Витягнути війну з воїнів: що стоїть за посттравматичним стресовим розладом

591
15 лютого 2021

Минулого разу я свідомо підняла цю болючу тему – домашнє насильство в родинах військових.

З ним багато хто зіштовхується – родини, роботодавці, сусіди, але мало хто говорить.

Часто проблему заперечують та "списують" на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) "контужені", що з них взяти.

Цим матеріалом спробую роз’яснити фразу "Кожен військовий повертається з передової з ПТСР".

Наголошую, що йдеться саме про тих військових, які "були у гарячих точках".

Чому я (не психолог) говорю про ПТСР

Я, як дружина ветерана-добровольця дуже гарно знаю про проблеми бійців та їхніх родин.

З початку війни в нашому добровольчому батальйоні відслужило близько 1500 осіб.

Фахові воїни, ентузіасти, які стріляли на всіх цивільних полігонах, зовсім зелені хлопці, офісні працівники. Хтось приходив за покликом серця, хтось хотів перевірити себе, хтось свідомо обирав нову професію.

На війні деякі профі ламалися, сміливці виявлялися боягузами, а з "зелених" парубків та офісних робітників виростали справжні Воїни.

Тут не вгадаєш і не спрогнозуєш. Це реальне життя, а фільми 80-х про універсальних солдатів.

Бійці не були щосекунди своєї служби безстрашними Рембо, не ходили в туалет трояндовими пелюстками, не завжди були чемні зі своєю родиною, з волонтерами та лікарями.

Так, більшість бійців стійко переносили труднощі і з вдячністю приймали допомогу від медпрацівників і волонтерів, проте дехто влаштовував дебоші, вимагав наркотики "задля лікування". Про все це розповідають лікарі та волонтери у госпіталях, жінки та матері бійців.

Дружини військових, які повернулись у цивільне життя, звертались до мене, як до рівної, дружини та матері, яка з дітьми так само чекає чоловіка з війни.

Жалілись на нерозуміння, агресію, на те, що їх рідний повернувся зовсім іншим.

Хтось не міг впоратись самостійно, багато хто замикався у собі. Бувало різне.

І я не завжди могла знайти вірні слова для цих жінок. Все це й стало однією з основ для об’єднання родин військовослужбовців та створення у 2014 році "Об’єднання дружин та матерів бійців учасників АТО".

Ми мали якось жити у новій реальності, коли для наших чоловіків бойові дії закінчувались – для нас вони починались.

Потрібно було шукати шляхи як повернути наших чоловіків, батьків, синів та братів у нормальне, щасливе буття. Витягнути війну з них.

Ми і далі продовжували втрачати людей. Смерть наздоганяла багатьох вже у цивільному житті: згорів по п’янці у очереті, загинув у бійці, застрелився, підірвався, інфаркт, інсульт...   

Це були ті ж самі хроніки з фронту. Приносили такий же біль.

Про скарги на те, що чоловік постійно роздратований, майже не спить вночі, має підвищений градус агресивності, дезадаптований у суспільстві – я й не згадую, їх було тоді, і є зараз дуже багато.

Різниця тільки в тому, що з часом ситуація тільки погіршується – так, на Київщині в одному районі є три родини загиблих і 30 родин ветеранів, які повернулися живими, але померли вдома внаслідок хвороби або самогубства.

Війна всередині ветеранів

То як назвати ту війну, яка все ще йде всередині ветеранів?

Часто її називають посттравматичним стресовим розладом.

Насправді, є багато досліджень, які вивчали ПТСР і є різні дані щодо розповсюдження цього розладу.

Я не знаю, яке з цих досліджень найвірніше. Проте, з власного досвіду знаю, що нас усіх виховували на заповідях "не вбий", на моральних парадигмах, де людське життя – найвища, базова цінність, на яку в жодному разі не можна посягати.

І ось, настає війна, на якій усе те, що визначало тебе, як "хорошу людину" в один момент руйнується. Ти маєш вбивати ворогів, щоби друзі жили. З цієї ж причини маєш глушити інстинкт самозбереження.

І ти залишаєшся поза моральних орієнтирів, але з інстинктами воїна.

Чи це є ПТСР?

Я не знаю.

Коли для наших чоловіків бойові дії закінчувались – для нас вони починались

Знаю, що це страшенний удар по психіці і що кожна людина, яка пройшла війну, змінюється назавжди. Це і є та травма, після якої у людини наступають стресові розлади.

До цієї тріщини у психіці додається те, що на фронті усі жили в атмосфері бойового братерства. Там проявлялися і найкращі, і подекуди, найгірші сторони людини, але наша психіка влаштована так, що ми пам’ятаємо лише хороше.

У перші роки війни, доки для багатьох вона не стала рутинними повідомленнями у стрічках новин, військовослужбовців "носили на руках". Вони були важливими людьми, які робили важливу роботу. Для більшості це був найяскравіший етап життя. 

Але цей період закінчився. Для багатьох змиритися з цим надзвичайно важко.

Тут і виникає другий злам у психіці. "За кого ми воювали? – проговорюють мені свої думки знайомі військові. – Чи оцінило суспільство нашу жертву, нашу працю, наш внесок?"

На словах – так.

У реальності – ні. "Ми тебе туди не посилали", "Навіщо тобі допомога, ти ж на війні шалені гроші заробляв", – ось що чує ветеран від деяких оточуючих.

Додайте до цього шоу в маршрутках, відмови у роботі по надуманим причинам, відсутність системи реабілітації, проблеми з отриманням законних пільг.

Додайте сюди існуючу несправедливість в суспільстві, до якої ветеран є дуже чутливий. Все це додає ще один розлам у психіці.

Багато хто не справляється з цим, спалюючи себе. Іноді вони спалюють і близьких.

Це факт і це є. Навіть, якщо називається не ПТСР, а якось по-іншому. 

Але що ж робити?

Використовувати будь-який шанс

Ми маємо визнати, що владі байдуже до ветеранів.

Особливо до тієї частини, яка не є активною.

Активну частину влада боїться, а від пасивної відкупається дрібними символічними подачками.

Ніякої територіальної оборони або приватних військових компаній, про що багато хто мріє, влада не допустить. Через ту ж саму причину – вона боїться організованих, неконтрольованих структур. Максимум, що ми отримаємо – імітацію.

Пільги, блага та повагу від всього суспільства, "як у США", в найближчому майбутньому ми також навряд чи отримаємо. Ті, хто сподівається на ці ліки від тріщин у колективній психіці має подивитися правді у вічі.

І взяти ситуацію у свої руки. Разом з тими, хто готовий вам допомагати: сім’єю, друзями, людьми, які переживали схожий досвід, волонтерами та просто небайдужими людьми. Тими, хто формує громадянське суспільство.

Я розумію, що абревіатурою ПТСР можна прикриватися, можна спекулювати. Можна  її замовчувати та заперечувати.  

Але якщо визнати, що це є ПТСР, що це хвороба, то є шанс її вилікувати. І якщо близькі ветерана знають про існування цього розладу, розуміють зміни, які відбулись з воїном, можливо, у них буде більше терпіння та наснаги для того, щоб зберегти відносини. Для того, щоби допомогти.

Ми живемо не в США, у нас немає культури спілкування з психотерапевтами та нормального відношення до лікування порушень психіки. Ми маємо шукати будь-які можливості повернути ветерана до 100% повноцінного життя.    

Потрібно вивчати закордонний досвід, накопичувати свій, обмінюватись ним. Об’єднувати зусилля, не бути байдужим та не опускати руки.

Обов’язок військового – захищати суспільство.
Обов’язок суспільства – інтегрувати в нього військового

І, до речі, якщо тобі пощастило: ти нормально спиш, у твоїй родині та кар’єрі все добре – не дивись зверхньо на людину, яка не може вибратися зі свого кошмару. Це не вибір військового, це травма.

Подай руку допомоги, підтримай хоча б добрим словом. Ці люди захищали нас усіх. А тріщини психіки це просто бойові шрами їхньої душі.    

Багато хто з ветеранів також не розуміють цієї проблеми.

Особливо критична ситуація з  ветеранами, які мешкають в селах, вони з небагатих сімей. Іноді для них збирають речі у групах в Facebook. Вони не бачать перспектив, сенсу, не розуміють, що з ними відбувається і не знають куди звернутись по допомогу. Досить часто їх та їхні родини немає кому підтримати. 

Існує така думка, що це західні віяння і деякі грантові організації заробляють на цьому гроші.

Тут два зауваження.

По-перше, ми маємо вже дуже багато напрацьованого, з потом та кров’ю, вітчизняного досвіду. Маємо спільноти, які реально допомагають.

По-друге, не варто рахувати гроші в гаманцях грантодавців. Протягом усієї війни ми отримували допомогу від дружніх країн, вони спецрейсами возили поранених на лікування, грантові організації надавали як гуманітарну, так і правову допомогу. На їх рахунку не одне врятоване життя.

Факти такі: ми маємо використовувати будь-яку можливість для реабілітації захисників України та для інтеграції їх у мирне життя. В умовах, коли системної реабілітації все ще не існує, до цього обіду будь-яка ложка буде гарною. 

І останнє

Говорячи про посттравматичний синдром ми відходимо від тезису "контужені", і намагаємось відводити від нього інших.

І мені дуже дивно, що цього не розуміють і перекручують на своїх сторінках в соцмережах свої ж.

Стаття з порадами дружинам ветеранів та телефонами ліній із запобігання домашньому насильству погіршує образ ветерана?

А новини про те, що вони підривають вдома гранати, п’ють, потрапляють у тюрми – не погіршують образ ветерана?

Коли екснардеп Чорновіл на всю країну вигадує байки про те, що в телефонах добровольців знайшли фото зґвалтованих хлопчиків, чи військовий прокурор Матіос розповідає на Шустер LIVE страшні історії про їхні звірства – це не погіршує образ ветерана?  

Ми маємо вивести цю проблему з категорії "табу". Не замазувати її, не заперечувати, а шукати шляхи для вирішення.

Маємо говорити про це з ветеранами, їхніми родинами, суспільством і відводити їх від тезису "контужені".

Розповідати, що саме відбувається з ветеранами після повернення з війни, які періоди в адаптації вони проходять.

Ми повинні лікувати ті тимчасові травми, які отримують наші люди на війні.

Потрібно говорити і пояснювати, що людина з ПТСР не "контужена", вона отримала шрами душі, захищаючи Батьківщину. Вона врятувала нас. Тепер наша черга.

Ми маємо роз’ясняти оточуючим, родині, роботодавцям, сусідам, що людина не завжди була такою, що вона має тимчасову травму, яку потрібно лікувати.

Пояснити суспільству його обов’язки. Так, обов’язки. Обов’язок військового – захищати суспільство. Обов’язок суспільства – інтегрувати в нього військового.

Наталія Музика, керівниця ГО "Об‘єднання дружин і матерів бійців учасників АТО", спеціально для УП.Життя

Всі фото надані авторкою

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Вас також може зацікавити:

"Час нас не лікує". Як матері та дружини загиблих в АТО повертаються до життя

В Україні запрацював ще один сайт, через який можна допомогти родинам загиблих воїнів

Сім'ям загиблих воїнів АТО можна надіслати листівку до свята

Непомітні та незахищені: як живеться дружинам та матерям воїнів АТО/ООС

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.



powered by lun.ua