Пам’яті Героїв: "він тут, зовсім близько" Микола Жук

3165
25 вересня 2020

Я не знаю, як і чим тут зарадити.

Я не зможу цьому зарадити, але постараюся про це написати.

Знайти б тільки правильну інтонацію. Не впасти в патріотичний фальш, не збочити у войовничий шал. Переді мною жива людина.

Вона подолала цей довгий шлях, щоб розповідати. Приїхала з іншого міста, яке далеко за горами. Вона вірить у те, що розповідати треба. Розповідати про нього – це так, наче повертати його в життя. Розповідати про нього – це давати йому шанс бути тут. Він знову живий, поки про нього розповідають.

Особливо коли про нього розповідає вона. Усе, що вимагається тут від мене – слухати, уважно слухати. Не виривати її з потоку спогадів чимось недоречним. Перебивати своїми запитаннями, уточненнями лише тоді, коли це справді необхідно. (Чорт забирай, звідки мені знати, що й коли тут справді необхідне?!). Вона розповідає – й також опиняється там, де він усе ще живий.

Вона – це Олена, дружина капітана 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ ЗСУ, професійного військового Миколи Жука.

Микола Жук, капітан 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади
Сухопутних військ ЗСУ

Вони прожили разом 16 років, у них дочка Настя і щасливий дім – із тих, де всі одне одного люблять.

Ні, не дім у сенсі "будинок". На жаль, ні. У цьому сенсі все не так добре: військовий гуртожиток у Мукачевому.

Однак я маю на увазі дім як сім’ю, як найтіснішу спільноту найближчих людей, домашнє вогнище. У родині Миколи Жука воно палахкотіло світлим і впевненим вогнем.

Вони познайомились у Береговому, куди Миколу – сина військового-афганця – скерували по закінченні Сумського вищого артилерійського командного училища в 1998 році.

Її родинні витоки в Росії, Миколині на Житомирщині.

Закарпатцями, в сенсі корінними, їх не назовеш. Хіба що Настю, яка в них там народилася.

2003 року Миколу службово перевели до Мукачевого. "Залізну бригаду", нині Закарпатську, колишню Туркестанську, з присмаком імперської далекої екзотики, називають леґендарною.

Переведення до Мукачевого, мабуть, обіцяло Миколі кращу перспективу у професійному та кар’єрному зростанні.

Зайво нагадувати про те, що нині, в часи післямайданні, відомо всім – скорочення (в усіх сенсах) армії з одночасним її розбазарюванням, розкраданням та фактичною деградацією.

Зрештою, автор цих рядків, який сам служив ще в радянській армії в нібито безхмарні устиновські часи, вже й тоді виразно бачив і відчував деякі ознаки неминучого занепаду – жахливо низький моральний (скоріше – аморальний) дух, ідіотизм командування, гноблення солдатів, міжнаціональні конфлікти плюс уже згадані розкрадання з розбазарюванням.

Тож усе, що відбулося з армією незалежної України протягом двох десятиліть, за бажання можна вважати лише продовженням неминучих руйнівних процесів, початки яких десь у глибинах радянського застою.

У такі роки Миколі Жуку доводилося ставати офіцером. На цьому занепадницькому тлі можна було на все наплювати, звільнитися в запас, піти на гражданку, в бізнес, у рекет, у силовики, в пожежники – та куди завгодно. Або – знайти свої сфери, свої канали збагачення в загальному потоці розкрадання.

А що? Як нам держава, так і ми їй! Бо на хріна така держава, яка не годує свою армію?

Але Микола обрав офіцерську честь і завжди лишався на висоті присяги й закону.

Мине час – і ми, сподіваюся, належно оцінимо громадянський чин таких, як Микола Жук, молодих (і молодших) офіцерів, завдяки чесному опорові й відданій службі яких у нашій країні на момент російської військової агресії все-таки ще існували недорозвалені (хоч і недоозброєні та недоодягнуті) збройні сили.

З весни 2014-го Микола бував удома все рідше. Фактично жив у польових умовах учбового центру, на полігоні. Наказ про перекидання його підрозділу на Схід міг з’явитися щодня.

Це врешті трапилося наприкінці літа.

1 вересня Микола Жук на чолі протитанкової батареї вирушив на передову. Дорогою була ще кількатижнева зупинка під Полтавою – відпрацьовували бойове злагодження.

З того першого вересневого дня Олена і Настя живим його більше не побачать. Ні, він як командир мав можливість організувати собі відпустку, провідати їх. Але капітан Микола Жук твердо вирішив, що у відпустку він піде лише після того, як у ній побувають усі до останнього його підлеглі бійці.

Олена згадує, як у середині серпня (Микола днював і ночував на полігоні) товариш по службі приніс їй букет на день народження. Казав, що від Миколи – наче той сам його купував і просив товариша вручити.

Можливо, Микола хотів, щоб таким чином вона відчула – він тут, зовсім близько.

Маленький розіграш не вдався: букет, що його доставив товариш, був із так званим блиском. Микола б такого не купив, він чудово знав смаки своєї дружини. От тільки товариша забув про них попередити.

Олена розповідає про це з мимовільною усмішкою. Він був уважний до їхніх переживань. Найменше чого хотів – це щоб найближчі дві людини відчували страх за його життя.

Під час телефонних розмов запевняв їх, що все гаразд і навколо спокій. Розповідати про фронт йому мовляв нічого, бо нічого не відбувається. Найваживіша мовляв подія – то бездомне кошеня, яке звідкілясь прибилося до їхнього розташування. От про кошеня й розповідав.

Іноді Олена і Настя чули зі слухавки щось наче віддалену стрілянину. Тоді він просив припиняти розмову.

24 січня, у переддень його загибелі, Олена виразно чула звуки обстрілу. Ситуація коло Дебальцевого ставала все напруженішою.

25 січня Олена намагалася дзвонити до нього знов і знову. Ну хоча б раз на дві години…

Найцінніша з його речей – лист від дочки, який він носив на грудях і з яким, можна припускати, намагався не розлучатися. У кожному разі він мав його на собі, в нагрудній кишені, у мить загибелі. Це подвійний листок з учнівського зошита, на ньому кілька стемнілих плям. Це Миколина кров. У заголовку листа – одне-єдине слово: "Папі". Татові.

Дружина і донька Миколи Жука

Дві сторінки списано дитячою рукою. На третій та ж рука, але це малюнок – великий, на всю сторінку, тризуб і підпис "Воля!!!". Далі йде четверта сторінка, порожня.

Я намагаюся вчитуватися в ті не завжди розбірливі, місцями залиті слідами крові рядки.

"Час іде тебе нема. Чекаю день, коли ти вернешся і скажеш: "Я вернувся, я живий"… Молюся Богу, щоб повернувся живий, здоровий і без царапини.

Чекаю тої миті коли ти вернешся і ми тебе зустрінемо рідним теплом. Тортиком з вафель і згущонки. Нехай це не буде масштабно з вигуками: "Герої!". Ти завжди був, є і будеш нашим героєм.

Нехай цей лист ти будеш читати не під обстрілами. Нехай цей лист не написаний поетично. Нехай цей лист має куча помилок. Але він від душі і від мене. Замість того, щоб слухати що каже вчитель, ось пишу тобі листа…

Хочу ще писати щоб ти вернувся до дому, я розумію репутація твоя має бути висока. Ти в мене молодець, ти гарно несеш службу. А ось […] каже в мене папа не поїхав в АТО, а я говорю ну й молодець твій папа.

Або кажуть військові самі винуваті, думали що будуть сидіти на жопі, або військові перші мають іти туда! А Конституція пише, що всі рівні [нрзбр.] захист цілісності України.

Зробила я тобі браслет, нехай листи і цей браслет, в який я вклала душу коли плела, то буде тобі ОБЕРІГ!

Повертайся живий!

На третій сторінці на всю сторінку тризуб і підпис "Воля!!!"

Останній крик зависає в порожнечі. Четверта сторінка листа порожня. Роблячи фотокопії, з усіх сил тримаємо листа, щоб не вирвало з рук і не віднесло геть якимось чортовим вітром.

Капітан Микола Жук загинув 25 січня 2015 року в околицях Дебальцевого – Новогригорівки.

Це були найпекельніші дні того року. Господь забирав найкращих. Вічна Пам’ять офіцерові честі й обов’язку, захисникові, чоловікові, татові і другові.

Залишається ще по-дитячому проникливий рядок з Настиного листа: "Ти завжди був, є і будеш нашим героєм".

Юрій Андрухович, письменник

Есе написане спеціально для проєкту PLUS 1.

Експозиція проєкту працює у Києві до кінця вересня 2020 року на Михайлівській площі.

Експозиція складається з фотостендів, де крізь призму авторської фотографії, українські сім’ї розповідають історії своїх близьких, українських військових, що загинули у війні на Сході.

Кожна родина обрала сімейну реліквію, важливу та цінну річ, яка нагадує їм про своїх рідних загиблих. Це батьківська куртка, гітара, лицарські обладунки, книга, каблучка, лист від доньки тощо. 

Чекаємо вас відвідати виставку та сайт проєкту.

Вас також може зацікавити:

"Небесна гвардія": активісти створили сайт, присвячений загиблим в АТО та їхнім родинам

Адвокат Небесної сотні Павло Дикань: Справи, доведені зараз до суду, стосуються не виконавців, а другорядних осіб

День пам'яті захисників України: 5 думок про те, чому важливо чути живі історії героїв війни

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua