"Розірви коло": як знімали фільм про домашнє насильство

883
3 січня 2022

Серед безлічі документальних фільмів в Україні лише невелика їхня кількість торкається "незручних" тем з життя нашого суспільства – не героїчних сторінок новітньої історії або життєпису цікавих персонажів, а таких, які розкривають болючі питання нашого сьогодення. 

В Україні, згідно з дослідженнями, близько 2 млн жителів страждали від домашнього насильства. Цьогоріч за ініціативи UNFPA Україна (Агентства ООН у справах народонаселення в Україні) було створено документальний фільм, що досліджує природу цього явища.

Стрічку "Розірви коло" було презентовано у листопаді. Зараз вона у вільному доступі. Також триває серія показів картини по всіх містах України.

Чому ж прем’єра пройшла саме останнього осіннього місяця?

Традиційно у листопаді проходить акція проти ґендерно-зумовленого насильства – "16 днів проти насильства". Проте, на жаль, саме насильство не має дедлайнів та визначених дат. 

"Розірви коло" – це історії жінок, кожна з яких змінює своє життя, виходячи з кола насильства. Але ці зміни виявляються довгим та складним процесом роботи над собою та своїми відносинами з навколишнім світом. Від дзвінка в поліцію, життя в шелтері до повернення до самої себе.

Жінки наважуються пройти цей шлях заради себе та своїх дітей.  

У центрі сюжету – героїні Іва Стішун та Олександра Лебединська, кожна з яких змінює своє життя, виходячи з кола насильства. 

Авторкою ідеї виступила Почесна Амбасадорка UNFPA Україна, телеведуча та акторка Марія Єфросініна.

Два роки тому вона звернулася до продюсерки Ольги Бесхмельніциної ("Стоп-Земля", "Байконур. Вторгнення", "Земля Івана") з пропозицією зняти документальну стрічку про те, як постраждалі від насильства можуть змінити своє життя та розірвати це коло.

Фільмування тривали 8 місяців, весь цей час команда проводила поруч із героїнями, які розповідали свої історії. 

Знімати про насильство важко, але дуже важливо. Про це сьогодні я б і хотіла розповісти.

Про зйомки і життя з героїнями

Працювати над фільмом, було досить складно на всіх етапах виробництва.

Першою складністю було знайти тих, хто готовий зніматися у документальному фільмі на таку непросту тему. Процес зйомок потребував часу.

Ми спостерігали за життям протагоністок, але мали досить обмежені часові межі, тому доводилось віддивлятись матеріали, збирати перший монтаж і вирішувати, що робити далі під час самих зйомок.

Зйомки стрічки зайняли два місяці. Одним з непростих етапів роботи став монтаж, адже це той самий етап, коли документальний фільм знаходить свою форму. Ми прагнули зробити фільм точним та чуттєвим. Це був напружений період, адже матеріал нелегкий.

Часом я відчувала, що знімальній групі емоційно важко, але це природно, коли працюєш з темою травми. Ми багато між собою розмовляли про природу насильства, рефлексували.

Про героїнь

З Олександрою Лебединською та її трирічною донькою Мілою ми познайомились у херсонському шелтері. Коли ми вперше зустрілися, Олександра все ще перебувала в шоковому стані, але стався ментальний контакт, і зйомки все ж відбулися.

Попереду перед Олександрою стояв ряд викликів: знайти житло, роботу, друзів та відновити себе. За цим ми і вирішили спостерігати.

Друга героїня фільму, Іва Стішун, з'явилася наче удар блискавкою. Ми зустрілися з Івою у Харкові, і рішення знімати далі було ухвалене майже відразу. Вже друга зустріч привела нас до під’їзду її дитинства, де Іва відверто поділилася спогадами, які їй до сих пір не дають спокою. 

Працюючи з темою травми, ти в будь-якому випадку працюєш з минулим, а для кіно важливо, щоб процес відбувався у теперішньому. Головне, чому ми обрали саме Сашу і Іву це те, що вони обидві перебували у складних, але важливих процесах трансформування.

Під час однієї з наших розмов Саша почала згадувати про насильство, яке вона бачила в дитинстві, і сама прийшла до висновку, що їй треба зробити все, щоб її трирічна донька не повторювала її помилок у майбутньому. Це стало ключем Сашиної історії у фільмі.

Іва Стішун мене вразила глибиною її усвідомлення травми та себе, рефлексії, роздумів. Вона немов провідник складних думок, трансформацій і висновків. Мене сильно зачепила історія, як вона малювала малюнок папі на день народження, коли він прийшов п'яний додому, цю історію вона розповідає у фільмі.

Про стан домашнього насильства в Україні

Робота над фільмом – це час роздумів, пошуків, досліджень. 

Перше, що я зрозуміла, що більшість суспільства відвертається від теми домашнього насильства, не хоче бачити проблему, якщо вона не торкається їх особисто.

Тому для мене було важливо підійти до Саші і Іви якнайближче, зробити фільм чуттєвим, показати їхнє життя, яке не відрізняється від життя кожного з нас.  

По-друге, травма, спричинена насильством, живе в людині дуже довго, тому людина потребує неабиякої сили, щоб працювати над цим. Ця травма деформує особистість і може спричинити цикл насильства, у який потрапляє людина. І це тільки вершина айсберга роздумів, які прийшли під час роботи над фільмом.

Про довіру

Довіра – важливий елемент зйомок. Постраждалі від насильства часто йдуть на контакт досить складно, тож з кожною з жінок, які брали участь у зйомках, процес був різним. 

Саша отримувала безоплатну психологічну допомогу у шелтері. З Олександрою процес побудови довіри справді потребував часу, адже вона тільки вийшла з травматичної ситуації.

Команда приїздила до шелтера багато разів, тож навіть колектив притулку дуже тепло зустрічав знімальну групу. З Сашею автори проводили разом час, розмовляли, переїжджали в нову квартиру, шукали роботу. Всі ці процеси  зблизили їх. 

Мій найточніший інструмент в роботі з людьми – це щирість. Я часто ділюся своїми особистими історіями та досвідом з тими, кого знімаю. Це вибудовує зворотні процеси розуміння та довіри. Наприклад, з Івою у нас одразу виник сильний зв'язок та довіра.

Було складно у ті знімальні дні, коли ми писали відверті та важкі сцени. Але я намагалась підтримувати її, розуміючи скільки зусиль потребує така сміливість та відвертість.

Сьогодні Іва займається темою домашнього насильства та створює власні проєкти для підтримки постраждалих. 

Друга героїня "Розірви коло", Олександра Лебединська, втекла від чоловіка з маленькою донькою на руках. Не знаходячи в собі сил піти від кривдника, вона роками терпіла аб’юз, аж доки одного дня не викликала поліцію та не поїхала до притулку для постраждалих від насильства. 

Фільм доступний для перегляду безкоштовно на території України, а під час перегляду реклама не демонструється.

Ліза Сміт, українська режисерка, володарка Гран-прі Берлінського міжнародного фестивалю, спеціально для УП. Життя



powered by lun.ua