою відновлюватись.
Мільйони життів стали просто статистикою в підручниках історії, і добре, якщо так, бо часто і це замовчувалось. Але біль нікуди не дівався, він жив і живе всередині нас, як недіагностована пухлина.
Якось я проходила тренінгову сесію зі сторітелінгу. Першим завданням було розповісти історію свого дідуся чи бабусі від першої особи.
В групі сиділи дуже різні люди: різні за віком, регіоном походження, професіями. Здавалося, між нами не так багато спільного.
Точно так само відрізнялись історії наших дідусів та бабусь: хтось жив на Харківщині, а хтось на Галичині, хтось був інженером, хтось працював у колгоспі, хтось здобував вищу освіту, а хтось закінчив кілька класів школи.
Але в якийсь момент всі ці історії стали схожими між собою, бо у кожній із них був Голодомор, або Друга світова війна, або і одне, і інше.
І раптом піднявся величезний пласт болю, не пережитий, не проговорений, навіть не усвідомлений. Кожна історія боліла, без різниці, народжений ти на Слобожанщині чи на Закарпатті, цей біль був наш спільним, хоч кожен з нас з’явився на світ через десятиліття після цих подій.
Ми раптом усвідомили, що глибоко травмовані, що можемо плакати сльозами, які не виплакали наші предки.
Тим часом за вікном був жовтень 2018 року, в Україні четвертий рік йшла війна, яка, за приблизною статистикою, забрала життя більше 10 тисяч наших громадян.
На цей момент під час проведення АТО/ООС за приблизною статистикою загинуло біля 5 тисяч українських військовослужбовців.
Ми досі живемо у суспільстві, яке звикло приховувати свій біль у найтаємніші нетрі підсвідомості.
На вулицях наших міст вистачає пафосних безликих пам’ятників, але чи завжди за цими монументами відчуваються реальні людські історії, чи не нівелюють вони ідею самої пам’яті?
Адже пам’ять можна шанувати і зберігати так по-різному, і ми тільки вчимося це робити.
Пригадую, наприклад, що у піцерії "Ветерано", де піцу готують ветерани російсько-української війни, є столики із "вічним резервом" для сімей загиблих побратимів.
Цього року дівчата із Жіночого Ветеранського Руху висадили алею пам’яті жінкам, які загинули у боротьбі за Україну, біля кожної яблуньки активістки розмістили табличку з інформацією про полеглу ветеранку. Такі алеї є уже в Києві та Краматорську, і будуть ще в інших містах.
А ще у 2018 році Марією Берлінською та Любою Шипович було засновано ветеранську стипендію імені Богдана Радченка на навчання на магістерській програмі НаУКМА. Богдан Радченко – могилянець першого набору – пішов добровольцем на фронт та загинув у 2015 році.
Я координувала цю стипендію і абсолютно виразно пам’ятаю цей зворушливий момент – повернення Богдана у Могилянку. Щоб зберегти пам’ять про нього ми вирішила встановити на плацу Могилянки лавку з меморіальною дошкою. А потім на відкриття зібрались друзі Богдана, принесли хризантеми, сиділи на цій самій лавці та розповідали, яким був Богдан, як він прогулював пари на плацу, варив суп із хризантем за японським рецептом та цитував античних філософів. І Богдан наче був серед нас, сидів на тій самій лавці.
У 2019 році ми разом з Ларисою Артюгіною розпочали проект "Платформа української документалістики", він покликаний розвивати новий для України жанр – документального активізму.
Документальний активізм – це документальне кіно, яке має не меті не лише задокументувати певні події чи відобразити художнє бачення автора, але і активізує дискусії із суспільно важливих питань, аби зрештою призвести до змін у суспільстві: від громадських ініціатив, до змін в законодавстві, чи міжнародній політиці.
І першим нашим дітищем стала стрічка "Тато" (реж. Лариса Артюгіна, Марта-Дарія Клінава). Це історія молодої українки, яка розшукує тіло свого батька, добровольця Володимира Самоленка, який загинув біля Дебальцево у 2015 для того, щоб віддати йому останню шану.
Власне, це не кіно про війну і смерть, як може здатися на перший погляд, це дуже красива історія стосунків батька і дочки, це кіно про переживання втрати, але це й історія зростання.
Під час прем’єри фільму "Тато" Володимир Самоленко теж був з нами. Ось він ще молодий, підхоплює свою донечку на руки, а вона обіймає його за шию і заливисто сміється. Переглядаючи стрічку, ти відчуваєш, що він поруч зі своєю дорослою дочкою і в той момент, коли вона вирушила на пошуки його тіла. Ми проходимо цей шлях з ними обома: Олею і її татом, який сміється з кінохроніки, він сміється завжди, навіть зараз.
Один із побратимів Володимира Самоленка у стрічці каже Олі знакові слова: "Ми не можемо його тобі повернути, але ми можемо про нього говорити".
Бо пам’ять, вона потрібна не мертвим, вона потрібна нам, живим. Вона потрібна родинам загиблих, бо ніщо і ніколи не зможе компенсувати цю втрату, але зможе подарувати їм відчуття, що смерть їхньої близької людини не була безглуздою чи даремною.
Після прем’єри на обговоренні фільму ми спілкувалися з Олею про те, чим був для неї цей досвід. Вона сказала надзвичайно важливі слова: стрічка окрім болю допомогла їй відчути гордість за батька. А ще Оля розуміє, що зараз продовжує татову місію, бо він любив Україну і "...готов драться за 15 сантиметров украинской Земли".
Я дивилась на живого Володимира на екрані та розуміла, що кожен з нас помирає, але не кожен живе достойно. Пам’ять потрібна нам, аби осягнути ціну своєї свободи і, не дай Боже, не проміняти її на низькі комунальні тарифи. Щоб трансформувати біль у відчуття гордості. Щоб пам’ятати, що таке жити достойно.
Я дуже сподіваюся, що цей фільм розпочне у суспільстві велику дискусію щодо політики збереження пам’яті полеглих героїв у російсько-українській війні.
Іноді ми не здатні обирати нашу історію, іноді ми не можемо уникнути втрати. Але ми можемо говорити про це і пам’ятати.
На жаль, це не поверне нам тих, кого ми втратили, але це може зміцнити нас.
Оксана Іванців, співзасновниця Платформи української документалістики, заступниця голови ГО "Студена", спеціально для УП.Життя
Вас також може зацікавити:
440 пар чорних туфель повісили на стіні у Стамбулі. Це щоб пам’ятати жінок
"Топографія пам’яті": ми – те, що ми пам’ятаємо
9 травня – пам’ять про дідуся: як онука ветерана Другої світової стала парамедиком в АТО
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.