Як на Венеційській бієнале показують війну. Про виставку "Це Україна: Захищаючи свободу"

Виставка "Це Україна: Захищаючи свободу" відкрилася під час Венеційської бієнале 21 квітня в одній з найбільших венеційських будівель – Скуола гранде делла Мізерікордія. Це місце має цікаву історію.

Її представили PinchukArtCentre та Фонд Віктора Пінчука в партнерстві з Офісом Президента України та Міністерством культури та інформаційної політики України.

Скуоли були важливими демократичними інституціями середньовічної Венеції, що займалися благодійністю та підтримкою мистецтв. На відміну від багатьох інших схожих об'єднань, членство в скуолах було доступне усім громадянам, правління обиралося всіма членами, а аристократам було заборонено займати керівні позиції.

У Венеції існували сім великих скуол (Скуоле Гранді), і для венеційців не аристократичного походження ці об'єднання були потужним інструментом участі в суспільному та політичному житті, переважно апропрійованого знаттю.

Розмах та масштаб будівлі Скуола гранде делла Мізерікордія є свого роду втіленням потужного бажання бути видимими та визнаними тих членів суспільства, які здійснювали вагомий внесок в його розвиток, але все ж були позбавлені офіційної влади та привілеїв, доступних обраним.

Венеційська бієнале

Розмах і масштаб – це те, що відразу впадає в очі при зустрічі з української виставкою "Це Україна: Захищаючи свободу". Велетенський простір, монументальні роботи, зіркові імена, коштовні музейні експонати.

Так ніби тут задіяні всі можливі прийоми, щоб цю виставку не можливо було не помітити. Ця виставка ніби має структуру вигуку чи крику, випромінюючи потребу бути почутими, побаченими, поміченими.

"Я думаю, не може бути, щоб світ просто спостерігав, як жителів Маріуполя депортують або вбивають у бомбосховищах; як чернігівці залишаються напризволяще цілими днями без доставки їжі; як тут стільки смерті, зґвалтування, пограбування і знову смерті", – написала Євгенія Бєлорусець в своєму щоденнику війни, який також представлений на виставці.

Зі щоденника війни. Робота Євгенії Бєлорусець

Неможливо повірити в те, що світ спостерігає, як відбуваються ці злочини, і вони продовжують відбуватися. Можливо, світ просто не бачить? Можливо, ми занадто далеко, і нас просто не помітно з дистанції безлічі інших невідкладних чи просто приємних справ?

Французький вуличний художник JR, відомий своїми масштабними роботами в публічних просторах, відреагував на війну в Україні 45-метровим фото української дівчинки Валерії, експонованим на площі у Львові.

Він пояснює, що зробив це фото таким великим для того, щоб його могли помітити з літаків російські бомбардувальники, щоб вони зрозуміли, що скидають бомби на дітей, і перестали це робити.

Він не може повірити в те, що люди можуть свідмо вбивати дітей. Можливо, вони просто не бачать з висоти свого польоту, кого вони вбивають?

Ця робота також представлена на виставці. Там її не бачитимуть російські льотчики, але, можливо, побачить ті, хто досі не знає, що в Україні гунить діти? Не може бути, що світ знав, і просто спостерігав за цим.

45-метрове фото української дівчинки Валерії. Робота Французького вуличного художника JR

Навпроти Валерії – 300 портретів жінок, які втратили синів у російсько-українській війні на Донбасі в 2014-2015 роках. Це документальний проект аналітичного видання "Дзеркало тижня", кожен портрет має підпис: імена матері та загиблого сина, його вік та пестливе ім’я, яким мама називала його в дитинстві.

Цілий натовп поглядів, що побачили смерть зблизька, тепер спрямовано на глядача.

300 портретів жінок, які втратили синів у російсько-українській війні на Донбасі в 2014-2015 роках. Проєкт видання "Дзеркало тижня"

Художниця Леся Хоменко, яка представила на виставці монументальну живописну серію "Макс в армії", розповідає, що робота над проєктом почалася з портрету її чоловіка, художника та музиканта Макса Роботова, який добровольцем записався в Армію.

Вона написала цей портрет в момент його відсутності, "для мене це було ніби способом матеріалізації, ніби телепортацією Макса", згадує художниця.

Ця історія перегукується з відомою легендою про походження живопису, розказаною Плінієм в його "Історії природи". За легендою, перший малюнок виник саме в момент розлуки.

Коринфянка Філія, прощаючись зі своїм коханим, попросила його повернутися в профіль, щоб обвести тінь його обличчя на стіні абрисом. Її коханий від'їздив у військовий похід, з якого міг не повернутися.

Батько дівчини, гончар Бутад, побачивши зображення, зробив з нього керамічний зліпок. Цей, якщо вірити легенді, перший в історії портрет постав з бажання втримати те, що любиш і що втрачаєш.

Леся Хоменко повторює цей міфічний жест. Вслід за портретом свого чоловіка вона створює серію портретів його бойових побратимів, використовуючи для цього фотографії, зроблені для неї Максом Роботовим в армії.

Попри на війну, подружжя знаходить спосіб продовжувати творчу співпрацю. На портретах солдати зображені в своєму буденному "цивільному одязі", про їх нову роль свідчить тільки військовий жест віддавання честі.

Живописна серія "Макс в армії". Робота Лесі Хоменко

Леся створює ці портрети в монументальному масштабі, надаючи їм скульптурних властивостей. Згадуючи легенду Плінія, я думаю про те, що масштаб цих образів, можливо, співмірний з масштабом тривоги і страху тієї втрати, знаком якої вони можуть стати; а можливо він співмірний з відчуттям недооціненості тих зусиль, які щоденно докладають пересічні громадяни України, захищаючи фундаментальне для існування нашого світу право на життя та свободу.

В приміщенні Скуола гранде делла Мізерікордія, що своїм розміром також покликано нагадувати про недооцінений внесок простих громадян у розбудову суспільства, велетні з полотен Лесі виглядають ніби духи, що стоять на сторожі всіх тих безтурботних буднів, якими насолоджуються відвідувачі Бієнале.

Живописна серія "Макс в армії"

Нікіта Кадан для цієї виставки створив оновлену версію роботи, представленої у 2015 році в Національному павільйоні України на Венеційській бієнале. Робота "Труднощі профанації" 2015 року була сконструйована як скляна вітрина, всередині якої знаходилися уламки, зібрані художником на Донбасі.

У 2022 році Микита Кадан розширив вітрину і доповнив її об’єктами з Києва. Жест митця відображає розширення війни з одного регіону України на всю країну.

Масштабування пам’ятника руйнації слугує нагадуванням про неминуче розростання не зупиненого насильства.

Оновлена версія роботи "Труднощі профанації" Микити Кадана

"Труднощі профанації ІІ" мають відкриту структуру, – тепер це не пам’ятник, який можна споглядати з відстані, це простір, що поглинає глядача. Всередині цього простору – уламки мирного життя та образи, пов'язані з радянським наративом "Великої вітчизняної війни", який сьогодні став ідеологічним підґрунтям російського фашизму та розв’язаного ним геноциду.

Власне, вся виставка побудована так, щоб поглинати глядача. Монументальність експозиції не залишає можливості дистанційного споглядання, ти відразу опиняєшся всередині історії.

У чомусь це віддзеркалює функціонування образу війни як такого. Цей образ завжди приголомшливий, він завжди прагне вразити, прагне бути зброєю. Разом з тим, сама війна залишається чимось непредставимим.

Женя Бєлорусець постійно повторює в своєму щоденнику, що війна перевершує можливості її уяви; злочини, що сьогодні здійснюються російськими військами неможливо усвідомити, бо з цим усвідомленням не можливо жити.

Робота Жені Бєлорусець на виставці майже не видима, це всього лиш листи паперу розміру А4, що лежать на столах, в супроводі фотографій, що зображують київське воєнне повсякдення. Її зміст неможливо вхопити одним поглядом, вона цілком залежить від доброї волі глядача/глядачки в неї заглибитися, від його/її бажання та готовності провести з нею час, щоб пройтися тисячами непомітних здалеку стежок.

Зі щоденника війни. Робота Євгенії Бєлорусець

Читаючи щоденник Жені, я помічаю її ніби інстинктивне бажання вихопити з реальності війни і зберегти в своїй картині світу кожен найменший уламок звичайного буденного життя: кожну усмішку випадкового перехожого, кожну несподівано відкриту кав'ярню, кожен промінь весняного сонця, кожен прояв любові чи безтурботності.

Серед звуків сирен і хмар диму над Києвом, серед новин про жахливі неосяжні трагедії, вона намагається побачити і зафіксувати пульсацію життя, виникнення на руїнах нових мереж міжлюдського тепла і турботи, нових тендітних клітин суспільства взаємопідтримки та взаємоповаги.

Вона резонує для мене з картиною Тетяни Яблонської "Молодість" 1969 року, що також представлена на виставці. На полотні зображена фігура молодої людини, що стоїть спиною до глядача, з невеликою торбинкою за плечима.

Очевидно, ця молода людина вирушила в путь. В контексті сьогодення можна припустити, що позаду неї – руїна. Але попереду – ніжний весняний пейзаж.

Картина Тетяни Яблонської "Молодість" 1969 року

Ландшафт, зображений на цій роботі – безлюдний та сновидний, але сповнений вібруючої енергії проростання. Це ніби простір чистої потенційності, де ще нічого не вирішено, і все можливо.

Леся Кульчинська, культурологиня, кураторка, спеціально для УП. Життя

Усі фото: Валентина Ростовікова, PinchukArtCentr

Вас також може зацікавити:

Сонях з "оком Саурона": що не так з новою айдентикою України

Ти наче вмираєш і знову народжуєшся: як художниця Анжела Кущик малює війну в Україні

Збирає гроші на ЗСУ: художниця зображає українців в образі котів. ФОТО

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.