Як живуть околиці Харкова. Фотоісторія

Стежачи у новинах за долею Бучі та Ірпеня, я впіймав собі на думці, що майже нічого не знаю про Харківські передмістя.

Циркуни, Рогань, Дергачі, судячи з інформаційних повідомлень, знаходяться під постійними обстрілам, але що саме відбувається у цих населених пунктах, залишалося для мене загадкою.

Оскільки найближчими до мене територіально є Дергачі, я вирішив одного дня сісти на велосипед та здійснити невеличку мандрівку. Подивитись, як виглядає місто та чим живуть його мешканці.

Відстань від кільцевої дороги Харкова до околиць Дергачів складає приблизно 5-7 км. Тому моя подорож туди (включно з проходженням блок постів) зайняла менше години.

Досить жваве у минулому житті 20-тисячне місто зустріло мене майже повною пусткою – ані машин, ані людей. Навіть і спитатися ні у кого, що і де відбувається.

Вирішив заїхати до відомого мені супермаркету.

"Біля нього, напевно, мають бути люди", – так я собі думав.

І так, дійсно, всередині магазину я зустрів відвідувачів. Але серед них панувала напружена та кваплива атмосфера. Тому я вирішив не ставити питання всередині, а дочекатися когось зовні.

Перший мій співрозмовник ще до того, як привітатись та щось відповісти на запитання, попросив мене показати паспорт. Буденна процедура у теперішній час. Після цієї формальності військового стану мій співрозмовник назвав пару найближчих вулиць, де наявні руйнування, та я вирушив їх досліджувати.

Ще не встигнувши побачити руйнування домівок, я зустрів понівечену автівку. Трапилося ДТП – вантажівка не пропустила легковик на перехресті.

Навколо місця подій гуртувались люди (цивільні та поліцейські), йшло оформлення події. Ще за хвилину мене запросили приєднатися до процесу як свідка для складення протоколу.

Оскільки спілкування з місцевими напевне дасть мені інформацію та нові знайомства, я погодився. Саме так і сталося – після того, як з паперами закінчили, я поспілкувався з поліцейськими.

Пояснивши мету свого візиту, ми з ними домовилися зустрітися наступного дня та оглянути постраждалі від обстрілів вулиці та будинки Дергачів. А наразі мені порадили скоріше повертатися до Харкова, оскільки комендантська година у місті розпочинається значно раніше звичних мені 18:00.

На зворотному шляху я зустрів єдиний понівечений будинок.

Понівечений будинок біля Харкова

Його господар, у розмові зі мною, почувався наче прокажений. Буцімто зруйнований дах та відсутня стіна в оселі викреслюють його із рівноцінного життя з сусідами. Роблять його небажаним, зайвим, недоречним. Через це наша розмова вийшла дуже короткою.

Наступного дня вранці я зустрівся зі своїми новими знайомими поліцейськими і ми вирушили оглядати місто. Загалом усе побачене можна розділити на два пласти:

• вщент зруйновану внаслідок авіаудару територію промислового підприємства

Територія промислового підприємства

• та найрізноманітніші руйнування приватних будинків від обстрілів.

Зруйнований приватний будинок

За 2 години маршруту вузенькими вуличками поміж розтрощених парканів та зірваних дахів було багато розмов з хлопцями.

Дорога з поліцейськими

Вони поділилися зі мною тим як:

• працюють з 6 ранку до опівночі та пізніше;
• рятуються від обстрілів та запам’ятовують дату спільного, ще одного "Дня народження";
• направляють виявлених мародерів до військкомату;
• якими словами та аргументами пояснюють занадто жадібним торгівцям з ринку, що варто залишатися Людиною у будь який час;
• як місцеві "гумористи" знайшли порожню тубу від гранатомету та йшли з нею до блокпоста;
• героїчні працівники швидкою допомоги їздять за викликами у "сіру зону" та навіть до окупованих навколишніх сіл. Ризикують власним, але продовжують рятувати життя пацієнтів;
• як безстрашні комунальники ремонтують ушкоджені мережі прямо під час обстрілів;
• де саме та за яких обставин загинули – ось тут сивочолий голова родини, а в тому будинку 15-річна дівчинка;
• про покинутих домашніх тварин (котів та собак), які знайшли собі новий прихисток у війскових, що боронять місто.

Місцеві "гумористи" знайшли порожню тубу від гранатомету та йшли з нею до блокпоста

Але мене особисто найбільше вразили розповіді та настрій людей, оселі яких були знищені під час обстрілів. Страх від тих подій вже минув. Бажання залишити місто відсутнє.

– Це ж мій Дім!! Куди я поїду?!?

Є тверда впевненість, що переможемо та відбудуємо! А поки маємо триматися та берегти близьких!

Олександр Лапшин, спеціально для УП. Життя

Усі фото автора

Вас також може зацікавити:

"Щоб Україні зберегти незалежність, треба розвалити рашку". Записки із Харкова. ФОТОРЕПОРТАЖ

"Лишила ключ сусідці, а через день її знайшли мертвою": історії українок з евакуаційного автобуса

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.