30 сходинок на вершину слави: як Олексій Сундієв з інвалідністю став найкращим "мушкетером" світу

Олексій Сундієв мав отримати диплом Луцького політехнічного інституту й стати інженером-електриком.

Наприкінці травня 1996-го, уже перед здачею екзаменів, він з друзями пішов відпочити на водойму у селі Гаразджа.

Юнак був вправним плавцем, тому вирішив показати компанії "вищий клас", пірнувши у воду. Як здавалося Олексію, те місце йому було добре знайоме. Але трюк мав для нього трагічні наслідки.

– Я втратив свідомість і нерухомо лежав у воді, а друзі подумали, що жартую, – розповідає Олексій. – Коли зрозуміли, що щось не так, кинулися до мене, витягнули на берег. Але мої ноги й кисті рук уже були паралізовані…

Виявилося, хлопець напоровся на залишки стовпчиків від пірсу, якого давно вже не було, і про який він ніколи не чув. У результаті отримав складну травму шийного відділу хребта.

Від того нещасного випадку минуло 7 років, перш ніж Олексій Сундієв почав шлях до сходження на вершину спортивної слави.

Мине час, і його назвуть найкращим фехтувальником світу, який очолив світовий рейтинг у своєму класі.

Він стане триразовим срібним та триразовим бронзовим призером Чемпіонатів Світу, дворазовим переможцем та багаторазовим призером Чемпіонатів Європи, багаторазовим переможцем та призером Кубків Світу, Чемпіонатів України.

Отримає звання Заслуженого майстра спорту України.

Олексій Сундієв

"На тренування мене носили на руках"

Лікарі одразу не говорили про мої перспективи, і я сподівався, що за тиждень-другий піднімуся, пригадує Олексій. – Потім була надія, що піду через два-три місяці.

Новий 1997-й рік я зустрічав у Слав’янському санаторії для спинальників, куди мене направили на реабілітацію. І тільки там зрозумів, наскільки серйозний мій стан.

Люди, які роками після подібних травм пересувалися на інвалідних кріслах, "просвітили" мене щодо майбутнього.

У ті миті чоловік відчув розпач. Але тривав він недовго.

-Я тоді не стільки спортом хотів займатися, скільки стати якомога швидше самостійним. Бо навіть одягнутися-роздягнутися тоді було проблемою, – продовжує Олексій. – Це була основна ціль!

На щастя, мені вдало зробили операцію, тому мої слабкі руки з часом все ж таки стали сильнішими у порівнянні з іншими, хто має таку травму.

Щоб якось увійти у форму, я багато працював над собою, приймав участь у рекреаційних іграх, їздив у табори активної реабілітації.

У таборі нас навчали, зокрема, як пристосуватися до проведення особистої гігієни, як підлаштувати житло до того, щоб у ньому було простіше пересуватися.

Повернувшись з першої десятиденної активної реабілітації, Олексій зняв перекладину над ліжком, за яку хватався, щоб піднятися. Замінив її гантелями і досить швидко вже самостійно сідав у крісло колісне.

Тепер у побутових питаннях чоловік абсолютно самостійний. Сміється: "Хіба що стелю не можу в квартирі побілити, бо не дістану". При цьому у помешканні немає жодного пристосування для людини з інвалідністю.

У процесі фізичної реабілітації Олексій спробував багато видів спорту: теніс, дартс, фігурне катання на кріслі, бочче… Дуже хотів займатися плаванням, якому віддав ранішк вісім років, однак бассейн на той час у Луцьку не був пристосований для людей з інвалідністю.

Через рік тренувань Олексій Сундієв вперше взяв участь у міжнародних змаганнях.

У 2002 році доля звела Олексія Сундієва з керівником Центру інвалідного спорту Волині Володимиром Гащиним. На його пропозицію зайнятися фехтуванням чоловік погодився не одразу. Просто тому, що про фехтування мав занадто слабке уявлення – на рівні роману про Д’Артаньяна і трьох мушкетерів.

Щоб потрапити у зал ФСК "Спартак" на тренування до нині покійного Богдана Гуменюка, Олексієві треба було подолати 30 сходинок вгору і стільки ж, відповідно, униз, після тренування.

Добре, що в тому залі займалися спортсмени з важкої атлетики – вони допомагали підняти та спустити по східцях майбутнього чемпіона, за що він їм досі дуже вдячний. Іноді це робили друзі спортсмена-початківця, який тренувався 2-3 рази на тиждень.

Тренування заради перемог: куртка, маска, рукавиці й спека за 40

Уже через рік наполегливих тренувань Олексій Сундієв вперше взяв участь у міжнародних змаганнях.

Ще через рік, у 2003-му, привіз із Варшави свої перші срібло і бронзу. Після цього його взяли на контракт у національну паралімпійську збірну з фехтування на візках серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату, і чоловік почав професійну підготовку.

У перспективного спортсмена з’явилася мета виступити на параолімпіаді. Тоді говорили, що у програмі паралімпійських ігор ось-ось мають з’явитися змагання з фехтування для візочників з травмами класу "С", тобто найскладнішими.

Олексій крок за кроком наближав свою мрію. Перейшовши до спортивного клубу "Колос" у рідному Луцьку, тренувався зі здоровими спортсменами. Вони сідали на візок і ставали його суперниками у фехтуванні.

У спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату форма, зброя – все, як у здорових. І правила ті ж. Єдине, що під час фехтування крісла колісні закріплені у спеціальних станках, – пояснює 46-річний Олексій Сундієв. – До того ж, здорові мають можливість маневрувати завдяки дистанції, рухаючись на ногах, а в нас відстань для руху – лише поворот корпусу, а це всього-на-всього сантиметри. Тому доводиться швидше реагувати на маневри супротивника.

Інколи температура у залі сягала 40 градусів, а фехтувальник займався у повному екіпіруванні.

Фехтування титулований спортсмен порівнює з грою у "швидкі" шахи, оскільки в ньому не буває однакових ситуацій, а кожен свій рух треба обдумувати миттєво. Олексій розповідає, що це навчає моментально приймати рішення у будь-яких життєвих ситуаціях, зокрема, за кермом автомобіля.

Спортивна кар’єра лучанина розвивалася досить стрімко. Уже в 2006 році в італійському Турині він здобув срібло та бронзу Чемпіонату Світу, у 2009 році став чемпіоном Европи.

Загалом жодна його участь у міжнародних турнірах не обходилася без нагород. Протягом 11 років! За цей час він був учасником п’ятьох чемпіонатів світу, семи чемпіонатів Європи, став володарем більше півсотні медалей.

- Я працював над собою, багато тренувався, мені це подобалось, хотів перемагати, у мене були амбіції.

Особливо завдячую своїм тренерам зі шпаги Геннадію Яновському та з рапіри Олександру Дорошину, – розповідає Олексій.

Чи важко було? Так, і дуже. Особливо, коли у тренажерному залі температура сягала 40 градусів, а фехтувальник у повному спортивному екіпіруванні: футболці, набічнику, куртці, електрокуртці, рукавицях, масці. І так двічі на день по 2,5 години.

Однак взяти участь у паралімпійських іграх луцькому "мушкетеру" так і не судилося.

Немає сумніву в тому, що він і там "поколов" би всіх суперників. Проте в усьому світі досі не знайшлося хоча б 16 спортсменів з восьми країн з травмами класу "С", які займаються фехтуванням, щоб можна було влаштувати між ними змагання.

Найбільший бар’єр – східці від ліфта до дверей

Уже чотири роки, як Олексій Сундієв завершив свою професійну спортивну кар’єру. Та спорт для нього це не просто нагороди і перемоги, це спосіб життя і саме життя.

Два роки тому Олекій отримав другу вищу освіту за спеціальністю "Фізична культура і спорт". Наразі працює тренером-викладачем в Обласній дитячо-юнацькій спортивній школі людей з інвалідністю. Прийшов до цієї роботи завдяки начальнику Волинського регіонального центру з фізичної культури та спорту інвалідів "Інваспорт" Віктору Галан-Ващуку.

Тепер Олексій передає свою майстерність людям з порушенням опорно-рухового апарату. Його вихованці неодноразово займали призові місця на Чемпіонатах та Кубках України.

На жаль, дехто не має змоги відвідувати заняття регулярно. Бо, щоб потрапити у зал, слід, насамперед, вибратися на кріслі колісному з багатоповерхівки, сісти в громадський транспорт чи знайти гроші на пальне для власного авто, щоб подолати кілька десятків кілометрів…

Поки що для єдиного в Луцьку фехтувальника на кріслі колісному, який досяг світової слави, найбільший бар’єр – 9 крутих східців від ліфта до вхідних дверей.

Облаштувати там пологий пандус технічно неможливо. Тому Олексій навчився спускатися на кріслі по цій перепоні спиною вперед, тримаючись за поручень.

Хоча крісло колісне від такого навантаження довго не витримує, але іншого варіанту поки немає. Піднятися до ліфта допомагають сусіди.

Квартира подружжя Сундієвих розташована на третьому поверсі багатоповерхівки. Олексій зі Світланою вже багато років намагаються "спуститися" на низ, однак житло на першому поверсі практично недоступне – за нього часто виставляють ціну, як за комерційне.

Ніколи не здаватися, ставити перед собою цілі, досягати їх, вірити в себе і працювати заради результату. Навіть якщо результат поганий, це теж результат, адже сигналізує, що потрібно рухатися в іншому напрямку, щось змінювати. Це життєве кредо Олексія Сундієва, який не спасував перед викликом долі.

Ганна Волкова, спеціально для УП. Життя

Матеріал підготовлений в рамках проекту "Модернізація системи соціальної підтримки населення України", що реалізується Мінсоцполітики за підтримки Світового банку.

Вас також може зацікавити:

Як допомагає "БратуБрат": історія ветерана з Житомирщини, який піклується про побратимів

16-річний автор джазу, винахідники роботів і чемпіони у спорті: історії дев’ятьох підлітків, що змінюють Україну і світ (частина 2)

Коли мистецтво не доступне: як церква та поліклініка замінили людям з інвалідністю культурні заклади

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.

Реклама:

Головне сьогодні